Пів'яблука - Вдовиченко Галина (читать хорошую книгу полностью .txt) 📗
Одяг на два неповнi днi Iрина збирала двi години. У трикiмнатнiй квартирi старого австрiйського будинку одну кiмнату займала вона, у другiй була колишня дитяча, тепер — дiвоча, там господарювала її 17-рiчна Сонька. Третю кiмнату — гардеробну — мама з донькою дiлили на двох. Та й частина речей та аксесуарiв були у них спiльними.
«Беру смугасту вiтрiвку!» — попереджала донька. «Єгипетськi сандалiї сьогоднi мої!», — вiдповiдала мати. Подiбний обмiн реплiками вiдбувався чи не щоранку.
Уздовж двох стiн у гардеробнiй стояли кронштейни з вiшаками для одягу. Стелажi з поличками були заставленi коробками з капелюхами, рукавичками та шаликами. Нижнiй ярус займало взуття на усi сезони. Старовинне, на повний зрiст, дзеркало у кованiй рамi давало можливiсть оглянути себе з нiг до голови. Подруги найбiльше любили саме цю кiмнату i навiть, загостювавши, могли залишитися ночувати на вузькiй кушетцi посеред гардеробної.
На цю кушетку Iрина мала звичку викидати усе, що їй хотiлося взяти у дорогу. А потiм повертала зайве назад, на вiшаки та полички. Старовинний манекен на троїстiй чавуннiй нiжцi (його колись подарувала тiтка Уляна) наразi стояв голий. Зазвичай Iрина одягала його у приготовлений ввечерi комплект одягу, поруч ставила вiдповiдне взуття. Це давало можливiсть при бажаннi подовше понiжитися у лiжку, а потiм зiбратися i вийти з дому за лiченi хвилини.
Надто азартно Iрина наскладала на кушетку усе, що могло знадобитися на березi озера: взуття, трусики, шалики, хустки, купальники, браслети, шийнi прикраси, сонячнi окуляри, парео, шкарпетки, лiфчики, ремiнцi…
— У-у-у, що робиться! — зазирнула у гардеробну Сонька.
— Ти ж з нами не хочеш, — вiдповiла Iрина. — Де новий журнал? Вiзьму з собою.
— У туалетi, але вiн тобi на озерi не знадобиться. Мам, я завтра влаштовую у нас вечiрку, ти не проти?… Ну, я пiшла.
— Сонько, щоб додому не пiзнiше десятої! Я не лягатиму, поки не прийдеш.
Далi йшов нелегкий у ритуалi збирання речей етап — вiдбракування зайвого. До «ацтекiвської» спiднички пасував терракотовий топiк та тепла бобка бежевого кольору. Тому синя курточка вiдправилася назад на вiшачок, до наступного разу. Хоча, стоп. Курточка теж може знадобитися прохолодного лiтнього вечора. У поєднаннi з блакитними штанами та синьо-бiлою кепкою. Чи хусткою Sonia Rykiel з густим мереживом, яку Iрина купила для дружини одного львiвського олiгарха, складаючи їй весняно-лiтнiй гардероб, але передумала i залишила собi. Але якщо брати синьо-бiлий варiант, тодi доведеться пакувати не лише бежевi кросiвки, але й синi. Або бiлi. Хоча, якi бiлi у лiсi?
Половина речей, витягнутих на кушетку, знову повернулася на свої мiсця, а груба валiза ледве закрилася, ховаючи за «блискавкою» варiанти на будь-який розвиток подiй: на випадок спеки, зливи, кiлькаденного дрейфування у човнi та несподiванного VIP-прийому у коктейльних сукнях на березi.
Iрина була живим запереченням усталеної думки про чоботаря без чобiт. Бiльшiсть її колег-дизайнерiв настiльки втомлювалися фонтанувати iдеями у професiйнiй сферi, що самi одягалися дуже просто, тижнями не вилазячи з джинсiв та футболок. Їй же подобалося не лише створювати одяг для своїх авторських колекцiй та складати гардероби заможним жiнкам як дорогооплачуваний шопер, але й натхненно та зi смаком одягати саму себе. Пiд хороший настрiй вона виходила з дому, немов картинка з журналу мод — i у салонi на неї збiгалися подивитися, щоб запам’ятати iдеї або отримати поштовх для народження своїх.
…Будиночок єгеря був оточений височезними соснами. У нагрiтому сонцем повiтрi стояв аромат хвої та м’яти. А шкура ведмедя на стiнi гостьової кiмнати вiдгонила* пилюкою — Iрина вiдчула це, оглядаючи тимчасове помешкання. Вирiшили їсти на вулицi пiд соснами за грубо збитим дерев’яним столом. Iрина перевдягнулася до вечерi.
— …I цi хлопцi сказали, що знiматимуть фiльм про свiй клас i школу, — розповiдала дружина Геннадiя за столом. — Їм дозволили взяти кiнокамеру. У результатi вийшов нiбито хороший фiльм, який показали на випускному вечорi. А потiм з’ясувалося, що одночасно вони зробили й iнший фiльм. Знущалися над своїми ровесниками перед камерою. Одного хлопця намагалися запхати головою в унiтаз. Iмiтували статевий акт. Просто жах!
— Ти бачила цей фiльм? — запитала Iрина.
— Звiдки? Я про це у газетi читала. Тепер вiдкривають справи проти тих покидькiв. Вони вже, до речi, студенти. Лише тепер комусь з батькiв потерпiлих касета потрапила на очi… Я б таких — у тюрму без суду i слiдства!
— Для чого «жертвам» тримати вдома касету зi знущаннями над собою? — засумнiвалася Iрина. — Може, вони усi разом просто дурiли перед камерою?…
— I давали пхати голови в унiтаз?!
— Добре, що свого часу вчителi не бачили деяких наших iгор, — озвався Геннадiй. — Теж би вирiшили, що за нами тюрма плаче. Пiдлiтку краще авансом довiри передати, анiж недодати.
— Гєнек, про що ти говориш? Ти б нашого Максима побачив у таких кадрах, якщо вiн бив би чи його б, i що б сказав? «Якi iгри дурнi?»
— Але це швидше за все, саме дурнi iгри, — не вступався Геннадiй.
Iрина мовчала. Щось щемливе ворухнулося у душi, i у пам’ятi сплив давнiй випадок. Вона навчалася тодi у 10-му класi. Батько-вiйськовий служив у Йєменi, мама поїхала з ним. А дiтей-школярiв брати з собою було заборонено, тому Iрину залишили у столицi, в iнтернатi для дiтей консульських працiвникiв, дипломатiв та вiйськових аташе, якi працювали за кордоном.
Якось у нiч проти недiлi, коли однокласниць розiбрали з iнтернату по домiвках родичi, вона опинилася у дiвочiй спальнi сама. Заснула, i раптом, нiби вiд поштовху, вiдкрила очi. У дверному отворi, у прямокутнику свiтла, що падав з коридору, стояв Сашко. Її з цим хлопцем в iнтернатi вважали «парою», казали: Саня з Iркою «ходять». Вони i справдi ходили, тримаючись за руки, цiлувалися на iнтернатських сходах до солодкого ниття унизу живота i будували плани на майбутнє. «Спочатку у нас буде хлопчик», — обiцяв Сашко. — «Чому хлопчик?» — запитувала вона. — «Ну добре, дiвчинка, — погоджувався вiн. — А потiм хлопчик». Їх стосунки не заходили далi демаркацiйної лiнiї, яка проходила на рiвнi грудей. Торкнутися одного з двох пружнiх горбочкiв було межею хлоп’ячої зухвалостi.
— Сань, чого ти? — пiдвела вона голову, побачивши знайомий силует у дверях.
Сашко вiдiрвався вiд притолоки, пiдiйшов до її лiжка, узяв за руку i сiв на килимок, на пiдлогу.
— Хочеш, аби Шиза нас побачила?
Шизою вони називали одну з нiчних чергових-виховательок.
— Уяви собi, який вона здiйме ґвалт.
— Там немає нiкого, я дивився… Знаєш, не можу я спати. Про тебе думаю. Скажи чесно… Тобi Васька подобається? Я бачив, як ти на нього дивилася сьогоднi.
— Коли?… На перервi?… Коли ви нам пирiжки принесли?… Ти здурiв!
— Нi, ти скажи, якщо вiн тобi подобається…
У дверях стояла нiчна чергова. Вони навiть не почули її крокiв.
— Сашко, це ти там? — стишено запитала вона.
Це була не Шиза, а Петрiвна — тiтка, яка завжди залишалася спокiйною i нiколи не кричала на вихованцiв. Вони ставилися до неї нейтрально, тобто не придумували їй образливих прiзвиськ i не смiялися над нею поза очi.
Шиза — не Шиза, яка вже рiзниця! Iру наче варом обдало. Що вихователька подумає? Що завтра влаштує? Вона вже уявляла, як та пише доповiдну, i вже готова була вiдповiсти щось принизливо-малодушне. «Вибачте, ми тут просто розмовляємо». Але не встигла.
— Iди до себе, Сашко, — тихо сказала Петрiвна. — Не поспiшайте. Усе ваше буде.
Повернулася i пiшла геть.
Саня з Iриною з двi-три секунди мовчали, а потiм приснули тихенько нервовим смiхом: ото попали!
«Та йди вже!» — легенько вiдштовхнула Сашка дiвчина.
Але вiдразу встати i пiти було для нього неприпустимою легкодухiстю. Учителi вважали його самовпевненим i зарозумiлим хлопцем. «Я сам знаю, що менi робити», — нiби говорив вiн усiм своїм виглядом, коли його починали виховувати. Тiльки Iрини слухався. Їхнiй класний керiвник Василь Степанович вiдверто експлуатував особливе ставлення Сашка до дiвчини. «Iро, поклич Сашка на медогляд. Уже поклич. Вiн у футбол грає». I вона виходила на подвiр’я, наближалася до краю поля: «Сань! Зайди у медкабiнет. Зараз, будь ласка». I той виходив з гри пiд здивованi погляди хлопцiв.
