Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (книги онлайн полные .txt) 📗

Поки я морочився з недоладним одягом шостого століття, темрява густішала й чорнішала. Врешті стало темно, як у домовиш, і величезна юрба завила з жаху, відчувши холодний та страшний подув північного вітру й побачивши в небі мерехтливі зірки. Це було вже повне затемнення, і я радів йому, але всі довкола шаленіли з розпачу, що, зрештою, було цілком природно. Я промовив:

— Своїм мовчанням король підтверджує все те, що обіцяв!

— А тоді підніс руку, постояв так хвильку й вигукнув якомога урочистіше: — Нехай же розвіються чари, нехай минуться без шкоди і без сліду!

Глибока пітьма огортала мене, і мертва тиша була мені відповіддю. Та за секунду чи дві, коли з темряви з’явився сріблястий окраєць сонця, радісне ревище вихопилося з тисяч горлянок, і я мало не оглух від того вияву захвату і вдячності, в якому Кларенсів голос, ясна річ, був далеко не найтихіший.

Розділ VII

МЕРЛІНОВА ВЕЖА

Я став другою особою в королівстві, владою й могутністю поступався тільки королю, і всі зі мною панькались. Я ходив у шовках, оксамиті й парчі і виглядав вельми пишно, але почувався вкрай незручно. А втім, я знав, що врешті призвичаюся до такого убрання. Після королівських, мої покої в замку були найкращі. їхні стіни аж палали яскравими барвами шовкової оббивки, але кам’яні підлоги були вкриті очеретяними матами замість килимів, причому сплетеними абияк. Що ж до зручностей у прямому розумінні цього слова, то їх узагалі не було. Я маю на увазі найпростіші вигоди, ті дрібні зручності, що, власне, скрашують нам життя. Великі дубові крісла, оздоблені грубою різьбою, були, щоправда, непогані, але ж самими тільки кріслами не обійдешся. Не було ні мила, ні сірників, ні дзеркал, окрім одного металевого, в якому розглянути себе не легше, ніж у відрі з водою. І жодної хромолітографії на стінах. За багато років я так звик до цих кольорових картинок, що любов до мистецтва ввійшла в мою плоть і кров і стала часткою мене самого, хоч я про те й не здогадувався. Туга за домом поймала мене щоразу, коли я дивився на ці крикливо розкішні, але бездушні стіни і згадував свою квартиру в Східному Гартфорді: хоч яка непоказна вона була, в кожній кімнаті там висіла кольорова реклама страхової компанії або принаймні надрукований трьома фарбами плакатик: “Благослови, боже, це скромне ложе!”; а у вітальні в мене висіло аж дев’ять картин. Тут же навіть на стінах моєї великої офіційної приймальні не висіло жодного мистецького твору, коли не зважати на якусь подобизну ковдри, чи то ткану, чи то вишивану й подекуди поштопану, на якій усе зображене було як бог на душу покладе та ще й несусвітними барвами; що ж до пропорцій, то навіть сам Рафаель з тією своєю химерною мазаниною, яку називають його “славетними гемптонкортськими картонами” [20], не міг би напартачити гірше. Той Рафаель, між іншим, був мастак на всілякі химери. У мене вдома висіло кілька його літографій; так-от, на одній, під назвою “Чудесна риболовля”, він до святого чуда додав ще й своє — посадив трьох чоловік у човник, який і під однією собакою перекинувся б. Мені його твори страшенно подобаються — вони такі свіжі й на жодні інші не схожі.

В замку не було ні сигнальних дзвоників, ні переговорної труби. До мене приставили силу-силенну слуг, і вони ниділи в передпокої, та коли в котромусь із них виникала потреба, мені доводилося самому йти кликати його. Ні газу, ні свічок теж не було; бронзова чаша, наполовину наповнена олією, яку подають до столу в дешевих харчевнях, і запалена ганчірка, що плаває в тій олії, — ось і все джерело світла. Безліч таких чаш висіло по стінах, не стільки розганяючи темряву, скільки надаючи їй зловісності. Якщо ви виходили кудись поночі, слуги несли перед вами смолоскипи.

Не було ні книжок, ні пер, ні паперу, ні чорнила, ні шибок у тих отворах, які тут називали вікнами. Здавалося б, невелика пггука — шибка, та коли її нема, починаєш розуміти, як без неї погано. Та найгірше за все була, мабуть, відсутність цукру, кави, чаю й тютюну. Що ж, казав я собі, вважай, що ти Робінзон Крузо; як і він, ти, опинився на безлюдному острові, де все твоє товариство складають більш-менш приручені тварини і де, щоб жити пристойно, тобі доведеться наслідувати його: винаходити, вигадувати, творити й перетворювати; весь час давати роботу голові й рукам. Тобто робити те, що тобі до душі.

Лиш одне спочатку заважало мені — той ненаситний інтерес, що його я викликав у всіх довкола. В королівстві, здавалося, не було людини, яка не хотіла б глянути на мене бодай одним оком. Незабаром з’ясувалося що затемнення налякало всю Британію мало не до смерті; поки воно тривало, вся країна від краю до краю була охоплена сліпим, безмежним жахом, і всі церкви, монастирі й каплиці були переповнені нещасними людьми, які плакали й молилися, готуючись зустріти кінець світу. Потім поширилася чутка, що призвідником цього страшного лиха був чужоземець, могутній чародій, який з’явився при дворі короля Артура; він, мовляв, міг загасити сонце, мов свічку, і вже був намірився зробити це, але його загодили і вблагали звільнити сонце від чарів, а тепер уславляють і шанують як могутнього героя, що самотужки відвернув кінець світу й загибель людства. Коли ви візьмете до уваги, щ<> всі повірили цьому, до того ж повірили безоглядно й беззастережно, ви зрозумієте, чому кожен британець ладен був пройти хоч сто миль пішки, аби тільки побачити мене. Я був у всіх на язиці, ніким іншим не цікавились, і навіть король утратив популярність і відійшов на задній план. На другий день після затьмарення сонця почали прибувати перші делегації, і протягом двох тижнів цікаві плавом пливли до Камелота. Не тільки саме місто, а й найближчі села були переповнені. По десять разів на день мені доводилося виходити й показуватись величезним юрбам людей, ще” витріщалися на мене з побожним страхом і шаною. Звісно, це і втомлювало, і забирало чимало часу, але, з іншого боку, тішило душу, бо що не кажи, а приємно, коли тебе так уславляють і звеличують. Братик Мерлін аж зеленів із заздрощів і злоби, і це теж радувало мене. Та я не міг зрозуміти одного: чому ніхто не просить у мене автографа. Врешті я спитав про це в Кларенса. Хто б міг подумати! Мені довелося розтовкмачувати йому, що таке автограф! Він сказав, що в усій країні писати й читати можуть хіба кількадесят священиків. Оце-то країна!

Трохи бентежила мене й інша обставина. Народ почав вимагати нового чуда. Воно й не дивно. Приємно, вернувшись додому з далеких мандрів, похвалитися, що ти бачив чародія, який має владу над сонцем у небі, і тим звеличити себе в очах сусідів; та ще приємніше — мати змогу сказати, що на власні очі бачив, як чародій той творив чудеса; люди тоді почнуть сходитися звідусіль, щоб подивитися на тебе самого. З тими вимогами чуда мені не давали проходу. Я знав, що має відбутися ще й затемнення місяця, — знав і число, і точний час, — але до нього було ще далеченько. Два роки. Я б дорого дав за можливість наблизити його й пустити в продаж тепер, коли на ринку такий великий попит на затемнення, і шкодував, що прибутковий товар, так би мовити, залежиться на складі й не дасть ніякого зиску. Якби затемнення можна було влаштувати, скажімо, через три-чотири тижні, я б спродав його наперед, але тепер про нього нічого було й думати, і я викинув з голови цю химерну мрію. А тут Кларенс довідався, що старий Мерлін потай баламутить народ — поширює чутки, ніби я пройдисвіт і не творю більше чудес через те, що не можу.

Треба було щось робити. Г незабаром я придумав, що саме.

Скориставшись своєю владою, я запроторив Мерліна у. в’язницю — до тієї самої камери, в якій нещодавно сидів сам. Потім, виславши герольдів із сурмами, сповістив народ, що протягом наступних двох тижнів клопотатимусь державними справами, а впоравши їх, влаштую короткий перепочинок і на дозвіллі висаджу в повітря Мерлінову вежу, накликавши на неї вогонь із небес; далі я під страхом кари забороняв пускати й слухати про мене брехливі поголоски й попереджав, що найближчим часом інших чудес, крім призначеного, чинити не збираюся, а того, хто цим не задовольниться і далі клепатиме язиком, — оберну на стару шкапу та ще й змушу попрацювати. Балачки відразу припинились.