Графиня - Лис Володимир Савович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Ні того, ні того не трапилося. Коли мене виштурхнули з хати, над містом стояла тепла літня тиша. Сповіщаючи про наближення надвечір’я, заклично сюрчали коники у траві. Мої відчуття начеб загострилися. Вже за ворітьми я почув, як десь звіддалік гупнуло яблуко в саду Любиної матері.
Десь аж через три хати я зустрів першу людину. То була стара бабуся, яка жила на цій вулиці. Вона йшла і щось шамотіла до себе. Була схожа на вже перецвілу й зірвану вітром кульбабку, яка поволі котилася, час від часу потрапляючи у вибоїни і так само поволі викочуючись з них. Коли ми порівнялися, я вловив у її бурмотінні окремі слова, на які тоді не звернув аніякогісінької уваги.
— Собаки… бо люди… розвели… він ще прийде…
В якийсь момент вона блимнула в мій бік вицвілим, вигаслим поглядом, щось намагалася пригадати і не змогла.
— Отам, — сказала вона. — Отам… Подивись…
— На що подивитися? — спитав, було, я, але стара подибуляла собі далі.
Після зустрічі з нею я пішов навпростець, городами. Мені чомусь почало здаватися, що люди, яких я міг зустріти, вже знатимуть про мою ганьбу або намагатимуться щось довідатися про неї від мене самого.
На невеликому пустирі, затиснутому між горбами, де ще кілька років тому копали глину (від чого утворилося овальне смердюче болітце, наповнене тепер застояною водою, біля якого громадилися кучугури сміття, що його крадькома висипали довколишні мешканці) я побачив тітку Степаниду Луцишиху, котра жила неподалік від нас. Я хотів, було, обминути її, але подумав, що тоді не оберешся у майбутньому докорів на свою адресу (пан учитель загордилися), бо ж тітка Степанида доводилася родичкою Марії й ревно стежила за всілякими формальностями людського спілкування. До того ж, мене зацікавило, що вона копає на тому краю пустирища, де глини начебто не було.
— Доброго дня, — привітався я, наблизившись. — Скарби шукаєте?
— Доброго здоровля, — сказала тітка Степанида. — Та такі скарби, що не доведи Господи… До чого ж тепер люди дійшли окаянні, щоб їм ноги й руки переламало, анциболотам!..
Виголосивши таки гнівну філіпіку на адресу людства (чи то суто мешканців Густого Лугу), Луцишиха показала рукою в бік од свіжовикопаної ямки. Я простежив, куди тицяв її перст, і побачив серед трави маленького рудуватого собачку.
З подальшої мови я зрозумів, що минулої ночі хтось задушив песика на Степанидиному подвір’ї.
— Може, чийсь собака? — висловив я припущення.
— І ми так спершу думали, — сказала Степанида. — Тилько ж нема ніяких слідів. Зуби б осталися чи щось друге. А то нічого. Тилько начеб шию здушили чимось важким.
— То, може, він сам придушився?
— Так ні ж. Коло самого порога лежав бідолаха. Ми його на ніч зоставляли надворі, він любив побігати. Двір же зачинений, штахетами обгороджений. Як погода погана, то на веранді зачиняли. Але ж ще тепло надворі.
Далі я дізнався, що песика цього весною купили для внука Степаниди Віталика, найменшенького, якого її дочка привозила на літо до матері — «оздоровлювати». Внук мав цього року піти до школи, тож збирався забрати свого улюбленця до Луцька, де жила дочка Степаниди.
— Господи, та як же він побивався, сердешний, за ним, — журно зітхнула Степанида. — Цілісінький день не давав хоронити, все надіявся, що оживе, хоч уже хлопець не маленький. То дід насилу вмовив піти в місто, пообіцяв, що нового пістолета купить. А я тим часом рішила закопати, бо ж думаю, що дитина більше не винесе. Та й ни треба йому диветися, як буду закопувати. І кому він мішав, такий песик? Никого ж не вкусив, шкоди не зробив. Я вже й з Герасимихою, сусідкою мею, посварилася. Бо ж її внук, то таки анциболот. Так це, й він божиться, що не чіпав.
Я оглянув собачку. Справді, складалося враження, що його задушено. Але не руками, бо інакше б лишилися сліди. Хіба що руками, зодягнутими в рукавиці, але така думка виглядала геть абсурдною.
— Наче лещатами, — вголос поміркував я.
— Лещатами? Так як же то? Ой людоньки, до чого ми дожилися…
Я допоміг засипати ямку, що стала могилою для симпатичного дворняжки з домішкою якоїсь явно благородної породи. Але я не міг пригадати якої, бо не надто розбирався в собачих породах. При нахилянні ще більше запекла побита спина.
Ми йшли удвох з жінкою, яка бідкалася, як тепер пояснити внукові, чому без нього закопали собачку, і думав про те, що удар, завданий Любою, я сприйняв, як її виклик мені. Мені було незрозуміло, чи справді вона хотіла принизити мене чи порятувати? Може, вона не хотіла, аби її наречений дізнався, хто її вчитель? Чи це була плата, справжня плата за ніч, подаровану нею тоді, коли вона прийшла сама? Я так нічого й не вирішив. Степанида йшла поруч аж до самої моєї оселі, аби розказати Марії про трагедію з песиком.
Марія стояла на своєму подвір’ї і дивилася якось так, наче хотіла повідомити мені бозна-яку приємну новину. Втім, так воно й виявилося. Коли вже Степанида виговорилася, виливши і біль, і обурення, та пішла нарешті пояснювати внукові, де подівся песик, Марія сказала:
— Поки тебе не було, приходила Люба.
— Люба? Яка Люба? — спочатку я не второпав.
— Таж твоя учениця. Микитихи дочка. Художниця.
— Люба приходила сюди?
— А чого тебе так дивує? Казала, що ще прийде, бо ж не застала.
— Чого їй треба було? — мало не зойкнув я.
— Просила на весілля.
— На весілля?
— Авжеж. Хіба ти не знав, що вона з женихом приїхала? Весілля мають тут, у Любиної матері, справити, на цю неділю.
Я стояв схожий на соляний стовп, до якого ведуть чергового мученика, найбільшого грішника, більшого за якого годі й уявити. І раптом відчув, як мені почали сипати сіль на мою сполосовану спину.
XI
Чотири дні, які лишилися до Любиного весілля, були, мабуть, найгіршими і найгіркішими днями мого життя. Я чекав і боявся приходу Люби. Я бажав, аби вона прийшла, хоч і не уявляв, як я спілкуватимуся з нею. Удаватиму, що нічого не трапилося, якщо вона вдасть, що мого походу до її кімнати не було? Вижену її геть з мого порога?
Чи, може, втекти самому кудись із дому, поїхати на ці дні в село, абощо, доки ще навчання в школі не почалося?
І раптом гранично чітко усвідомив — я хочу, щоб вона прийшла. Ця жінка, молоде стерво, жорстока підступниця (можна як завгодно називати) притягувала мене до себе навіть після тієї жорстокої розправи, яку довелося зазнати.
Я виходив з дому, блукав полями і луками довкола міста. Брав із собою мольберта, знаючи, що все одно нічого не напишу. Нехіть до писання картин зробилася такою об’ємною, так облягла мене зі всіх боків, що стала схожою на алергію. Даремно я намагався вдавати, що нічого особливого не трапилося, що ця криза ось-ось мине. Десь на самому денці душі народжувалося відчуття: ця криза назавше, я з неї не вийду, зрештою, це навіть не криза, а мій новий стан, назву якому я поки що не годен добрати.
Коли я вертався додому, Марія тривожно дивилася на мне. Я намагався жартувати, вигадував якісь історії, які нібито трапилися зі мною під час цих мандрівок. Але я знав, що її важко, майже неможливо обдурити.
«Що з тобою, Платоне?» — читав у її очах.
Я відводив очі, йшов у свою половину будинку. Вечорами мені нестерпно хотілося покликати Марію до себе. Але розумів, що в такому разі вона вже залишиться зі мною назавжди, що ми й офіційно станемо чоловіком і жінкою.
У такі хвилини намагався згадувати Інгу, Любу, Миросю, намагався твердити слова отієї пісні «Це все минуло», хоч і не годен був збагнути до пуття, що ж минуло насправді — мої почуття до Інги, до Люби, до Марії?
Кожного разу, повертаючись із тих походів, я чекав зустрічі з Марією, чекав, що вона розповість про черговий прихід Люби, а може, передасть від неї звістку — листа, записку, запрошення. Даремно. Люба не з’являлася, нічого не передавала. Лише одного разу, здається, на другий вечір, Марія сказала:
— А Люба щось так і не приходить.
Увечері третього дня, вернувшись із походу аж на найдальшу від нашого дому окраїну Густого Лугу, я зайшов до будинку, озирнув оселю і зрозумів — щось мені в ній не вистачає. Не вистачає моїх картин, які висіли на стіні. Їх наче корова язиком злизала. Я кинувся до комірчини, де зберігалася частина мого «скарбу». Там теж не було жодної картини.
