Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те,
що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б.
Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою
тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють.
Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато!
Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона
працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде
спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити
дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз –
це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони
вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи
сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.
Таксi мало приїхати за нею о п'ятiй ранку. Треба було протриматися вечiр i нiч, нiчим не виказати
свого жаху i болю, бути такою, як завжди. Щойно вона заховала валiзу, як із сусiдньої кiмнати, де
останнiм часом мешкав чоловiк, виповзаючи звiдти лише поїсти, залунало:
Гуцулко Ксеню,
Я тобi на трембiтi,
Лиш однiй в цiлiм свiтi
Розкажу про любов!
Оксану ледь не знудило.
Уявила, як Сергiй сидить на лiжку в синiх «сiмейних» трусах i, поглядаючи на себе у велике
каламутне дзеркало, що стоїть навпроти, награє на баянi це танго. I картинно трясе над клавiатурою
довгим, давно немитим волоссям. Але грає вправно, так само як тодi, коли вона вперше побачила його
на танцмайданчику i заклякла на мiсцi. I пiддалася музицi, словам, юнацькій романтицi життя, яке
тiльки розпочиналося i мало бути чудовим...
Тiкати. Тiкати. Тiкати.
З дiтьми вiн вiдчує вiдповiдальнiсть, вiзьметься за розум. Треба в це вiрити. А якщо й не вiзьметься
– її закордонного заробiтку вистачить на всiх. Навiть якщо любов i повага до цього «першого хлопця
на селi» давно проминула
Потiм... Потiм зi школи повернулися дiти. Це було витримати ще важче, нiж «гуцулку Ксеню».
Вона нагодувала їх супом. Випрасувала всi їхнi речi. Поскладала всi шафки. Вимила пiдлогу. Повiсила
новi чистi фiранки. Наготувала обiд i вечерю на тиждень. Перевiрила дитячi щоденники, з кожним по
черзi сiла робити домашнє завдання, весь час тамуючи всерединi себе крик. Не крик, а оскаженiле
тваринне виття, що переповнило не тiльки груди, але й колом стояло в серцi, легенях, нирках. Немов
хтось вивертав її зсередини, перетворюючи на криваву бiомасу болю, що лише зовнi була вкрита
шкiрою i ще зберiгала свою людську оболонку.
Уночi не заснула анi на хвилину. Маркiза, котра вiдчувала Оксанин настрiй, мов барометр, усю нiч
не злiзала з її грудей. Оксана занурювала пальцi в м'яку котячу шерсть, машинально нервово
стискаючи i розтискаючи їх – i, мабуть, завдавала кошенятi болю. Але Маркiза терпляче витримувала
цi жорстокi пестощi i лише час вiд часу пiдводила на хазяйку свої дивовижно синi очi-зiрочки, уважно
заглядаючи в обличчя. Єдина подружка, котрiй вона могла «повiдати печалi»...
О пiв на п'яту Оксана тихо вислизнула з лiжка, швидко натягнула джинси. Тут же в кiмнатi взулась
i накинула плащ. Маркiза занявчала, забiгала по розстеленому лiжку, мов навiжена. Оксана цикнула на
неї. Витягла валiзу. Присiла, втративши сили. Невже вона це зробить? Узяла Маркiзу, ткнулася їй в
шерсть мокрим вiд слiз обличчям. Потiм рiшуче вiдкинула кошеня на ковдру: «Все, спи!». Хотiла
зазирнути до кiмнати, де спали дiти, i одразу зрозумiла: щойно побачить їх – не зробить анi кроку.
Тихо вислизнула в коридор. Нечутно вiдчинила i зачинила дверi. Пiдсунула ключi пiд гумовий
килимок – вони їй бiльше не потрiбнi... Побiгла сходами вниз. Навiть лiфт не викликала, аби не
створювати зайвого галасу. Вийшла на подвiр'я...
Воно дихало прохолодою весняного ранку. У палiсаднику на деревах уже визрiвало листя – ще
день-другий i все тут зазеленiє, забуяє бiлим цвiтом, хмiльним яблуневим ароматом. Дерева в
палiсаднику стояли в бiлих гольфах, мов дiти на шкiльнiй лiнiйцi: вчора вона сама побiлила їхнi
стовбури вiд шкiдникiв, допомагаючи двiрнику. Це все, що вона могла зробити тут, де пройшло життя,
востаннє.
На подвiр'я нечутно вкотилося таксi. I в цю ж мить Оксана почула, як зверху з прочиненого вiкна
пролунало довге i голосне: «Мя-я-я!..». Вiдлунням прокотилось по дворi. Маркiза навiть не закiнчила
свою фразу – летiла, незграбно бовтаючи в повiтрi лапами. Оксана охнула i разом з видихом почула
глухий удар маленького тiла об землю. Завмерла i заплющила очi. Отямилась вiд незадоволеного
голосу таксиста: «Ну, сiдаєш, чи нi?!». Оксана поглянула в палiсадник – там нерухомо лежала її кiшка.
Вона була ще жива i дивилась на неї – прямо в очi. Якщо зараз пiдхопити її i занести додому – вже
нiколи звiдти не вирвешся. Якщо цього не зробити – до скону бачитимеш перед собою той погляд.
У дворi стояла нестерпна тиша. Навiть пташки принишкли, нiби спостерiгаючи за ситуацiєю:
пiдiйде – не пiдiйде? Ця довга мить i роздiлила її життя на «до», де вона була порядною жiнкою,
матiр'ю сiмейства, i «пiсля», коли вона стала залiзякою.
Її розiрвало навпiл, мов паперову ляльку-орiгамi, i одна частина полетiла за вiтром... Оксана кинула
останнiй погляд на розпластане, вивернуте тiльце Маркiзи, ворухнула збiлiлими вустами: «Пробач...» i
швидко сiла в таксi.
Поки авто виїжджало з двору, дивилась на палiсадник iз заднього сидiння, вивернувши голову –
майже в тiй незручнiй позi, в якiй на землi лежала кiшка i дивилась їй услiд.
...Оксана ворухнулась на лiжку i цей порух перекотив бiль до шлунка i назад – до середини грудей.
Отже, i сьогоднi нiчого не змiнилось. Але вона вже звикла. Хоча намiтився i деякий прогрес: спогад
дворiчної давнини вже не викликав спазмiв, сприймався, мов сон. Страшний i далекий. Оксана глянула
на Меджнуна, котрий лежав бiля неї так тихо, нiби i не дихав. Роки нелегального життя за кордоном
зробили з нього боязке мишеня. За десять хвилин треба його розбудити i непомiтно спровадити з
помешкання. Вона i так ризикує, даючи йому притулок. Якщо це помiтить фрау Шульце чи ще хтось з
сусiдiв, проблем не оберешся!
Нiч закiнчилась. Прийшов новий день. Сьогоднi вiн буде гарним: пiсля роботи вона пiде на пошту i
вiдправить додому черговий переказ. Зайде в iнтернет-клуб – раптом хтось з дiтей вiдгукнувся на її
листи. Вона чекає на це всi цi два безкiнечнi роки. Вона напише, що зовсiм скоро виїде до Iзраїлю або
Iталiї, де зароблятиме набагато бiльше, i тодi Оля поїде вчитися до Києва, винайматиме там квартиру,
вивчиться, як мрiяла, на економiста, вийде замiж. А вона скоро повернеться няньчити онукiв.
Оксана посмiхнулася, нiби вже тримала на руках маля. Звiсно, у тридцять чотири думати про це
зарано, але про що ще думати? Не про себе ж! I не про цього кумедного турка, що сопе поруч i часом
виголошує смiшнi слова, щось на кшталт «О, зiрка очей моїх...» – мов який-небудь бей чи паша.
Почувши, що вона ворухнулась, Меджнун розплющив очi, потягнувся до неї рукою.
– Тобi час! – Оксана вiдкинула руку, вказуючи очима на годинник. – Одягайся швиденько. Ми
проспали. Доведеться спускати тебе з вiкна. Униз головою!!
Меджнун перелякано поглянув на неї, не розумiючи, жартує вона чи говорить серйозно, i швидко
почав натягувати джинси.
– Я буду «маджнун Окс'яна...», – промовив вiн з акцентом, який завжди змушував її посмiхатися,
