Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗
Меч випав з руки Марліна; чарівник з виттям звалився на підлогу і забився, як риба, викинута на берег. Було ясно, що біль, який мучить його, з кожною миттю стає все нестерпнішим.
— Що я тобі сказала, Марлін? — Спокійно промовила Кара. — Яке було моє бажання?
Марлін вхопився за ці слова, як потопаючий за рятувальний круг. Каламутним поглядом він обнишпорив підлогу, знайшов те місце, куди плюнув, і поповз туди з усією швидкістю, яку дозволяла йому біль. Нарешті він піднявся на ноги, тремтячи всім тілом і скрикуючи.
— Обома ногами, Марлін, — недбало кинула Кара. Опустивши голову, він побачив, що стоїть на плювку лише однією ногою, і негайно приставив другу.
Потім він обм'як і через деякий час затих. Келен теж відчула велике полегшення. Він стояв із заплющеними очима, важко дихаючи і обливаючись потом. Його все ще трясло від пережитого випробування.
— Зрозуміла? — Підняла брову Кара.
Келен відповіла сердитим поглядом. Кара підняла меч і попрямувала до дверей.
Солдати негайно розступилися перед нею. Морд-Сіт простягнула меч руків'ям вперед. Власник зброї нехотя прийняв меч.
— Питання є, панове? — Крижаним тоном спитала Кара. — Відмінно. І більше не барабаньте в двері, коли я зайнята.
Вона зачинила двері в них перед носом.
Марлін не міг віддихатися. З кожним видихом нижня губа відкопилюватися, оголюючи зуби. Кара наблизила до нього своє обличчя.
— Не пригадую, щоб давала тобі дозволу закрити очі. Ти чув, щоб я тобі це дозволяла? Хлопець негайно широко відчинив повіки.
— Ні, пані Кара.
— Так чому ж тоді вони були закриті?
— Пробачте, пані Кара. — Голос Марліна дзвенів від жаху. — Будь ласка, вибачте мене. Цього більше не повториться.
— Кара!
Морд-Сіт повернулася з таким виглядом, ніби забула про присутність Келен.
— Що?
— Нам треба поговорити, — сказала Келен.
— Бачила? — Запитала Кара, підходячи до неї. — Зрозуміла, що я мала на увазі? Він нічого не може зробити. Нікому не вдавалося втекти від Морд-Сіт.
Келен вигнула брову:
— Річарду вдалося. — Кара шумно зітхнула:
— Магістр Рал інший. А ця людина — не Магістр Рал. Морд-Сіт тисячі раз доводили свою непогрішність. Ніхто, крім Магістра Рала, не зумів вбити свою господиню, повернути собі магію і втекти.
— Ну, як би там не було, Річард довів, що і Морд-Сіт можна здолати.
Мене не цікавить, скількох Морд-Сіт змогли підкорити. А ось те, що принаймні один зумів втекти, означає, що така ймовірність існує. Кара, я не сумніваюся в твоїх можливостях. Просто ми не можемо ризикувати. Щось тут не так. Навіщо Джегану відправляти це ягня в вовче лігво? Та ще й наказувати, щоб він оголосив про свій прихід?
— Але…
— Можливо, Джеган загинув — він цілком міг померти, і тоді нам ніщо не загрожує, — але якщо він все-таки живий і з Марліном щось піде не так, за це доведеться розплачуватися Річарду. Чи ти настільки вперта, що готова піддати його небезпеці, лише б не постраждала твоя гордість?
Кара задумливо почухала шию. Потім кинула погляд на що стоячого з широко розкритими очима Марліна. З кінчика носа у нього капав піт.
— Що ти пропонуєш? Тут немає вікон. Ми можемо замкнути його і забарикадувати двері зовні. Де у нас більш надійне місце, ніж ця кімната?
Келен відчула гострий біль під грудьми і притиснула руку до живота.
— У ямі.
Дійшовши до металевих дверей, Келен зціпила пальці рук. Марлін, схожий на налякане цуценя, тихо стояв трохи далі по коридору. Його оточували д'харіанські солдати.
— У чому справа? — Запитала Кара. Келен здригнулася:
— Що?
— Я запитала, в чому справа. У тебе такий вигляд, ніби ти боїшся, що двері тебе вкусять.
Келен розчепила пальці й змусила себе опустити руки.
— Нічого.
Вона повернулася і зняла зв'язку ключів з гака на стіні.
Кара знизила голос:
— Не бреши сестрі по ейджу.
Келен зобразила швидку винувату посмішку.
— Яма — це місце, де засуджені чекають страти. У мене є однокровна сестра, Цірілла. Вона була королевою Галеї. Коли Ейдіндріл опинився під владою Ордену, її кинули туди до десятків вбивць.
— Є однокровна сестра? Значить, вона залишилася жива? Келен кивнула.
Спогади нахлинули на неї.
— Але її протримали там кілька днів. Принц Гарольд, її рідний брат, врятував Ціріллу, коли її везли на страту, але з тих пір вона стала іншою. Немов пішла в себе. У рідкісних випадках просвітління вона говорила, що народу потрібна королева, здатна правити, і наполягала, щоб я стала королевою Галеї замість неї. Я погодилася. — Келен помовчала. — З тих пір, побачивши чоловіка, вона починає кричати.
Кара, заклавши руки за спину, мовчки чекала продовження.
— Мене теж шпурнули туди. — Келен показала на двері. У неї так пересохло в роті, що їй довелося двічі сковтнути, перш ніж вона змогла продовжувати. — До тих виродків, які згвалтували Ціріллу. — Келен швидко глянула на Кару. Але зі мною у них цього не вийшло.
Вона не стала говорити, наскільки близькі вони були до здійснення своїх намірів.
Губи Кари розсунулися в хижій усмішці.
— І багатьох ти вбила?
— Якось не спромоглася порахувати, коли втікала. — На обличчі Келен промайнула посмішка і тут же розтанула. — Але я перелякалась на смерть, коли була там, внизу, одна серед тих паскуд.
При згадці про це серце Келен відчайдушно забилося, а ноги ледь не підкосилися.
— Може, ти хочеш підшукати Марліну інше місце? — Поцікавилася Кара.
— Ні. — Келен зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися. — Послухай, Кара, прости мені мою поведінку. — Вона швидко глянула на Марліна. — Щось не так з його очима. Якісь вони дивні… — Келен знову подивилася на Кару. Пробач. Зазвичай я не така полохлива. Ти знаєш мене недавно. Повір, я не відрізняюся зайвою вразливістю. Просто… Напевно, це тому, що останні дні були такими спокійними. Ми з Річардом довго були в розлуці, і тепер я щаслива від того, що ми разом. Ми так сподівалися, що Джеган загинув і війна скоро скінчиться…
— Можливо, він і загинув. Марлін сказав, що пройшло вже два тижні з тих пір, як Джеган віддав йому наказ. Магістр Рал говорив, що Джеган бажав заволодіти Палацом Пророків. Він швидше за все був зі своїм військом, коли штурмували палац, і напевно загинув.
— Хотілося б вірити. Але я так боюся за Річарда… Напевно, це відбивається на моїй здатності міркувати, тому що тепер, коли все встало на свої місця, я до смерті боюся, що знову щось трапиться.
Кара знизала плечима на знак того, що Келен не потрібно вибачатися.
— Мені зрозумілі твої почуття. Після того як Магістр Рал дарував нам свободу, нам теж є що втрачати. Може, тому й мені трохи не по собі.
Можна пошукати інше місце. — Кара махнула на двері. — Знайдеться ж у палаці інше надійне приміщення, яке не викликає в тебе хворобливих спогадів.
— Ні. Безпека Річарда — понад усе. Яма — найнадійніше місце, де можна тримати цього бранця. Зараз вона порожня. Втекти з неї неможливо.
А болючі спогади я як-небудь переживу.
— Неможливо втекти? — Кара підняла брову. — Але ж ти втекла.
Спогади розсіялися, і Келен, посміхнувшись, жартівливо ляснула Кару по животу.
— Марлін — не Мати-сповідниця. — Вона подивилася на чарівника. — Але є в ньому щось… Щось дивне, не зрозумію, що саме. Він лякає мене, а враховуючи, що ти контролюєш його дар, не зрозумію, що в ньому може бути лякаючого.
— Ти абсолютно права, і немає про що турбуватися. Я повністю тримаю його в підпорядкуванні. Жодному вихованцю не вдавалося вийти з мого підпорядкування. Ніколи.
Кара взяла у Келен ключі і відімкнула двері. Іржаві петлі скрипнули, і двері відчинилися з глухим тріском. Знизу потягнуло затхлою вогкістю. Від цього запаху і викликаних ним спогадів Келен ледь не знудило. Кара мимоволі відсахнулася.
— Там… Адже там немає щурів?
— Щурів? — Келен заглянула в темний провал. — Ні. Вони туди не можуть потрапити. Щурів там немає. Сама побачиш.
