Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
кiлька крокiв уперед, зачинив за собою дверi.
Порцелянову Дiвчинку звали Леннi...
Про це вiн дiзнався вже потiм, коли пiд його ногами розверзлася, розтрiскалася спалена пустеля.
Але перед тим вiн побачив те, що хотiв побачити – з дитинства, зi своїх десяти рокiв: як
з'єднуються порцеляновi частини статуетки. Побачив не одразу – очi довго звикали до напiвтемряви
затишного номера, кров заливала мозок, у вухах гуло. Коли це все стишилось, на лiжку висвiтилось те
видовжене, вiдшлiфоване, без жодної складочки порцелянове тiло, безвиразнi, але й звабливi у цiй
невиразностi очi, приклеєна i так само безвиразна посмiшка, звернена всередину себе – i тим самим ще
бiльш збудлива.
Одна нiжка дiвчинки була зiгнута в колiнi. Воно свiтилося, мов китайський лiхтарик. Роман
Iванович обережно присiв поруч i, нiмiючи вiд щастя, ледь чутно доторкнувся губами до цього
лiхтарика. Але тепер не вiдчув того задушливого дитячого сорому, коли робив це тридцять рокiв тому
з тою статуеткою. Хлопчик вирiс, статуетка ожила...
Вiн сильнiше притиснувся до колiна, вкриваючи його невагомими доторками.
У головi крутилося лише одне слово: «Господи...».
– Це коштуватиме триста євро, раша!
Вона щось сказала?
Невже вiн чує її голос?
Рiвний, спокiйний голос, без жодної iнтонацiї.
Такий, яким i належить говорити порцеляновiй ляльцi.
– Що?
– Триста євро, – повторила вона.
На вустах загiрчив присмак алебастру. Роман випростався.
Вiдчув, як розтрiскується i розвалюється на шматки нiжна порцеляна – ноги, руки, голова – все з
гуркотом розкотилось по кутках – не зiбрати. Як i власного життя.
I тодi вiн заридав.
Уперше за тридцять рокiв. Так само як тодi, коли батьки зловили його на мiсцi злочину – зi
шматками розтрощеної ляльки в руках.
– Раша дурний i жадiбний, – сказала Порцелянова Дiвчинка, зiбрала свої речi з пiдлоги, швидко
одяглася i вийшла з номера.
Оксана. «Гуцулка Ксеня»
Душа була не на мiсцi!
Ось скажи комусь так – i стане зрозумiло: людинi не по собi. I почнуть заспокоювати, мовляв,
нiчого страшного, час вiд часу це вiдчуває кожен. Особливо взимку i навеснi. Треба попити настоянку
пiвонiї чи ехiнацеї, волокординчик, бiльше бувати на свiжому повiтрi, думати «про хороше». Але як
пояснити, що навiть пiсля таких заходiв, душа не повертається?! А як жити без душi, хто пiдкаже?
Якби Оксана зустрiла бодай одну людину з такою ж проблемою, їй стало би значно легше. Вони
порозумiлися б, допомогли б одне одному.
Просто подiлилися б своїми враженнями i симптомами, як це роблять хворi з однаковим дiагнозом.
Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, i сказала б, що
ось тут є дiра – велика вакуумна порожнеча. I її неможливо залити настоянкою! Це невилiковна
хвороба. I чим довше триває, тим стає цiкавiшою для дослiджень. Якби тiльки вiн iснував, такий
дiагноз – «душа не на мiсцi», Оксана могла б багато чого розповiсти лiкарям i, можливо, допомогла б
науцi. От, наприклад, хоча б такий симптом, який вона назвала «вмикання лiхтарика».
Це коли всерединi порожнечi виникає бiль. Вiн не гострий, не заважає рухатися i робити
повсякденнi справи, але вiн поволi розпалюється всерединi, досягає розмiрiв грудної клiтини, тисне на
стiнки i, мов жива iстота, тягне iз судин усi соки.
Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем.
Перевiрилась у лiкаря. Серце в порядку. Потiм нарiкала на шлунок, пiдшлункову залозу, легенi,
нирки. Аж доки дiйшла беззаперечного висновку – цей лiхтарик болю запалюється на тому мiстi,
звiдки вилетiла душа. Якраз посерединi грудей, трошки захоплюючи живiт.
А згодом, поспостерiгавши за собою, зробила неабияке вiдкриття: цей лiхтарик вмикається рiвно о
десятiй годинi ранку i випалює органiзм до одинадцятої ночi. Потiм згасає. Дає перепочинок на нiч. А
зранку все починається знову. Бiль зринає i зникає раптово, нiби хтось в серединi клацає вимикачем:
«раз» – i болить! Усе мов за годинником – анi хвилиною ранiше чи пiзнiше! – вимикач клацає вдруге:
можна перепочити, передихнути.
Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли
стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!» – «лiхтарик» увiмкнувся в
ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але
«лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.
Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день –
день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися
вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку
вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих
деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».
Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко
говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути
– раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять
дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв – так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А
потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i
нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...
I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi
промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли
дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками.
Кидала речi, майже не розбираючи – аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi,
тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i,
певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.
Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм,
розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою
справу: пакували речi.
Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко.
Так, вона тiкає.
Так, вона залишає дiтей.
Так, вона – найостаннiша тварюка.
Так, її осудять.
Усi. Без винятку.
I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi
життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може
обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати
їм життя.
Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з
батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної
мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи
вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний
перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих
торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.
Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували
непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи – так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але
трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися,
