Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (полные книги TXT) 📗
красовим встановили безперервне зовнішнє стеження.
Контролювався кожний його крок. Усі книги Віктора
Некрасова були вилучені з фондів бібліотек і знищені.
Жити в таких умовах було нестерпно, і Некрасов
вирішив емігрувати. У серпні 1974 року він виїхав
до дядька Миколи Ульянова в Швейцарію, а звідти
у Францію, громадянином якої став у 1983 році. Осе-
лившися у Парижі, який полюбив так само, як і рідний
Київ, він прожив там до кінця життя.
27 травня 1975 року Некрасов тяжко захворів, почав-
ся перитоніт. Його намагалися врятувати, але стан пись-
менника був безнадійний і 1 червня лікарі сказали, що
надії на порятунок немає. Його друг, письменник Андрій
Синявський, вирішив написати прижиттєвий некролог
Некрасову. Це була спроба заговорити смерть в ті фа-
тальні години хвороби, спроба сказати письменнику,
за що його шанують, люблять і пам'ятають. І Некрасов,
всупереч усім медичним прогнозам, подолав смерть, по-
чав повільно одужувати і прожив ще дванадцять років.
У день його народження, коли Некрасову виповнилося
64 роки, йому піднесли «Прижиттєвий некролог» як чер-
483
гову медаль «За відвагу». Некрасов прочитав його і ска-
зав: «Як шкода, що такі про мене слова не можна надру-
кувати сьогодні. Зробіть це після моєї смерті».
У Парижі письменник написав «Записки зіваки», «По-
гляд і щось», «По обидві сторони Стіни», «З далеких ман-
дрів повернувшись», «Саперліпопед,250 або Якби та якби,
то у роті росли гриби», «Маленька печальна повість».
Некрасов любив мандрувати. У передмові до кни-
ги «Мандри в різних вимірах» (1967) він пише: «Коли
б була у мене можливість, час і гроші, я б подібно Мер-
курію, Богу не тільки торгівлі, але й мандрів, об'їздив
усю земну кулю, усю планету, як тепер говорять... Що
може бути цікавіше?». Свою мрію він здійснив в емі-
грації. Некрасов відвідав багато країн і написав чудові
книги, в яких розповів про різні міста, про їх архітек-
туру, про живопис і враження.
Багато років Некрасов працював на радіостанції
«Свобода». Крізь глушилки лунав його голос. Він вів
свої передачі російською і українською мовами.
Некрасов був дуже доброю, сором'язливою і правдо-
любною людиною, з загостреним почуттям громадянсь-
кості і любові до своєї батьківщини. Він заповів поховати
його в Сен-Женевьєв-де-Буа, поблизу Парижа, де ча-
сто бував: «Ходжу алеями тихого зеленого кладовища.
Майже як київське Байкове. Броджу доріжками серед
берез і плакучих верб: Іван Шмєльов, Костянтин Со-
мов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус... Ось мої
майбутні сусіди». Помер Віктор Платонович 3 вересня
1987 року в Парижі о 18-й годині 10 хвилин від раку ле-
генів і внутрішнього крововиливу. Поховали його на ро-
сійському кладовищі в Сен-Женевьєв-де-Буа.
484
Українці — учасники французького
Руху Опору у Другій світовій війні
Під час Другої світової війни 1939-1945 років бойові
дії в Європі проти гітлерівської Німеччини та її союз-
ників відбувалися не тільки на фронтах, але й на тери-
торіях окупованих держав.
Масовий національно-визвольний рух народів Єв-
ропи проти німецько-фашистських та італійських за-
гарбників і їх союзників та посібників-колабораціоні-
стів почався у 1940 році. Боротьба народів окупованих
країн дістала назву «Рух Опору». Назва виникла від
нелегальної газети «Резістанс» («Опір»), яку випу-
стили у 1940 році в окупованому гітлерівцями Пари-
жі французькі громадяни, молоді вчені, співробітни-
ки Музею людини, українець Анатолій Левицький та
естонець Борис Вільде. Восени 1941 року гестапівцям
вдалося заарештувати підпільників-патріотів і в лю-
тому 1942 року їх було страчено.
Рух Опору, який розпочався у Франції, поширився
на всі окуповані країни Європи. Він об'єднав у своїх ла-
вах всі патріотичні сили і мав на меті відновлення дер-
жавної та національної незалежності. Масова участь
цивільного населення у війні відіграла важливу роль у
звільненні Європи від фашистських загарбників.
З 1940 року німецько-фашистський уряд вдається
до примусового залучення в промисловість і сільське
господарство рейху іноземної робочої сили, включаю-
чи і військовополонених. У роки війни на каторжні ро-
боти до Німеччини та окупованих нею країн Західної
485
Європи з України було вивезено близько 2,2 мільйона
чоловік. Велику кількість української молоді було ви-
везено до Франції, особливо в її північні і східні про-
мислові райони Нор і Па-де-Кале, Шампань і Арден-
ни, Лотарингію і Ельзас.
Перші ешелони з полоненими прибули до Франції
навесні 1942 року, а наприкінці 1943 року їх вже налічу-
валося близько 70 тисяч. Приблизно третину становили
військовополонені солдати та офіцери Радянської армії,
решту — цивільні особи, переважно з України, які були
розміщені у 50-ти таборах, половина з яких була при
вугільних шахтах департаментів Нор і Па-де-Кале.
У 1942 році були сформовані перші військові органі-
зації французького Руху Опору із франтирерів (віль-
них стрільців) і макі. Цього ж року виникли перші ра-
дянські підпільні організації в таборах при вугільних
шахтах Північної Франції. З другої половини 1943
року Рух Опору поступово набрав характеру масової
збройної боротьби проти окупантів.
Восени 1943 року в Парижі була створена антифа-
шистська організація трудової еміграції — Українсь-
кий народний фронт (УНФ). Члени УНФ допомагали
підпільникам і партизанам у їх боротьбі, чинили акти
саботажу на шахтах та інших промислових підприєм-
ствах, що працювали на окупантів. УНФ видавав газе-
ту «Батьківщина».
У грудні 1943 року в Парижі був створений бойо-
вий орган радянських партизанів — Центральний ко-
мітет радянських полонених (ЦК РП), діяльність яко-
го поширювалася на північні та східні департаменти
країни. ЦК РП керували офіцери-українці М.Я. Сло-
486
бодинський, І.М. Скрипай, В.К. Таскін, пізніше до його
складу увійшов В.В. Порик. ЦК РП організовував са-
ботаж і диверсії на шахтах, втечі полонених із конц-
таборів, координував дії партизанських загонів, поши-
рював інформацію про події на фронтах, згуртовував
радянських в'язнів у боротьбі з фашизмом, із лютого
1944 року видавав газету «Радянський патріот». ЦК
РП діяв до кінця 1944 року.
На території Франції діяло біля 60-ти окремих ра-
дянських партизанських загонів і груп, які налічува-
ли понад 5 тисяч чоловік. Командирами 23-х загонів
були українці. На півночі Франції діяло 24 окремих
радянських партизанських загонів, три чверті особи-
стого складу яких становили українці; 13 загонів очо-
лювали українці В.Порик, Й.Калениченко, І.Федорук,
О.Ткаченко, С.Кондратюк, М.Бойко, М.Ткачук та інші.
В східних департаментах Франції командирами заго-
нів були І.Скрипай, І.Самарін, В.Шило, бойовими гру-
пами командували В.Горовий, М.Смик, В.Прудков,
Ф.Аксінін та інші патріоти-українці.
Бойові дії радянських патріотів, крім північних і
східних департаментів, охоплювали території цен-
тральної і південно-західної Франції, зокрема депар-
таменти Дордонь, Коррез, Жиронда, Шаранта, Альє.
У цих місцевостях багато українців входило до скла-
ду французьких загонів, вони очолювали їх окремі пі-
дрозділи. У департаменті Дордонь керівниками війсь-
кової школи, яка готувала партизанських командирів,
були офіцери-українці лейтенанти В.Олексієнко та
І.Пилипенко. Влітку 1944 року В.Олексієнко очолив
