Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги без регистрации полные TXT) 📗

— Для… чого?.. — жахнулася Ольвія. — Господи, яке варварство!

— Так то ж рабиня, — здивувався Тапур. — А раб не людина, з ним можна що завгодно робити.

— Але для чого… очі?

— Зрячий може втекти при першій же нагоді, а сліпий вірно служитиме хазяїну. Такий звичай наших дідів і прадідів.

– І що?.. Нещасній викололи очі?

— Звичайно. Кажу тобі, ми так завжди робимо, і тут немає нічого дивного. Ми ж не вільним виколюємо очі, а рабам. У мене, наприклад, теж є сліпі раби, та ти їх сама побачиш. От і Ор велів тій рабині виколоти очі. Але щось там не так сталося, і рабиня згоріла у гарячці. До ранку й померла. Мабуть, вона дуже слаба була. От у Скіла й пропало півкобили. Скіл за ті півкобили і впав духом. Він уже не міг завести свій табун, і йому нічого не залишалося робити, як до скону своїх літ пасти табуни мого батька. І тоді Скіл узяв лук, стрілу, прийшов до шатра мого батька і крикнув: «Вождь Ор, вийди, я приніс тобі гостинця». Батько вийшов із шатра і каже насмішкувато: «Якого ж ти мені гостинця приніс, як у тебе було півкобили і ту ти втратив?..» — «А ось якого гостинця!..» — вигукнув Скіл, натягнув тятиву лука і пустив моєму батькові стрілу в груди. А сам кинувся тікати. А батько мій крикнув йому вслід: «Не тікай, Скіле, я вождь, і мені не пристало ганятися за якимось там пастухом». Тоді Скіл зупинився і каже: «Викликай мене на герць!..» Батько мій зареготав: «Забагато честі, щоб вождь викликав на герць останнього пастуха! Такого ще ніколи не було в наших степах». Скіл аж розгубився, бо ждав від мого батька чого завгодно, тільки не таких слів. «Але ж я тобі, — сказав він, — пустив стрілу в груди». — «Тобі це приснилося, нікчемний пастуше», — сказав батько і повернувся в своє шатро. Звідтоді Скілові так і здавалося, що то йому все приснилося… Ну що він пустив стрілу вождю Ору в груди. Він уже й сам вірив, що то був всього лише сон… І після того він ще дужче боявся вождя Ора. Ось яким гордим був мій батько. Для нього ліпше смерть, аніж неслава, що якийсь там пастух пустив йому стрілу в груди. Стріла була із двома шипами і глибоко застрягла у грудях батька. Він не зміг її вийняти, а кого-небудь попросити це зробити не зважився. Щоб по стрілі не дізналися, чия вона… От який він був гордий. Так і носив у собі ту стрілу. Дужий він був і міцний, як дуб біля Борисфену. І стріла та заросла в його могутніх грудях, і все б закінчилося добре, аби стріла та не була мідною. Мідний наконечник у грудях позеленів, і батько невдовзі помер… Я став гадати: від чого помер такий здоровий і сильний чоловік, як мій батько? Оглянув його тіло і знайшов слід від наконечника у грудях. Я вирізав його акінаком, то був наконечник Скіла. Адже кожного скіфа можна взнати по наконечниках його стріл. Взагалі у Скіла, крім ремінного наконечника, більше не було нічого, але один наконечник він виміняв мідний. Ще й хвастав: півкобили, каже, є, мідний наконечник є, лук є, скоро, мовляв, забагатію. Матиму свій табун, і наконечники моїх стріл будуть тільки мідні. Його так іноді й дражнили: Той, у кого аж один мідний наконечник!

Ось так я дізнався, що той мідний наконечник — то Скілів. Я велів схопити того злидня, він і зізнався у всьому, як було. Я велів прив'язати його до хвоста дикого коня тарпана і пустити коня у степ, поштрикавши його перед цим списом. Тарпан як шалений кинувся геть і поволік за собою того харпака… А вождя Ора я поховав он у тій могилі.

І показав нагаєм на могилу, над якою кружляв орел. Тінь його носилася по зеленій ковилі. Тапур, прикусивши губу, сторожко спостерігав за орлом.

— Батько й досі не полишає надії повернутися у цей світ, — зітхнув він, і в його голосі відчулося невдоволення. — Певно, у нас краще, аніж у світі предків.

— Звідки ти знаєш, чого він хоче? — здивувалась Ольвія.

— Над його пристанищем літає орел, — пояснив Тапур. — То його Ор підманює, щоб він приніс йому Борисфенової води у дзьобі.

— Ну й що?

— Хіба ти не знаєш, що вожді завжди повертаються із того світу, якщо ковтнуть хоч краплину Борисфенової води? От і вождь Ор хоче повернутися сюди.

— Це добре?

Тапур якось дивно глянув на неї.

— Повернувшись у білий світ, Ор відбере у мене владу і знову стане владикою над кочовиками. Але я влади нікому не віддам. Навіть рідному батькові. Тому хай Ор краще не повертається, його дні у цьому світі вичерпані, і він свою чашу випив до дна.

Чим ближче під'їздили вони до могили, тим більшою і грізнішою вона ставала, наче виростала із землі. Ольвія знала, що у скіфів по висоті і величі могильного кургану можна визначити, хто лежить під ним у гробниці та яке становище займав небіжчик за життя. Жінок, дітей, наложниць та рабів скіфи ховали просто, у простих ямах, і курганів над ними не насипали, якщо ті жінки та діти були незнатних родів. Загортали яму, і все. І ті могильні горбики швидко зрівнювалися з поверхнею степу, заростали ковилою і назавжди щезали. Дрібним був небіжчик за життя, не виділявся ні багатством, ні військовою кметою, то для чого його виділяти курганом після смерті? А ось воїнам вже насипали кургани, невеликі, скромні, але нагортали. В яму клали лук, стріли, акінак, глиняну чашу — от і все. А вже над старійшинами родів і племен, над прахами знатних мужів з'являлися високі кургани, ще вищі — над вождями та їхніми синами й родичами, а ще вищі — над царями. Їм нагортали такі високі кургани, що коли під'їдеш до його підніжжя та глянеш на вершину, то треба так голову задирати, що й башлик на спину впаде… І стоять ті кургани віки та віки, й стоятимуть ще віки та віки… Тисячі літ стоятимуть.

— Вищої могили за могилу мого батька немає у цих краях! — гордовито вигукнув Тапур. — Вищі кургани є тільки у краю Герр [13], де ховають самих царів.

І Тапур почав розповідати Ольвії, що, за прадавніми звичаями його народу, тіло померлого вождя бальзамували, одягали в найкраще вбрання, клали на візок і сорок днів возили по родичах покійного, по підвладних родах і племенах. Чому сорок днів? Цього Тапур не знає, але возити треба сорок днів. Так велить звичай предків, а звичаїв треба дотримуватись. Коли з'являлась жалобна процесія в кочовищі, всі виходили їй навстріч, на знак скорботи скіфи обрізали собі волосся, дряпали обличчя, часто калічили себе, щоб показати, як вони горюють за померлим, щоб цар чи вождь і на тім світі пам'ятав про їхню вірність.

Об'їхавши всіх родичів, всі роди й підвладні племена, процесія поверталася до землі Герр. Де земля Герр? Там, махав Тапур нагаєм кудись у степ, далеко звідси, аж на самім краю скіфської землі. Там протікає річка Герр, і там живе народ, який так і називається — герри. Вони визнають скіфів за своїх владик, у їхньому краї скіфи й ховають своїх царів, вождів та дуже знатних мужів і прославлених воїнів… А вже за життя Ора возити знатних небіжчиків у землю Герр перестали, а почали ховати їх там, де вони кочували і де їх наздогнала смерть. От і Ора Тапур не повіз у землю Герр, а поховав у цих краях. Тут кочував тоді Ор із своїми племенами, тут він зустрів свій останній день, тут його й велів поховати Тапур.

— О, ставши вождем, я відрядив Ора у світ предків з усіма почестями, на які він заслуговував. Рідко кого з вождів так ховали у цих краях! Яму викопали у сім людських зростів, а збоку вирили підкоп довжиною у п'ять людських зростів. Обіклали його камінням. Там у саркофазі й поклали Ора, його каптан так і сяяв од золотих бляшок, ще я поклав йому меч у золотих піхвах. Пояс його теж у золотих прикрасах, горить і сагайдак, обкладений золотом. На шию небіжчику наділи золоту гривну. Рядом поклали ще один одяг у золоті, поставили бронзовий посуд і великі казани, щоб Ор на тім світі варив м'ясо, поклали амфори з винами, чаші поставили золоті й срібні. І це ще не все! — гордовито вигукнув Тапур. — Сорок відбірних коней велів я закопати в боковій ямі, щоб вождь Ор мав на чому їздити у світі предків. П'ятеро конюхів лягло, десять рабинь пішло в могилу Ора! Ще й у ноги йому семеро задушених слуг кинув. От! І збруя у коней теж вся у золоті. От як я відрядив свого батька у той світ! Далеко в степу видно його могилу! Довго скіфи возили землю, доки насипали такий високий курган. Коли курган насипали, на кургані провели тризну, пили і їли у славу Ора, а потім вбили п'ятдесят слуг і стільки ж коней. Вбитих насадили на кілки, щоб слуги були на конях, і розставили їх навколо кургану, а потім навозили землі ще… О, далеко видно у степу могилу Ора! їдуть скіфи, питають: чия ж то могила? Вождя Ора, одказують, то син його, Тапур, так поховав батька. Все літо мої люди возили землю до могили Ора, а я казав ще і ще. Тепер могила найвища у цих степах. Кращих каменотесів я знайшов, і вони вправно вирубали Ора із каменю. Он він стоїть на могилі, кам'яний Ор. Хто йому все те поставив? Тапур. І про Тапура всі в степах говорять. І ще довго-довго розповідатимуть. От! Бачиш, з кургану дивиться на нас кам'яний Ор. Нас зустрічає. Ара-pa, батьку! — крикнув Тапур на все горло. — Ара-ра-а!!!