Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Бритвіна все не було, а Данило, виявилося, більше не спав — тихо полежав кілька хвилин і глухо обізвався:
— Чого вони там?
Стьопці здалося, що він це спросоння, але Данило, вслуховуючись, уважно дивився в сосняк.
— Хто?
— Та вороння. Сходити, може, люди…
Справді, все в тому ж місці в гущині чулася пташина вовтузня, а часом короткий лопіт важких воронячих крил; десь біля того ж місця застрекотіла сорока — певна ознака лісового неспокою, якщо не тривоги. Стьопка встав і з гвинтівкою в руках обережно поліз у гущаву.
Ще здаля в чагарнику відчувалася присутність, окрім вороння, іще когось, хоча навряд щоб тут міг бути хтось живий. А ворони все копошилися, одні злітали на верхівки сосонок, інші звідти важко падали вниз. Стьопка підібрав ломачину і шпурнув у пташиний гам.
— Киш ви, прокляті!
Ворони знехотя підхопилися з землі, залопотавши в гіллі крилами, але далеко не полетіли: одні почали кружляти навколо понад узліссям, інші, невдоволено покаркавши, опускалися поблизу на сосняк. Сорока застрекотіла міцніше і тривожніше, але це вже на нього. Стьопка розсунув соснові лапки і з неприємністю спинився, обійнятий не страхом, а якоюсь нерішучістю.
Між сосонок на покритій глицею землі, з якої там-сям пробивалися жовті іскринки курячої сліпоти, лежав труп людини. Тут же топтався величезний крук.
— Киш!..
Крук неохоче озирнувся, переступив і, пругко відштурхнувшись жилавими лапами, замахав крилами.
— Кар-р-р-р, кар-р-р-р…
Стьопка, затамувавши дихання, підступив ближче: труп був давній, мабуть, зимовий чи навіть торішній, якийсь приплюснутой, мовби втоптаний у землю. Одежа на нім, відчувалося, майже струхла. Хлопець недовго міркував, шукаючи відповіді на єдине тепер питання: хто — свій чи чужий? — як раптом угледів під ногами в траві невеликий сіро-зелений клаптик. Тоді він ступив до нього і підняв — це була червоноармійська пілотка, суха і навіть запорошена з одного і сирувата з другого, від землі, боку. Взагалі вона була вже нікудишня, крім хіба червоної емалевої зірки, під якою руділа невелика плямка іржі. Стьопка заглянув під клапани, там була застромлена в підклад іржава голка, обмотана чорною ниткою. Хлопець видрав зірку, а пілотку кинув.
Ідучи вгору, туди, де залишився Данило, він думав, що зірку треба почистити від іржі, і тоді можна буде прикріпити до шапки, а то за рік партизанства він так і не здобув собі жодних військових відзнак. Зрештою, не багато їх було і в інших.
Данило сидів на своєму кожусі і, видно, чекав, углядаючись у його бік. Стьопка махнув рукою і показав знахідку. Данило відразу простягнув широку, волосату руку.
— Ану…
— Ціленька, командирська, певно.
Взявши зірку, Данило якийсь час із цікавістю покрутив її в руках.
— Ага… Іч яка… Хороша зірочка.
І, нічого не кажучи більше, на очах у хлопця сунув її в кишеню своїх суконних, густо залатаних штанів.
— Це ж моя! — розгублено мовив Стьопка. Данило вискалив довгі прокурені зуби.
— Ги! Була твоя, стала моя.
— Ти що? Віддай!
Але Данило, як і раніше, непорушно сидів на своєму кожусі і лише нахабно посміхався маленькими серед чорних дрімучих космів очима.
— Давай! — крикнув Степан.
— А не кричи. Он командир іде.
Справді, збоку від них над розчепіреними гілками сосонок з’явилася голова Маслакова.
— Товкачу, сюди!
— Давай! — з останньою рішучістю гукнув Степан, але тут же зрозумів, що марно і, затамувавши в собі кривду, подався до Маслакова. — Ну, почекай!..
Маслаков уже був повернувся, щоб іти, як ззаду, хапаючи кожух, сумку і обріз, за ним кинувся й Данило.
Не тямлячи, в чому справа, командир спинився, зійшов нижче до партизана, і коли Стьопка, постоявши, також вернувся до нього, Маслаков уже прикріплював на шапку ту його зірку.
— Ну, дякую. А де взяв?
— Та он Товкач подарував, — хитро мружачи щілинки-очі, невинно сказав Данило.
«От падло!» — подумав Стьопка, але не сказав нічого. Для Маслакова зірки йому було не шкода — Маслакову він оддав би й шапку. І все-таки хлопцю стало чогось ніяково і — головне — кривдно.
8
Бралося на сутінки, у хвойнику помітно темніло, небо скрізь застилали хмари, декілька крапель упало на шию і руки — очевидно, збирався дощ. Перший весняний дощ, не холодний і без вітру; йому, в пам’ятку, колись раділи люди, бо після все наввипередки зеленіло, аж лопотіло, пускаючися в ріст.
Тепер, однак, дощ не радував, здається, — навпаки, навіть стривожив командира групи. Все в тому ж сосняку Данило зі Стьопкою зійшли на верх виспи і слідом за Маслаковим опустилися на коліна під крайньою від прогалини сосенкою. Поряд сидів Бритвін і нерухомо зорив кудись між соснового гілля.
Вдалині були дорога і міст.
— Ну що? — тихо спитав Маслаков. — Не видно?
— Ні біса не розібрати. Якби бінокль…
Затаївшись, вони вглядалися туди, де світлувата стрічка дороги, виринувши з сосняка збоку від цієї виспи, бігла по невисокому на лужку насипу до моста — довгої сірої споруди з колоддя, що виглядала звідси ніби величезний черв’як, який сповз із дороги до води і спинився.
— Треба йти, — сказав Маслаков.
— Тепер? — насторожився Бритвін, не відриваючи погляду від потемнілої вже вечорової далечі.
— Ну а коли ж? Поки дощ не розійшовся. А то намочить — не підпалиш.
— Та ну ні, — подумавши, сказав Бритвін. — Тепер я не піду.
— Можеш не йти, — починаючи нервуватися, кинув Маслаков і піднявся. — Даниле!
Данило випростався на колінах, але не встав.
— Так у мене ж обріз.
— Ну то й іцо?
— На якихось двадцять кроків, не більше. Коли що, то й не поцілиш, мушки ж нема, — заговорив він якимсь не своїм, наче винуватим голосом.
Маслаков тихо вилаявся і вхопив каністру.
— Товкачу, гайда!
Стьопка встав, неприязно, майже з ворожістю зирнув на Данила. Хлопцю також було мало радості відправлятися тепер, як ще не стемніло, по голій дорозі добру версту на видноті, але він найбільше не хотів, щоб те помітили інші. Він був готовий. Особливо, якщо з Маслаковим — хай ці герої сидять ззаду і чекають.
На ходу він перехопив у Маслакова каністру, вони рішучим кроком видерлися з хвойних заростей на узлісся і опинилися на луговині.
Дощик уже сипав — дрібненький, але шпаркий; далечінь за річкою застелило туманом, у ньому потьмяніли і міст, і заплава, і весь той берег з Круглянами. Загалом це було й непогано, здалеку їх на мосту не вбачать, загорілося б тільки дерево…
Бритвін з Данилом зосталися на узліссі край дороги, а Маслаков зі Стьопкою майже підбігцем попрямували дорожнюю узбочиною. Мимохідь Маслаков декілька разів озирнувся, і в тих його позирках Стьопка згледів тривогу. Воно й зрозуміло: виходило не так, як було в думках, додавалися ризики, надія на успіх меншала. По суті, вони діяли тепер на славетний «нехай», навмання, хоч видимої небезпеки поки не відчувалося, негода добре ховала їх — а може, і пощастить? Відкладати ж навряд чи буде розумно, бо коли розійдеться дощ і намочить на мосту грязь та колоддя, скільки тоді потрібно буде чекати, допоки все це висохне. Знову-таки — тепер сприяє Великдень: все ж поліцаям також охота посвяткувати.
Стьопка ледь устигав за Маслаковим, вони вже майже бігли, командир раз по раз озирався, та на дорозі, здається, було пусто.
— Саме такий час, панімаєш? Удень там їх варти нема. А на ніч іще не встигли. Якби ж не дощ оце.
Вони все намірялися бігти, але Маслаков умисне стримувався — либонь, щоб не відриватись од Стьопки або не викликати підозру, якщо хто з’явиться назустріч. Автомат свій він тримав напоготові, прикладом під пахвою. Стьопка гвинтівку ніс на плечі, чіплянка її десь на шиї стягувала шкіру, чиряки на шиї боліли, але він не міг навіть зупинитися, щоб змінити руку з каністрою.
— Ти по верху. А я внизу. Поллєш, а я знизу підпалю. Тільки акуратно, щоб на землю не лилося. По колодах.
