Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— Що?
— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…
— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?
— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…
— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?
— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?
— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?
— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…
— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?
— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…
— Так розкажіть же…
— Досить того, що ви знаєте. Все інше — залежить від вас… Щасливо закінчити мандрівку на гірській стежині…
Постать юнака почала танути. Гриць уже бачив кущі глоду крізь його прозоре тіло. Він простягнув руки, відчайдушно закликаючи:
— Друже, товаришу, брате! Заждіть! Я хочу знати все… все про Радісну Істоту, про шлях до неї… Хто ж мені допоможе?
— Шлях непростий, — долинув глухий голос з імлистого кола, що потроху тануло. — Шукайте, думайте. Якщо шляхи наші спільні — ми зустрінемося. Неодмінно… Ви будете знати те, що осягнете! Те, без чого не зможете жити. Не забувайте про радість! Нам треба вистояти… і засіяти зернами життя й творчої радості всесвіт. Якщо не ми… то хто ж? Хіба не бачите, які сіячі прориваються в космос, які чорні зерна вони готують для посіву в далеких сферах?..
З гір дихнув холодний вітер. Потемніло. Чи то сльози в Грицевих очах? А де ж юнак? Куди подівся?
Безмовність. Чорні хмари у небі. Звідки вони взялися?
— Друже мій! Брате! Не мовчи… Ти десь заховався? Я ще хочу послухати тебе…
Тиша. Гриць знесилено сів на траву. Рюкзак важко впав йому до ніг. Здавалося, що він втратив щось найдорожче, найцінніше. Чогось не дослухав, не втямив. Вишукував у душі скептичні заперечення, ворушив сумніви, а не міг всотувати його слова просто так, як джерельну воду. Що це з ним було? Хто цей фантомний юнак? Галюцинація, сон наяву? Чи лише утвір фантазуючої підсвідомості? Проте звідки б у його уяві виникла ідея Радісної Істоті, радості-сміху? Він хіба думав про таке?..
Перед очима пливли райдужні кола. Нервова дрож потрясала все тіло. Гриць помацав чоло. Голова горіла.
Довкола громадилася гірська пустеля. Ні душі…
…Повернувшись додому, Гриць не міг отямитися днів три. Лежав на ліжку, згадував розмову з легендарним супутником. Хотів піти до брата Бориса, який працював у Інституті кібернетики, але стримався: неодмінно пошлють його до психіатра. Треба самому розібратися у всьому.
Попливли звичайні робочі дні. Гриць у вільний час внадився до бібліотеки, почав вивчати проблему оптимізму, радості, сміху, гумору. Минали тижні, місяці, але з чужих джерел хлопець не міг напитися того трунку, що його відчув на гірській стежині. Мудрі фрази, дотепні афоризми, авторитетні рецепти — діаметрально протилежні. Він глибоко відчув, що осягнення радості — не інтелектуальна проблема, і ніхто не може створити формулу сміху або дати алгоритм оптимізму. Гриць звернув увагу на джерела радості, які у всі віки називалися просто — народною усмішкою, гумором. Цей пошук привів його до гумористичного часопису «Хрін». Згодом він став позаштатним кореспондентом, писав веселі, дотепні гуморески, що викликали схвалення читачів і редакції. Редактор обіцяв підшукати місце в штаті, агітував завершити університетську освіту, отримати диплом.
Гриць сміявся: хіба річ в дипломі? Головне — знайти свій потік, відчути, що ти в течії життя пливеш на власному човні…
Редактор єхидно зауважував:
— Якщо в човні дірка — то чорта лисого, а не плавання матимеш!
— Дипломом дірки не залатаєш! — в тон йому жартував Гриць.
Та жарти жартами, а дивне кавказьке видіння не покидало його, і в серці назрівало відчуття, що в його долі щось відбудеться, що та дивна зустріч — лише початок чогось надзвичайного і важливого. Минув рік, і справді, настав день, коли він потрапив у спресований потік часу, що закрутив його у плетиві найфантастичніших подій, ніби грізний самум долі…
Одного липневого ранку Гриць прокинувся від радості. Саме так. Якась ласкава, ніжна хвиля несла його, гралася з ним, прозорі бризки з пінистих гребенів мерехтливо іскрилися, і від того феєричного поєднання вітру, хвилі, райдужного мережива крапельок у душі було тривожно, лоскітно, хвилююче. І все це було радістю, іншого визначення не було в свідомості Гриця, котрий ще не вийшов повністю зі сну. І як тільки він подумав так, одразу ж побачив дивного юнака, Радісну Істоту своїх кавказьких мандрів. Казковий гість сидів біля вогнища на березі ріки, довкола хвилювалися очерети, лози, а в небі — малювалися блискавичні зигзаги чайок. Гриць сидів навпроти, між ними беззвучно танцювало полум’я, обличчя юнака химерно мінилося, тихий голос то чітко проривався до свідомості, то провалювався в мовчання.
— От бач, — сказав Радісний, — ми знову зустрілися. А ти бідкався, хвилювався. Радість відкриває браму до нових зустрічей…
— Але ж це сон? — обережно заперечив Гриць, леліючи думку про те, що треба уникати різких почуттів і рухів, щоб затримати видіння якнайдовше.
— Що ми знаємо про сон? — запитав юнак. — Тобі радісно?
— Дуже!
— Тіло твоє охоплене обмиваючим потоком, адже так?
— Правду кажеш…
— То яке ж має значення, де ти напився радості, де витікає джерело оздоровлення й натхнення? В недоступних для руйнаторів місцях легше оберегти казкову криницю…
— Я не думав про таке. Ми завжди шукаємо вирішення всіх проблем в стані так званої відкритої свідомості… тобто наяву…
— І дарма… Бо стан буденної свідомості — то лише цяточка ріки розуму й чуття. Саме тому, що ми обмежили себе тою цяточкою, джерело нашого світопізнання замулене, засмічене, скаламучене. Пора випливати в ріку самопізнання, де очікує радість.
— Говори, говори, — прошепотів Гриць, зачарований видінням. — Не покидай мене так раптово, як тоді, на Кавказі…
Радісний засміявся, ніби провів пальцями по струнах невидимої кобзи, легко підвівся з землі.
— Хто йде спільною стежкою — той вже ніколи не розлучається. Готуйся до незвичайного, ти вже на стежці радості…
