Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Обжинки справлялись всім селом.
28 серпня – свято Успіння Пресвятої Богородиці, або, як кажуть у народі, Перша Пречиста. Протягом осіннього періоду є три Пречисті, що про них у народі говорять: «Перша Пречиста жито засіває, Друга дощем поливає, а Третя – снігом покриває». Після Першої Пречистої дівчата вже звільняються від важкої праці і готуються зустрічати сватів, оскільки це якраз початок пори весіль. Збираючи яблука, дівчата співають:
Вересень
11 вересня – свято Всічення Голови святого Пророка Предтечі й хрестителя Господнього Івана, або, як кажуть у народі, Головосіка. Це єдиний день за весь рік, коли не дозволяється їсти борщ. Цього дня не можна брати до рук сокири, пилки, ножа, навіть хліб ламають руками. Особливо ж сувора заборона стосується різання всього, що нагадує голову, наприклад, капусти. Кажуть: «Якщо зрізати головку капусти в цей день, то може потекти кров».
14 вересня – свято Преподобного Симеона Столпника, а по-народному – Семена. Церква свого часу, пристосовуючись до хліборобського побуту, запровадила святкування Нового року саме цього дня, але це не прижилось, оскільки відставало від дійсного завершення хліборобських робіт та дня осіннього рівнодення (23 вересня), якому, за уявленнями язичників, передувало повне очищення природи і людини. А взагалі, Семена – давнє народне свято, пов'язане із посвятою хлопчиків у воїни. У цей день справляли пострижини хлопців і вперше садовили їх на коней. Давнім народним було і Свято Свічки, яке у XX ст. стало народним київським базарним святом. На базарі в ніч на Семена міщани святкували весілля свічки і ляльки.
Обирали матір, батька, бояр, дружок і розігрували за всіма законами обряду весілля свічки. Розходились із піснями о 1—2-й годині ночі. Вдома до ранку при свічці весело вечеряли, пили, співали і грали. Така увага до свічки невипадкова: в обряді відображене язичницьке ставлення до всього, що так чи інакше уособлювало сонячне світло.
Весілля свічки тривало цілий тиждень до Другої Пречистої, але вже без бучних містерій на базарах.
22 вересня – свято Різдва Пресвятої Богородиці, по-народному – Друга Пречиста, ще його називали днем рожениць. У цьому святі тісно переплелось поганське уявлення про щедротність пори, очищеної Сонцем, і християнська віра у здатність Богородиці вплинути на продовження роду. Недаремно цього дня жінки, у яких немає дітей, справляли обіди – відгомін жертвоприношень Берегині – покровительці роду, запрошували на цей обід бідних, щоб ті молилися Богородиці за їх дітей.
27 вересня – свято Воздвижения Чесного і Животворного Хреста Господнього, у народі – Здвиження. З цим святом народна традиція пов'язує зміни в природі: здвиг землі з літа на зиму та поступове завмирання активного життя в лісах та полях. Залягають на зимову сплячку звірі, доцвітають останні осінні квіти, птахи відлітають у вирій, першою, за повір'ями, летить зозуля, бо у неї ключі від вирію – теплої країни, де живуть птахи і змії взимку.
Чоловіки домолочують на токах хліб. Починаються осінні поминки предків, пов'язані з проводами природи, яка завмирала на зиму.
Жовтень
14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці, або ж просто Покрова. Це старовинне народне свято, пов'язане з культом поминання предків та творення нових родин, свято закінчення хліборобського циклу робіт, коли завершувались всі польові роботи.
На Покрову оправлялась переважна більшість весіль. За прадавньою традицією вважалось, що осінь – найблагодатніша для весільних гулянь пора. Із давнини прийшло переконання, що як Покрова накриває траву листям, землю снігом, а воду льодом, так і дівчат повинна накрити вона шлюбним вінцем. Звідси і численні замовлення: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не залишилась дівкою».
Крім того, від козацьких часів Покрова була й національним святом, оскільки запорізькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою, а значить, і покровителькою всієї України.
Листопад
Від Покрови до Пилипа (27 листопада) на Україні споконвіку справляли весілля. У цей час люди займалися хатньою роботою: жінки пряли, а чоловіки домолочували у клунях хліб. Потім починалась Пилипівка (піст, а для неодружених молодих людей – вечорниці та досвітки, можливість ближче познайомитись один з одним та вибрати собі пару до вподоби. Від Пилипівки починались і сватання, які тривали до Дмитра.
Грудень
Цей місяць, що закінчує традиційний річний цикл, наповнений святами містичного характеру: ворожіннями, магією та ін. Адже наближається час панування злих сил у природі.
Найбільшими святами були Дмитра (9 грудня) та Андрія (13). У ці дні дівчата ворожать, дізнаються про свою долю і про майбутніх наречених, а хлопці на Катерини (7 грудня) постяться, щоб мати добрих дружин. На Катерини дівчата зрізають гілочки вишні і ставлять їх у воду: якщо ті розквітають до Різдва, то у новому році дівчина одружиться.
Найбільш цікавим у цьому місяці видається Андрія (Калита). Його обрядовість тісно пов'язана із язичницьким світоглядом і є ніби вступною до майбутніх космологічних різдвяних свят. На вечорницях цього дня хлопці й дівчата влаштовують гру: кусають калиту – медовий корж із отвором посередині.
Обирається «пан Калитовський», який високо на палиці тримає калиту. Хлопці по черзі виконують роль «пана Коцюбовського», сідаючи верхи на коцюбу і примовляючи: «Їду, їду на коні, на коні, на коцюбі», рухаючись до калити. Хлопці та дівчата допікають Коцюбовському жартівливими питаннями та характеристиками. Якщо Коцюбовський не засміється, йому дозволяють кусати калиту без допомоги рук, можна лише підстрибувати. Якщо ж Коцюбовський засміється, дівчата мастять йому обличчя сажею.
У день Наума (14 грудня) найкраще віддавати дітей у навчання, тоді наука піде на ум. Раніше, відправляючи сина до школи, його цього дня мили, стригли, вбирали у все нове і вели до дяка, який освячував його прихід на навчання.
На Варвари (17 грудня) починали «Вовчі весілля» – час, коли темні сили, які асоціювались із цими тваринами, влаштовували свої ігрища та шабаші.
Життя у селі на деякий час завмирало, виконувалася лише хатня робота.
Народний гороскоп
Багатовікова історія людської культури нерозривно пов'язана з календарем, потреба в якому виникла в давнину, коли людина ще не мала писемності. Календар дає змогу регулювати і планувати якимось чином господарську діяльність, що особливо потрібно землеробським народам, до яких і належать віддавна українці.
Етнографічні джерела стверджують, що в різні часи слов'яни, нащадками яких ми є, користувались різними типами календарів. Найпершим примітивним календарюванням було визначення основного виміру часу – дня за сходом та заходом сонця, потім почала визначатись і доба. Спершу рахунок днів і ночей обмежувався кількістю пальців однієї руки, так виник п'ятиденний тиждень, а пізніше – за кількістю пальців на обох руках – десятиденний. Рахунок дням вівся зарубками на дереві, до речі, такими календарями у побуті користувались аж до XIX ст. Отже, регулювання трудової діяльності за чергуванням дня і ночі було першою спробою календарювання. Пізніше люди звернули увагу на періодичну зміну фаз місяця – друга міра часу після доби, і вже потім рахунок часу почав вестись роками. Першим календарем, яким свого часу користувались всі народи, був місячний, він і визначив семиденний тиждень (І фаза місяця). Назви днів тижня зв'язані з їх порядковими номерами і релігійними звичаями. Так, українські назви днів прийшли в українську мову із болгарської через церковнослов'янську. Наступним етапом винайдення форм відліку часу було створення сонячного календаря, який тісно пов'язаний із зміною пір року, а отже, і з основними подіями сільськогосподарського року: сівби і жнив.
