Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович (читать книги онлайн без .txt) 📗
– Завтра я тебе почастую.
– Чим? – здивовано запитав Дімка.
– Секрет, – як кіт облизався Павка. – Ой і шикарно повечеряєм! Вищий клас!
На другий день Дімка не йшов, а просто летів до великого арика. Павка уже чекав його на траві, поважний, як персидський шах.
– Ну, розпочнемо? – урочисто запитав він ї почав розгортати газетний пакунок. Робив він це не кваплячись, щоб сильніше роздражнити Дімку.
– Та скоріше, чого мнешся? – не витримав Дімка.
– Не в черзі стоїш, ще встигнеш, – байдуже мовив Павка, шморгнувши носом, укритим ластовинням.
Дімку це починало дратувати. Нарешті Павка розгорнув пакунок. В ньому було півбуханки свіжого, ще теплого хліба, дві великих цибулини, пучка зернистої солі і десяток яблук.
– Ось, будь ласка, пригощайся. А ти спішиш… – розгладив Павка долонею зім'яту газету.
Дімка запитав, де він взяв стільки хліба. В шматкові було не менше кілограма, а одержував Павка з тіткою шістсот грамів в день разом.
– Їж, про це потім…
Вони, дуже голодні, за кілька хвилин знищили все і вляглися животами вгору під пекучим сонцем на траві. Павка признався, хоч і не зразу, де він роздобув хліб. Дімка мало не побився з ним, дізнавшись, що вони так безжально з'їли триденний пайок Павчиної тітки.
– Чого ти розкричався? – вишкірився Павка. – Подумаєш, тітку йому шкода! Та вона, коли хочеш знати, через тиждень може померти. Навіщо їй хліб їсти? А нам з тобою треба бути сильними. Я, приміром, хочу на фронт до танкістів втекти. Може, свого батька розшукаю, в екіпаж до нього попрошусь. Я вже й танк по малюнку вивчив. Хочеш, і тебе візьму з собою? Разом з червоноармійцями будемо громити фашистів. І за твого батька помстимось, за те, що вбили його.
Помститись фашистам Дімка погоджувався, він і сам не раз думав про те, як би потрапити на фронт. А от пробачити Павці його безсовісний вчинок не міг. Вони вперше серйозно посварилися. Більше місяця після того Дімка не ходив на арик, хоч йому дуже хотілося відновити дружбу. В Ашхабаді вірнішого і ближчого друга, ніж Павка, він не мав.
Вони зустрілися знову зовсім несподівано, коли Дімка, втомлений і сердитий, повертався з порожніми руками із станції. Вранці трапилось неповторне. Поспішаючи до школи, він забув на столі продуктові картки. Їх угледіла Валерка і порізала ножицями на маленькі клаптики, граючись з молодшою сестричкою Любочкою в кондуктора. А до кінця місяця ще залишався цілий тиждень, у них не буде ні хліба, ні продуктів. Мати ще не знала цього. Що вона скаже, коли повернеться з роботи?
Павка першим гукнув Дімку, підбіг, радісно подав йому шорстку руку.
– Чого ти такий надутий? Все сердишся на мене?
– Ні, Павлику… У мене інше…
– А в мене тітка померла, – не вислухавши друга, зраділо випалив Павка. – Я ж казав тобі, що вона довго не протягне. Так і вийшло! І мені зовсім її не шкода. Туди їй і дорога. Така була скупа і на вулицю не пускала. Тепер я сам собі господар. Красота!..
Дімці треба було обірвати його, присоромити, але він не зробив цього, а навпаки, став навіть підтакувати. І все заради того, щоб одержати у Павки продовольчі картки померлої тітки. Вони, йому були так потрібні. Він не хотів, щоб про вранішню пригоду дізналася мама. І принижено, слізним голосом просив їх у Павки.
– Що ж ти мені раніше не сказав про картки? – заклопотано насупив Павка рябий лоб. – Я тільки в обід одержав на них цукор і весь з'їв, а маргарин виміняв у двірника на розмальований плакат танка.
– Ех ти, шляпа! – розсердився на нього Дімка, – Такий продукт за шматок паперу віддав! – І мало не розревівся на вулиці з досади і горя.
Павка зморщив рябе обличчя з облупленим, як молода картоплина, носом і винувато затупцював на місці. Йому було жаль Дімки. Він про щось довго міркував, шморгав носом, а тоді діловито сказав:
– Ходімо зі мною. Дімка не зрозумів його.
– Куди?
– За картками. І не одна у тебе буде, а три. От щоб я з цього місця не встав, якщо брешу!
І Дімка слухняно поплівся за другом.
Павка привів його до себе додому і, залишивши одного в кухні, кудись зник. Незабаром він повернувся, підбіг навшпиньки до Дімки і тихенько запитав:
– Ти нашу сусідку тьотю Пашу знаєш? Ну, така товста…
– Ні, – похитав головою Дімка. Павка почухав потилицю.
– Тоді на варті стоятиму я, а ти ввійдеш в кімнату і забереш картки. Вони лежать на столі під хлібницею. Їх тьотя Паша там завжди кладе, я бачив у вікно.
– А як же вона залишиться без карток? – запитав Дімка, раптом завагавшись. Скористатися йому Павчиною пропозицією чи ні?
Павка відразу ж розвіяв всякі сумніви:
– От дивак! Інші собі дістане. Вона ж у картковому бюро працює. Зрозумів? Знаєш, скільки там карток? Тисяча, а може, й цілий мільйон. Тьотя Паша не зажерлива, тому й не бере багато. Тільки три штуки додому принесла. Візьмеш їх – і на кухню, а я з ґанку буду спостерігати, щоб нас не застукали. Ну, біжи!
І Дімка відважився. Раз тьотя Паша працює в картковому бюро, їй справді не важко взяти собі не три, а цілих десять карток, а то й більше. Це просто. А от його матері карток не видадуть до початку нового місяця, коли навіть вона піде і попросить. За це влетить від неї і йому, що не доглянув, і Любочці…
Хвилин через десять, з затиснутими у спітнілому кулаці картками, Дімка вже спішив рядом з Павкою до продуктового магазину. Серце його завмирало від радості. Йому кортіло швидше одержати пайок і щодуху бігти додому. Думка про те, що він вчинив справжнє злодійство, ні разу не промайнула в його голові.
По дорозі вони зустріли товсту жінку з двома дівчатками-підлітками.
– Тьотя Паша!.. – шепнув Дімці на вухо Павка.
Жінка пильно подивилася на хлопців, ніби здогадуючись, що у Дімки в кулаці затиснуті її продуктові картки. Хлопець навіть почервонів і відвів погляд убік.
Коли б Дімка знав, що станеться потім, він кинувся б слідом за нею, віддав би вкрадені картки, на колінах просив, би вибачення. Але в тому й біда, що людина не завжди знає, що її чекає в майбутньому.
Попрощавшись з Павкою на розі вулиць, Дімка зайшов у продуктовий магазин. Народу було багато і довелося стати в чергу. Коли Дімка вже підійшов до прилавка і протяг продавщиці картки, біля нього з'явилася розлючена тьотя Паша.
Вона схопила його за вухо і при всіх обізвала злодієм.
В магазині зчинився галас. Всі вимагали негайно відправити Дімку в міліцію. Але тьотя Паша виявилась м'якосердою жінкою: вона привела його до матері.
Мама розплакалась, на знак подяки поцілувала тьоті Паші руку, а коли та пішла, набила Дімку. Правда, йому зовсім не боліло, мати набила його лише для людського ока. Вона жаліла свого первістка, забувши про те, що Амур-ріка теж починає свій шлях із струмків, а закінчує його широким розливом.
Так вийшло у Дімки після крадіжки карток.
ВТЕЧА
Повернувшись з евакуації в Крим, Дімка всього рік прожив у рідному Сімферополі. Ганяючи із своїми ровесниками по вулицях, він, по-хлоп'ячому безтурботний, ще не дуже усвідомлював, як важко жити без батька. Він і не думав, що мати віддавала всі сили, аби тільки її син був нагодованим і одягнутим. Вона працювала тепер касиром в одному з кінотеатрів, а на вечір брала в проектній організації креслення і допізна робила з них копії. Від сина вона вимагала одного – добре вчитися.
Дімка був здібним учнем. Те, що іншим давалося з трудом, він засвоював блискавично. Тому після школи не засиджувався над підручниками, а більше часу проводив на вулиці. За сестричками Любочкою й Валеркою йому вже не треба було наглядати, бо матері пощастило влаштувати їх в дитячий садок. Загубивши ще в Ашхабаді слід Павки Горіна, який все-таки втік на фронт, Дімка знайшов у Сімферополі нових дружків і став їхнім ватажком.
Спершу на його витівки скаржились сусіди: у одного він розбив рогаткою вікно, у другого перефарбував чорнилом кішку, у третього проломив на сараї дах, у четвертого поцупив з горища самовар і здав у кіоск «Утильсировина». А пізніше про нього заговорили в школі. На що це схоже, коли учень Чилікін грубіянить, пропускає уроки, не бере участі ні в яких позакласних міроприємствах, палить цигарки? Потім матір викликали в дитячу кімнату при міському відділенні міліції, щоб вона забрала сина, затриманого на вулиці за порушення. І ці порушення були вже не невинні хлоп'ячі пустощі, а серйозні проступки. Один з них закінчився спробою вкрасти візок з морозивом, що його на кілька хвилин залишив без нагляду продавець. Бесіди вчителів, розмови на класних зборах, умовляння старших, сльози і прохання матері особливого впливу на Дімку Чилікіна не мали. Пообіцяє виправитись і знову береться за своє. Залишився єдиний вихід – віддати хлопця в євпаторійський спецбудинок. Але й там Чилікін не покаявся. Перший тиждень його перебування в сиецбудинку закінчився черговою витівкою – двадцять дитячих зубних щіток було спалено в грубці. За це його, звичайно, покарали. З того часу Дімка зненавидів суворого директора і вирішив помститися.
