Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (книги онлайн полные .txt) 📗
Так, могутністю я дорівнював королю. Проте в державі існувала ще одна влада, могутніша за нас з королем разом узятих. То була влада церкви. Я не хочу приховувати цього факту, та й не міг би приховати його, навіть якби хотів. Але не будемо торкатися цього питання зараз; я ще зупинюся на ньому, коли надійде час. Спочатку церква не чинила мені якихось вартих уваги прикростей.
То була напрочуд цікава країна. А який народ! Лагідний, простодушний, довірливий, — не люди, а кролики! Мені, звиклому до цілковитої свободи, гірко було слухати, як щиро й нестямно присягалися вони в своїй відданості королю, церкві та дворянству, хоч підстав любити й шанувати короля, церкву та дворян у них було не більше, ніж у раба любити й поважати батіг або в собаки любити й поважати перехожого, що б’є його носаком. Та що там казати, монархія, нехай навіть найпоміркованіша, і аристократія, нехай навіть найскромніша, є образою для людської гідності; якщо ж ви народилися і зросли за такого ладу, вам, мабуть, і на думку не спаде, що він несправедливий, а коли хтось скаже вам про це, ви навряд чи повірите. Соромно стає за людський рід, коли здумаєш, які покидьки весь час керували ним з монарших тронів, не маючи на те ніякого права та підстави, і які жалюгідні нікчеми вважались його аристократією! Якби всі ці титуловані нероби мали жити власною працею, як живуть люди, куди достойніші за них, то ніхто з них, певно, не спромігся б вибитись із злиднів та безвісності.
За короля Артура британці в більшості своїй були справжнісінькими рабами, рабами й звалися і на ознаку свого рабства носили на шиї залізний обруч. Решта, по суті, також були рабами, хоч називались інакше: вони вважали й величали себе людьми — “вільними людьми”. Насправді ж уся нація існувала тільки для єдиної мети: плазувати перед королем, церквою і знаттю, по-рабському слугувати їм, проливати за них кров, голодувати, щоб вони були ситі, горювати, щоб вони мали можливість розважатися, до дна пити гірку чашу страждань, щоб їм жилося солодко, ходити голяка, щоб вони могли носити шовкові вбрання та коштовні оздоби, платити податки, щоб вони не повинні були платити, щоб усе життя своє запобігати, підлабузнюватися, принижуватись, щоб вони могли чванитися й уявляти себе земними богами. І на віддяку за це діставати лише стусани та погорду, а втім, люди так звикли до свого приниження, що навіть такі вияви уваги сприймали за честь.
Успадковані уявлення — дуже цікавий предмет для спостережень. Я мав свої успадковані уявлення, король та його піддані — свої. І ті, і ті текли глибокими річищами, що їх вирили час і звичка, і той, хто схотів би змінити їхній напрямок за допомогою доказів, розуму, взяв би на себе нелегке завдання. Наприклад, — згідно з поглядами, що їх успадкував цей народ, усі люди без титулу й довгого родоводу, незалежно від свого природного та набутого хисту, нічим не кращі за тварин, комах, хробаків; а я успадкував переконання, що людиноподібна ворона, убрана в павине пір’я знатного походження та незаслужених титулів, варта лише того, щоб з неї посміятися. Отже, цілком природно, що ставилися там до мене трохи дивно. Приблизно так, як доглядач звіринця і публіка ставляться до слона. Вони захоплюються його зростом і надзвичайною силою; вони з гордістю кажуть, що він легко зробить усе те, що вони зробити не в змозі, і з неменшою гордістю розповідають, що, розлютившись, він може сам-один змусити до втечі тисячу чоловік. Але чи означає це, що вони прирівнюють слона до себе? Ні! У найзлиденнішого волоцюги така думка викликала б сміх. Та вона в нього й не виникла б, ніколи не прийшла б у голову. Отже, для короля, знаті, всього народу, аж до останнього раба й жебрака, я був саме таким слоном. Мною захоплювались і мене боялись, але захоплювалися мною, як твариною, і боялись мене, як тварини. Тварині не поклоняються, — не поклонялися й мені; мене навіть не поважали. Я не мав родоводу, не успадкував ніякого титулу і тому в очах короля та придворних був порохом під ногами, а в народу викликав подив і побожний страх, але ніяк не повагу: відповідно до своїх успадкованих поглядів, він не міг поважати людину без родоводу й дворянського звання. Тут уже давався взнаки вплив могутньої і страшної сили — римсько-католицької церкви. За якихось два-три століття вона спромоглася обернути націю людей на націю черв’яків. До того, як церква підкорила світ своїй владі, люди були людьми, вони високо тримали голови й були наділені людською гідністю, силою духу та вільнолюбством; велич і слава кожного визначались його заслугами, а не походженням. Аж тут на сцену виступила церква — мудра, підступна, користолюбна. Вона знала, як облупити білку — і то не в один спосіб — і облуплювала, як білку, цілі народи; вона вигадала “божественне право королів” і з усіх боків, мов цеглинами, підперла його євангельськими заповідями, вийнявши ті цеглини з підвалин добра, щоб зміцнити ними підвалини зла; вона проповідувала (простолюду) покору, послух, красу самопожертви; вона проповідувала (простолюду) всепрощення; проповідувала (знову ж таки простолюду,” самому лише простолюду) терпеливість, убозтво духу, непротивлення гнобителям; вона запровадила спадкоємні посади й титули і привчила всіх християн землі схилятися перед ними й шанувати їх. Навіть у моєму дев’ятнадцятому столітті ця отрута ще діяла в крові християнського світу, і найкращі представники англійського простолюду мирилися з тим, що нікчеми, негодні їм і в слід ступити, самочинно керували країною з трону, й палати лордів, і всіх найвищих, посад, про які найкращим і най достойнішим синам нації химерні англійські закони не давали права навіть марити; більше того, простий англієць не тільки мирився з такими дивними порядками, а й переконував себе, що пишається ними. Певно, людині дуже важко долати в собі те, до чого звикаєш із самого малку. Свого часу ця зараза схиляння перед чинами й титулами була, звичайно, в крові і у нас, американців, — я це добре знаю. Але на той час, як я покинув Америку, вона, здається, зникала, — носіями її лишалися тільки хлюсти й хлюстихи, а коли епідемія знижується аж до такого рівня, можна вважати, що її вже нема.
Однак повернімося до мого неприродного становища в Артуровім королівстві. Я був там велетнем серед карликів, дорослим серед дітей, генієм серед неуків; з усіх поглядів — єдиною справді великою людиною на всю тодішню Англію; а проте так само, як у далекій майбутній Англії моєї рідної доби, який-небудь тупий баран-вельможа, чий рід походив від королівської коханки, купленої з другої руки в найбруднішому закутку Лондона, вважався людиною кращою, ніж я. За владарювання Артура всі упадали кого таких людців, плазували перед ними, дарма що вдача їхня була така сама нікчемна, як їхній розум, а поведінка така сама ница, як походження. В певних випадках їм дозволялося сидіти в присутності короля, мені ж — ніколи. Я без великих труднощів міг би здобути титул і для себе, і це неабияк піднесло б мене в очах <усіх, навіть в очах короля, хоч він би сам мені його надав. Але я титулу не просив і відхилив його, коли мені запропонували, бо не хотів поступатися своїми переконаннями та ганьбити свій рід: адже я знав, що в жодному його коліні незаконнонароджених не було. Я б радо, з гордістю і вдячністю прийняв лише той титул, який надав би мені народ — єдиний верховний суддя в таких справах; такого титулу я сподівався заслужити і врешті заслужив-таки тривалими роками чесної, сумлінної праці, а потім носив з високою і чистою гордістю. Цей титул одного дня злетів з уст сільського коваля, був підхоплений іншими як слушний і влучний і пішов гуляти з уст в уста, супроводжуваний схвальною усмішкою; за десять днів він облетів усе королівство, і до нього звикли, як до імені короля. Після того мене інакше вже не називали ні в приватній розмові, ні під час дебатів з питань державної ваги в королівській раді. В перекладі на сучасну мову цей титул означає “хазяїн”. Визнаний народом. Він мені зразу припав до вподоби. І це був високий титул, єдиний у своєму роді. Коли згадують про герцога, графа чи єпископа, — спробуй, здогадайся, про котрого саме йдеться. Інша річ, коли кажуть “король”, “королева”, “Хазяїн”. Тут усе ясно.
