Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович (читать книги онлайн без .txt) 📗
Де знаходився фізкультурний технікум, він знав. Та коли підійшов до двоповерхового приміщення з великими вікнами, здивувався, прочитавши на скляній табличці, що висіла біля входу: «Школа-інтернат № 3». Що за метаморфоза?
На щастя, двірником виявилась балакуча жінка з симпатичним круглим обличчям, що працювала тут і раніше. Двірничка пояснила Крилатому, що технікум, за наказом начальства, розформували ще на початку року, а його колишній директор, товариш Бронніков Мирон Петрович, живе поблизу, біля яхтклубу, і, коли це потрібно, вона проведе до нього.
– Якщо можете, будь ласка, – не відмовився від послуги Крилатий, щоб марно не витрачати часу на пошуки квартири Броннікова. І не пожалкував, що так зробив.
Дорогою, розмовляючи з жінкою, він дізнався про один факт, який насторожив його. Факт цей не мав прямого відношення до смерті Ключини, але змушував пильніше приглянутись до особи Чилікіна. Двірничка розповіла, що коли Чилікін приїхав в приморське місто, щоб вступити до технікуму, він деякий час жив у її сестри, син якої був йому ровесником. Одного разу хлопці повернулися додому напідпитку, і двірничка почула, як її небіж сказав Чилікіну:
– Тепер можеш сміливо подавати цей папірець. Ніякий чорт не добере, що він липовий. Чиста робота…
Про що йшла мова, двірничка тоді не зрозуміла, але, певно, це стосувалося якогось документа, потрібного Чилікіну для оформлення в технікум. Оскільки до цього якоюсь мірою був причетний її племінник, вона не повідомила директора.
– Даремно ви цього не зробили, – з докором у голосі сказав своїй провідниці старший слідчий. – Треба було обов'язково повідомити.
– Не могла я доносити на свого небожа, – опустила жінка повіки і більше не промовила ні слова. Крилатий так і не зрозумів, що з нею: чи вона засоромилась, чи образилась.
Мовчки вони вийшли на набережну. Густішали сутінки. Підковоподібний берег швидко темнів, ставав синьо-бузковим. Лінива хвиля ледь чутно плюскотіла внизу, тягнучи за собою в море гравій. На вечірньому рейді завмер велетенський теплохід. А збоку від нього, ближче до берега, чорніли рибацькі сейнери. То там, то тут засвічувались сигнальні вогники, від чого на блискучій поверхні моря один за одним з'являлися червоні й зелені відблиски.
Та Крилатий не помічав краси південного вечора. Він думав про Чилікіна. Навіщо йому потрібно було вдаватися до підробки і що то за документ? Виходить, хлопець не зовсім чистий на руку. Людина, яка може збрехати в дрібному, здатна й на більше. Адже злочинцем, як відомо, ніхто не родиться. Завжди починається з малого, а закінчується тяжким рецидивом. Можливо, Чилікін мав і інші гріхи, відомі директору технікуму? І як взагалі склалося його життя? Де він ріс і виховувався?
– Ось ми й прийшли, – зупинившись біля триповерхового будинку з інкерманського каменю, промовила двірничка. – Підіймайтесь на другий поверх і прямо в двері.
– Дякую, вже знайду, – вклонився Крилатий, прямуючи до входу.
Він впевнено розчинив скляні, як в магазині, двері і піднявся по східцях.
Ділове побачення, на яке старший слідчий покладав такі великі надії, не принесло бажаних наслідків. Колишній директор фізкультурного технікуму Мирон Петрович Бронніков, гостинна, приємна людина в рогових окулярах, що з'їхали на ніс, побіжно п'ючи чай, поінформував Крилатого про успішність і поведінку Чилікіна. Але про нахили Дмитра, взаємовідносини з Ключиною і Вітковським і, нарешті, на яке з великих будівництв він поїхав, раптово покинувши технікум, Бронніков нічого істотного розповісти не міг.
– Розумієте, якось не вистачає у нас, педагогів, часу на всі ці справи, – Сьорбаючи з блюдечка чай, признався колишній директор. – Студентів багато, навчальна програма велика… Коли там було мені вникати в питання особистого життя хоча б того ж Чилікіна? Ну, зустрічався з ним на перервах і уроках, бачив, що хлопець слухняний і старанний. А які в нього у голові думки, скажу чесно, не цікавився. Правда, якось чув, що він тримався осторонь і дружив лише з Вітковським та Ключиною, які були на курс старші від нього. Цю трійку не розіллєш було й водою. Взагалі я був здивований, коли одержав від нього повідомлення, що він вирішив на рік-два припинити навчання в технікумі і попрацювати на якомусь будівництві. Тим більш, що це рішення виникло у нього якось раптово. Знову ж, чому він перед від'їздом не зайшов до мене, не порадився, а таємниче зник?
– Можливо, він думав, що ви його не відпустите? – в свою чергу запитав Крилатий, намагаючись хоч трохи пояснити собі, що змусило Дмитра Чилікіна так дивно і незрозуміло діяти.
– Дуже ймовірно, – погодився Бронніков, наливаючи ще одну склянку чаю. – Колись і я таким же чином втік із залізничних майстерень будувати Комсомольськ-на-Амурі. І горе, і сміх, як я добирався «зайцем» на Далекий Схід, не маючи в кишені ні копійки грошей. Проте доїхав і навіть орден заслужив на ударній будові. От як воно буває!..
Роздуми колишнього директора технікуму цілком співпадали з міркуваннями Крилатого з приводу від'їзду Чилікіна. Наміри у хлопця могли бути найблагороднішими, але цей факт все ж вимагав перевірки.
Відкинувшись назад, Крилатий хвилину мовчав. Потім запитав у Броннікова:
– А ви не пригадуєте точно, коли він поїхав?
– Як же, пам'ятаю, – з образою відповів той. – За місяць до екзаменів, десятого травня.
Крилатий чомусь мимоволі згадав іншу дату: десятого квітня. Цього числа слідчий Тулякова закрила справу № 3-172 (г) за відсутністю злочину. Значить, Чилікін покинув приморське містечко невдовзі після того, як прокуратура припинила слідство. Випадково він це зробив чи навмисне, відчуваючи за собою якусь вину? Тільки повторне опитування Чилікіна і Вітковського – безпосередніх учасників новосілля, могло прояснити істинну причину передчасної смерті Івана Ключини.
Організувати зустріч з Вітковським Крилатому було неважко. Він завтра ж пошле виклик в Майкоп, і через тиждень Вітковський сидітиме у нього в кабінеті. Складніша справа буде з Чилікіним. Місце його перебування поки що невідоме. Розшук міг затягтися не на один місяць, можливо, й на рік… А що, коли його вже немає живого? Адже й таке може трапитись.
– Ви не знаєте, у Чилікіна є родичі? – знову звернувся Крилатий до свого співбесідника, який, випивши п'ять чи шість склянок чаю-кип'ятку, став схожим на вареного рака.
– Є лише мати. Живе, здається, в Сімферополі.
– А де я можу ознайомитись з його особовою справою та іншими документами, які він здавав, вступаючи в технікум?
Бронніков здивовано глянув на слідчого поверх окулярів.
– Ви в чомусь запідозрюєте Чилікіна?
Крилатий піднявся з-за столу:
– Поки що ні. Просто мені треба дещо з'ясувати.
– Тоді підіть у міський архів, куди ми здали всі документи, коли нас розформували. Там є і особова справа Чилікіна. Можете з нею ознайомитись.
АТЕСТАТ № 446603
Вранці Крилатий зайшов у міський архів. Він більше години чекав у тісній прийомній, поки худенький дідок з шерстяним шарфом, пов'язаним кругом шиї, і веселим чубчиком на голові, виніс йому з сусідньої кімнати особову справу Чилікіна. Обіпершись плечем у вікно, Крилатий, уважно вдумуючись в кожен рядок, прочитав автобіографію розшукуваного ним свідка, написану твердим круглим почерком.
З неї слідчий дізнався, що Дмитро Павлович Чилікін народився в 1935 році в Криму. В шість років втратив батька. Був на вихованні в євпаторійському спецбудинку. Працював слюсарем на заводі «Крымметровес». Згодом його призвали в армію. Військову службу проходив в Середній Азії. Там і вступив до лав ВЛКСМ. Службу закінчив з похвальною грамотою командуючого округом. Після демобілізації повернувся до своєї професії металіста. Захоплювався спортом. Одержав другий спортивний розряд з легкої атлетики. Закінчив десять класів сімферопольської вечірньої школи № 25 і поїхав в Євпаторію, де і вступив до трирічного технікуму фізичної культури.
