Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Ольвія пустила саурана в долину. За нею мчав Тапур і посміхався сам до себе. Невдовзі сауран Ольвії наздогнав вовчицю, що, забарившись того ранку на полюванні, квапно поспішала до свого лігва. Пирхнув кінь, вчувши хижачку, дрож пробігла по його тілу і передалася вершниці.
Тапур наздогнав Ольвію і на скаку ткнув їй у руки гнучку плетеницю, скручену із сталок волячої шкіри, з важкою свинцевою кулею на кінці.
— Візьми! — крикнув у запалі, бо полювання над усе любив. — Цією кулею здорово можна розтрощити череп вовчиці. Ми так за вовками ганяємось. Догнати сірого і вбити його кулею — це більше вміння, аніж з лука. Спробуй!
Очі його збуджено горіли, увесь він аж тремтів в передчутті погоні за вовчицею, і Ольвія, посміхнувшись, перший раз йому посміхнувшись, вихопила з його рук плетеницю.
— Ара-pa!.. — крикнув Тапур. — Здоганяй, бо втече!
— Ара-pa!.. — вигукнула й собі дівчина скіфський клич і пустила саурана вчвал. Під копитами коня задвигтів степ, і у вухах вершниці тонко засвистів вітер.
Відстань між конем і звіром хутко зменшувалась.
Звівшись в сідлі, Ольвія занесла для удару плетеницю. Ще мить, і важка свинцева куля, описавши в повітрі півколо, із страшним тріском розчавить вовчий череп.
І тут дівчина вгледіла рожеві соски.
— Мати!..
Слово зірвалось з уст мимовільно, і напружена рука дівчини обм'якла, тіло ослабло. Мисливського запалу як не було, натомість защеміло серце… Мати… Бодай і вовчиця, але ж мати. І десь її голодними очима виглядають малята.
Кінь, відчувши раптову переміну в поведінці вершника, почав непомітно збавляти хід. Вовчиця хутко віддалялась, аж доки й не зникла десь у балці.
— Ти чому?! — кричав Тапур і збуджено блискав очима. — Таку вовчицю відпустила!.. Ех, здобула б її, і всі б про тебе у степах говорили, а ти…
Ольвія мовчки віддала йому плетеницю і пустила саурана вперед.
Мати…
Ольвія не знала своєї матері. Густі тумани минулих років, наче сторожові мури, стали між ними, і стали, як здавалось, навічно. І марно намагалась вона поговорити з батьком, аби вивідати бодай крихту тієї таємниці. Де поділася мати? Що за лихо скоїлося з нею? І чому про неї навіть згадувати не велено? Бо досить було натякнути про матір, як відразу ж тінь невдоволення пробігала по сухому, аскетичному обличчі батька, а в його сталистих, безжальних очах спалахував гнів…
Коли Ольвія була ще маленькою і батько садовив її до себе на коліна, то іноді ласкаво (що взагалі з ним траплялося рідко) казав, погладжуючи її по голівці важкою, дубленою рукою:
— Ти, моя щебетушечко, найкраща у світі, адже тебе народило синє море, наше славне Гостинне море.
— Як богиню Афродіту? — дивувалася дівчинка. — Із морської піни?
— Може, так, а може, й не так, — ухилявся батько від прямої відповіді. — Мені дуже хотілося, аби в мене була донька. От пішов я до лиману і кажу: «Славний лимане, подаруй мені доньку». А лиман зашумів голубими хвилями і каже: «Йди, чоловіче, до самого синього моря, воно подарує тобі доньку». І пішов я тоді до Гостинного моря, довго-довго йшов, не один день, але нарешті прийшов. Став на березі і кажу:
«Славне синє море наше! Подаруй мені, будь ласка, маленьку донечку».
«А яку тобі доньку?» — питає море.
«А таку, — одказую, — щоб була найкращою у світі».
«Почекай, — шумить море, — буде тобі донька, найкраща у всьому світі білому».
От зашуміло синє море, і випливає дельфін на берег, а на спині в нього сидить маленька-маленька дівчинка.
«Добрий чоловіче, — каже дельфін. — Гостинне море дарує тобі доньку, найкращу в світі».
Подякував я Гостинному морю і забрав тебе додому, — закінчував Родон, усміхаючись…
Та з роками батько ставав похмуріший, непривітний. Іскорки пестощів, що спалахували у ньому, коли Ольвія була маленькою, згасли… А звідтоді, як дочка почала настирливо доскіпуватись про свою матір, Родон і зовсім не тямився із себе…
Невже вона так ніколи і не вивідає правду про ту жінку, котра народила її й невідомо де зникла?..
Іноді їй снилася мати: ніч, пустельна вулиця, ні душі навколо. Наче вимерло все живе, лише вітер виє-завиває та ухкає сич. І раптом, наче з-під землі, виростає на вулиці жінка, вся у чорному… Мовчки простягає руки і йде до неї, і чути, як вітер моторошно лопотить її чорним плащем…
«Це ти, Ольвіє?.. — питає жінка в чорному. — Йди-но сюди, донечко. Я твоя мати».
Охоплена жахом, дівчина кричала, й сон миттю утікав од неї, забираючи з собою жінку в чорному…
— Облиш своє наполягання! — жорстоко вигукнув одного разу батько, коли Ольвія сказала, що її мати жива, бо інакше б чого вона приходила у сни. — Вона недостойна твоєї згадки. У тебе є батько! У тебе є місто, котре дало тобі своє ім'я. І цього досить!
Коли виросла, ще раз запитала про матір:
— Що б там у вас не скоїлось, але ти мусиш… я благаю… Мусиш повідати про неї. Хто вона? Яке лихо її спіткало? — наважилась одного разу дівчина.
Батько мовчав, і було те мовчання похмурим, важким, але Ольвія вигукнула щиро:
— Вона ж мені мати!
— Мати?.. — глухо перепитав Родон, уникаючи дивитися в допитливі й тривожні очі дочки. — Я не думаю, що вона була б тобі доброю матір'ю, коли зважилась на підлість.
— Батьку!.. — сама дивуючись своїй сміливості, вигукнула дочка. — Але ж ти її й досі… кохаєш.
— Що?.. — здригнувся Родон, і йому нараз забракло повітря. — Що ти сказала?..
— Ти кохаєш її і… мучишся. Хіба ж я не бачу?
— Ти занадто багато бачиш! — різко крикнув він, і його дублене обличчя почало чорніти. — Тоді теж була весна, — нарешті заворушив він сухими губами, що на людях завше складалися зневажливо і гордо. — І так само степ цвів довкола міста. І була вона дуже гарна. Ох, яка вона була гарна! І треба ж було такому трапитись!.. — Він хотів було ще щось додати, може, найважливіше, але схаменувся і заговорив далі якимось чужим голосом: — Я тобі нічого не казав, і ти нічого не чула. Матері у тебе немає. І ніколи не було. Просто одна жінка тебе колись народила. Тільки й того. Але вона недостойна твоєї згадки. — Повагавшись, видавив з себе: — Вона була рабинею своєї хіті. Вона була… Її не було, затям! Ніколи не було! — І невесело посміхнувся: — Було Гостинне море, і був дельфін, котрий виніс тебе з моря на своїй спині. Оце і все. І не муч мене.
Так і не дізналась вона тоді про свою матір та про те, де вона і що з нею скоїлось. Не дізналась і вже й не дізнається…
Глянула на степ і подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря і що дельфін колись виніс її з дна моря на своїй спині.
І тільки вона подумала, тільки загадала на степ, як зненацька засвистів вітер у дужих крилах, щось велике і біле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, і тієї ж миті пронизливе передсмертне виття навпіл полоснуло сонну степову тишу.
Ольвія здригнулась.
Звірине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким відчаєм і такою смертною тугою, що дівчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетівши у вибалок, вгледіла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутніми пазурами у спину вовчиці, він бив дзьобом їй у загривок і розмахував широкими крилами, намагаючись підняти свою жертву в повітря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами і жахно вила, відчуваючи свій неминучий і швидкий кінець.
Коли Ольвія під'їхала ближче, орел, настовбурчивши пір'я, повів у її бік закривавленим дзьобом, повним вовчої шерсті, і, відпустивши жертву, неохоче відстрибнув убік. Розмахуючи крилами, люто клекотів і поривався відігнати людину від здобичі, яка за правом степу належала у ту мить тільки йому.
Відчувши, що її відпустили залізні пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неї вже був переламаний хребет, і задня частина тіла з ногами більше їй не корилася. Жалібно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралізований зад, та сили уже залишали її.
