Графиня - Лис Володимир Савович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Зрештою, це навіть не була картина, така, які я звик досі малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламаній лінії — блискавку, у кількох штрихах — жіноче обличчя. Я відвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина — єдине, що в мене лишилося з моєї творчості.

Опівдні листоноша принесла мені телеграму. Вона, ця тлуста, підстаркувата жінка, з варикозним професійним розширенням вен на ногах, з очима, в яких цікавість і печаль перемішувалися, наче розварені зернята і молоко в каші, дивилася на мене цього разу трохи злякано і збентежено. Мовби щойно я спіймав її на якійсь крадіжці, хоч дуже дрібній, може, олівця, що з весни валявся на столі біля веранди, чи однієї з прищепок на дроті перед моїми вікнами.

«Читала телеграму», — зрозумів я.

— Дякую, — пробурмотів уголос.

Я вже знав, що телеграма нічого доброго мені не повідомить. Так воно і сталося.

«Всі картини спалено», — ось таким був зміст цієї телеграми. Підписана вона була лаконічно:

«Покупець».

Я тримав у руках аркуш паперу і відчував свою власну невагомість. Кудись у далину відпливали всі мої роки, що складалися з ранків, під час яких я йшов по росі в передчутті насолоди від першого мазка пензлем по полотні чи аркуші білосніжного паперу; з вечорів, коли я клав останні мазки у світлі призахідного сонця. На якусь мить здалося, що розсипається обрій, відкриваючи одна за одною крихкі картонні стіни, які теж падають.

Ще вранці в мені жила ілюзія, нині ж її убили. Віддалялась жінка, котра несла чорну звістку.

— Зачекайте! — гукнув я до неї.

Листоноша злякано озирнулася. Спинилася, щось пробурмотіла. Здається, що їй треба ще багато рознести пошти. Може, боялася, що я стану зганяти на ній злість?

Я кинувся до хати, підбіг до столу, схопив зелений папірець і знову вибіг надвір. Листоноша стояла, не знаючи, певно, що їй робити — йти далі чи все ж дочекатися мене?

— Ви правильно зробили, що почекали, — сказав я, коли підбіг. — Ось, візьміть.

Жінка подивилася на стодоларову купюру, яку я їй простягав, і злякалася ще більше. Аж ступила крок назад. Розпачливо озирнулася, либонь, шукаючи, кого можна покликати, щоб допоміг оборонитися від божевільного.

— Візьміть, візьміть, не бійтеся, — повторив я. — Ви заслужили.

Я силоміць всунув купюру їй до рук і швидко пішов уздовж вулиці. Завтра про мою екстравагантну, коли не більше, витівку знатиме все містечко. Як і про те, що в мене є долари. Нехай. Тепер мені не лишається нічого іншого, як робити те, чого від мене ніхто не чекає.

Та спочатку я мав упевнитися в тій підозрі, що виникла в мене, щойно я прочитав телеграму.

XIII

У відділенні зв’язку я замовив розмову із сестрою. Вона жила в сусідньому райцентрі, мала телефон, отже, не треба було до неї навіть їхати, щоб переконатися, що моя підозра справедлива.

— Так, приїжджав той чоловік від тебе, — сказала Віра. — Забрав картини. Так, усі. Всі п’ять. І гроші лишив.

— Скільки?

— Хіба ти не знаєш? П’ятсот доларів. Слухай, Платончику, може, б ти мені сотню позичив? — Віра шморгнула носом; вона завжди так робила, коли щось просила. — А то ми зібралися нового телевізора купувати, бо ж старий геть погано вже показує, а грошей якраз не вистачає.

— Бери, — сказав я. — Всі гроші бери.

— Як то всі? — здивувалася сестра. — Та не жартуй так. Бо ж гроші…

— Я ж тобі подарував ті картини — сказав я. — То й гроші твої. У мене ще є. Я тепер багатий.

— Невже продав ще картини?

— Саме так — продав. Геть усі.

— Ой, Платончику, я знала, що ти ще свого доб’єшся, — здається, десь там, в іншому місті, моя сестричка була готова от-от розплакатися від розчулення.

Я поспішно поклав трубку. Не лишалося сумніву — всі інші картини також куплені. «Можливо, хтось таки не віддав», — подумав я. І зрозумів — навряд. Не та цінність мої картини, щоб їх шкодувати, навіщо — якщо за них пропонують чималі гроші та ще й при нинішньому безгрошів’ї. П’ять чи шість моїх творінь висіли в брата, з десяток — у батьків. Що ж, гроші їм теж згодяться, А мені? Десять тисяч доларів, точніше вже дев’ять тисяч дев’ятсот, не така вже й фантастична сума. Але для мене, звісно, чимала.

Я йшов додому і міркував, що я можу зробити з грошима, які несподівано звалилися на мене. Можна збудувати собі новий будинок, невеликий, але для нашого міста пристойний. Купити якусь машину — не дуже нову, але престижної марки. Можна змінити обстановку в моїй половині хати, замовити на меблевій фабриці в районному центрі хоча б нову шафу, диван і крісла. При цьому ще й зостанеться на кілька поїздок у зарубіжні круїзи. Можна багато чого. Майнула думка — а чи не спалити ці бісові гроші? Адже наді мною, по суті, майже насміялися. Мені дали зрозуміти, що моя творчість ніц не варта.

«Хоча картини могли просто вкрасти і теж спалити», — гірко подумалося мені.

Я спинився. Відчув, як майже зримо, секунда за секундою, наростає це бажання — довершити знущання над собою. Що б там не казати, я раптом відчув: зникла не просто частинка мого життя, а щось більше.

«Продали тебе самого», — намагався кепкувати я.

Тут до мого слуху долинули звуки музики. Веселої весільної музики.

Вони линули звідкись звіддалік. Та я знав звідки. Я рушив, пройшов десь із сотню метрів і збагнув, що мені робити. Я мушу вбити ту, яка так посміялася наді мною. Я вже знав її ім’я, побачив перед собою насмішливі очі, почув удари паска її коханця, а відтепер і чоловіка, які обпікали мою спину. «За віщо?» — подумав я, вимовив ці слова вголос, але знав, що відповіді не буде.

— Не буде, — повторив я.

XIV

Повернувшись додому, я насамперед здійснив задумане дорогою. Спочатку відібрав п’ять сотенних купюр і підсунув їх під двері Маріїної половини будинку. У своїй кімнаті відрахував ще тисячу доларів і засунув до кишені. Відчинив грубку і поклав до неї кілька старих газет. Поверх газет жужмом вкинув гроші, які лишилися на столі.

Вогонь спалахнув ураз, весело і нестримно поплив краєм паперу, а тоді перекинувся й на долари. Я поспішно зачинив дверцята й відвернувся, боячись, що кинуся гасити вогнище моєї розпуки, мого відплиття з минулого.

А втім, гасити хотів не я, а начеб хтось інший. Той, хто ніколи не брав до рук пензля, не ґрунтував полотно, не проводив по ньому першого й останнього мазка, не витирав руки, пропахлі фарбою, не милувався зробленою роботою, не натягав полотно на підрамник, не вставляв, зрештою, картину в раму.

Коли я прийшов додому, віддалена музика стала проникати в усі щілини будинку. Вона то посилювалася, то згасала, хоч і тоді я відчував її присутність мовби всередині себе. Тепер же, після того, як з грубки долетіли останні відблиски вогню, її дратівлива нав’язливість ставала просто нестерпною.

Я відчинив дверці й розгріб золу. Жодного сліду від грошей, як і паперу, не лишилося.

— Ти переміг, — сказав я собі.

До горла підступив клубок. Стихла й музика. Я почув, як шумить яблуня за вікном.

І раптом до цього шуму додалося щось інше. Я не відразу збагнув, що то мій власний шепіт. Я шепотів знайомі і начеб давно забуті слова. То були Любині слова.

За весь час навчання в художній академії Люба прислала мені одного-єдиного, досить довгого і дивного листа… Я прочитав його незліченну кількість разів, хоча й після третього чи дев’ятого разу він не став мені зрозумілішим. З часом я вивчив його майже напам’ять, хоч і нараховував він вісім сторінок досить дрібного тексту. Іноді лист цей сам починає звучати в мені, як дивна, незбагненна, хоч і часом сумбурна і тривожна мелодія:

«Доброго ранку, Платоне Васильовичу! Чомусь мені хочеться, щоб час, коли ви будете читати цей лист, був саме ранком, коли сонце тільки-тільки протирає очі над нашим Густим Лугом. Ви вирушаєте з дому зі своїм незмінним мольбертом за плечима. Дзвіночки роси б’ються об ваші ноги, пробуджуючи душу для майбутнього сприйняття світу чистим і вмитим. І прийшовши на луг за Густим Лугом (правда ж, непогана тавтологія, каша з подвійним маслом, як каже один наш викладач), ви ставите мольберт, дістаєте фарби, але, перш ніж покласти перший мазок, беретеся читати цього листа. Зробіть так, Платоне Васильовичу! Хоча ні, пошту в нас приносять під вечір, до ранку у вас не вистачить терпіння, я знаю. Ви вже грієте своїми долонями, своїми пальцями цей аркуш паперу. Гаразд. При заході сонця теж непогано пірнати у сон цього збаламученого дівчиська.