Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (серия книг TXT) 📗

- Та сідай-бо, Василино, не будь така пишна,- сказала Ярина і трохи посунулась.

Василина сіла коло стола і не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників в тарілку і поставив перед Васи­линою.

- Потривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати ді­вчину,- сказав мірошник, подаючи Василині чарку горі­лки.

Василині було чогось сором. Вона одхилила лице і затулилась рукавом.

- Бач, як одвертається! А якби я був молодий, то, може б, прихилилась до мене,- сказав мірошник.

- Та випий-бо, коли тебе просять,- обізвалась з-за сто­ла Одарка,- оце, яка ти справді пишна!

- Та спасибі, я не п’ю горілки,-сказала Василина,

- Знаю я, як дівчата не п’ють! При людях не можна, а за дверима, та ще з хлопцями, то й можна,- сказав міро­шник.

- Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,- сказала Олена.

Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.

- Ого-го! Видно, що первістка,- загуркотів мірошник, як млинове колесо.- Ану, хильни ще раз так, щоб було ви­дно дно.

Всі причепились до Василини. Вона й справді хильну­ла до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.

- Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,- загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.

- Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?

Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.

- А поведи нас, Одарко, в панські покої,- намагався мі­рошник.

- Ой, боюся! Часом панич приїде,- сказала Одарка.

- А як приїде, то ми повтікаємо,- сказав писар,- ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, пота­нцюєте.

- А справді ходім,- закричали молодиці.

Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Пи­сарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клаві­ші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на ци­мбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно ку­лаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі підняла­ся курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.

- Та й добре лежати на цьому сучого сина ліжку! - гук­нув мірошник і простягся на всю довжину канапи, як гора. - Здається, лежав би тут до самої смерті.

Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака. Василину розібрала горілка. На неї на­йшла охота до танців. Ярина вхопила її за руку і потягла в танець.

- Ото грає панський обрік в бісових молодицях,- сказав мірошник, дивлячись на танці й скоки. Надворі забрехали собаки. На улиці щось загуркотіло. Мірошник як опечений скочив з канапи. Одарка скочила з канапи на поміст так легенько, що трохи не проломила дощок, віко од фортеп’яна стукнуло. Писарець одчинив вікно і пли­гнув через вікно в садок; за ним плигнув другий писар, а мірошник, зовсім п’яний, зав’яз у вікні, зачепившись но­гою за одвірок, та й полетів сторч у квітки. Одарка зачи­нила вікно й кинулась в пекарню. Миски з варениками, тарілки, пляшки, все неначе летіло на крилах з стола під піч, під лавку. Один полумисок з варениками не потрапив утекти під лавку та вскочив у помийницю. Ситі вареники здивувались, що недавно плавали з головою в маслі, а це чогось опинились в помиях.

Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку, разом з полумиском стягла з стола скатерть і всунула в піч. Перелякана пляшка горілки скочила з стола слідком за скатеркою і покотилась по землі. На лаві зосталась писарева скрипка. Ярина вхопила її, бігала з нею по хаті, не знала, де її діти, а далі всунула в грубу в попіл.

- Борони боже, Василино! Не признавайся паничеві, бо буде нам, буде й тобі,- сказала Одарка.

Василина зблідла, як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась. Вона вперве на віку вплуталась в лихо проти своєї волі і трохи не плакала.

Заскрипіли сінешні двері, затупотіли в сінях люди. Одарка вхопила свічку і вийшла в сіни. Ястшембський пі­шов до покоїв.

- Пхе! Що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? Поодчиняй, Одарко, вікна! - сказав панич.

Одарка поодчиняла всі вікна, тільки боялась одчинити те вікно, через котре повискакували писарі з мірошни­ком.

- Поодчиняй усі вікна, бо там позаду їдуть гості,- сказав Ястшембський.

Незабаром у дворі знов загуркотіла бричка і в покої ввійшли близькі сусіди Ястшембського, молоді паничі з дрібних дідичів, пан Хшановський та пан Прушинський.

Ястшембський похвалився їм, що знайшов собі таку ді­вчину-красуню, за яку ні в казках не сказати, ні пером написати. Молоді паничі зумисне приїхали подивитись на Василину. Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі.

В залі засвітили свічки. Молоді паничі позапалювали цигари, балакали та свистіли, ходячи по хаті.

Молодиці повбігали в гостинну за ділом і без діла і ве­штались по покоях. Паничі жартували з ними та жениха­лись.

- А де ж, пане Ястшембський, твоя Василина? Може, спить, зачарована в якомусь палаці серед густого лісу? - питали паничі в Ястшембського.- Чи не можна часом її розбудити.

- Одарко! Поклич мерщій сюди Василину,- сказав пан Ястшембський.

Одарка пішла до пекарні і покликала Василину. Васи­лина не хотіла йти й опиналась.

- Та йди-бо! - штовхала її Одарка.- Чого ти боїшся? Хі­ба вони тебе з’їдять, чи що.

Одарка упхнула Василину в залу. Василина стала коло порога.

Хшановський взяв свічку, підійшов до Василини тихе­сенько, як кіт до миші, і присвітив до її лиця. Василина обернула лице до стіни і затулилась рукавом.

- Та не соромтесь-бо, оберніться до мене! Оце які ви соромливі! - жартував Хшановський та все одтягував Ва-силинину руку за рукав.

З-під білого рукава блиснули дві чорні брови, як дві веселки, і пара чудових очей.

- Гарна, гарна дівчина, та тільки бриклива,- говорив панич, та все одтягував Василинину руку за рукав.

- Одчепіться! Бо як дам, то й перекинетесь! - крикнула дико Василина.

В Василини ще й досі гуло в голові од чарки горілки. Вона махнула на панича рукою і зачепила його рукавом по лиці. Ще зроду Василина не бачила такого недоладно­го лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як очеретина, тонкий, як до­шка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та жовтим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи бу­ли тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька рідка борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь. Через бороду було видно всі щелепи й підборіддя і навіть комірчики. Василині чомусь здалося, що то стояла на задніх лапах миша, на котрій облізла шерсть. Лице у Хшановського так світилося, неначе було налите водою. Василина глянула йому в вічі і навіть трохи злякалась. Для неї чогось здалося, що то нечиста сила.

Не встигла Василина одвести очі од Хшановського, а до неї приступив з свічкою пан Прушинський, вже не ду­же молодий панич, здоровий, широкоплечий, з великою головою, з цілою гривою міцного волосся на голові, з роз­кішними чорними бровами на високому лобі. Все його лице дихало силою, мужньою красою.

- А чого це ти ховаєшся од нас? Чи спатки хочеш, чи їстоньки? - сказав пан Прушинський і повернув Василину до себе лицем.

Василина вже не мала сили одмахуватись. Паничі оглядали бідну дівчину, курячи цигари і пускаючи дим на її лице.

- Одарко! Ти б нам подала чого закусити! - гукнув Яст­шембський.

- То дайте ключі од комори,- сказала Одарка.

Через годину в гостинній на столі стояли ті вареники,