Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

- Одже тобі все смішки та жарти, - обізвавсь Радюк, - може, ще скажеш, щоб тобі платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за декамерони?

- А чом би пак і ні! І то гроші! Знадобляться на тютюн! Я беру анекдоти й декамерони й переважу вас усіх: передніше од усіх вас вистараюсь на просвітника. От побачите! - говорив Кованько. - Я виграю, а ви програєте.

- Одже ж ти не тямиш гаразд ні нашої ідеї, ні сільської темноти та нужди. Ти тільки гальма для нас і в цей час, і гальмуватимеш нашого культурного воза й далі, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега до берега, ще, чого доброго, й сам підеш за водою, - сказав Радюк, вже роздратований і сердитий на Кованька.

- Ой, борони боже, щоб я пішов "за водою"! Я не хочу топиться в Дніпрі. Топись собі сам, коли твоя добра хіть.

- Ти, здасться, з тих, що самі не підуть "за водою", але од нетямучості та так, з доброго дива, ладні пустить "за водою" народну просвіту й рідний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та скалить зуби на вітер, - сказав Радюк і одвернувсь од Кованька, насупивши брови. Гнів блиснув в його карих очах.

- Цього Кованька треба б вимкнуть зовсім з нашого кружка, - промовив стиха один студент.

- І варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що, мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб жартувати й сміяться, - жартував Кованько.

- То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрі зуби маєш, - обізвавсь Радюк вже зовсім сердито. - Ти ніби оце бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика хоч трохи.

- А як же то я животітиму на світі без цього дурного органа? - жартував Кованько. - Тоді нас і справді не тільки євреї та панки, але й кури та горобці задзюбають.

- Ви, городяни, не тямите поезії села та народної поезії. В вас в місті є тільки поезія Житнього базару, усяких крамниць та поезія березових віників в лазні. Міщани, купці та прикажчики вже бундючаться перед селянами. В вас нема народу, а тільки "хохли, очіпки та хохлуші", - сказав Радюк.

- Та поезія "березової каші", цебто різок в усяких майстрів для своїх челядників, - сказав один молодий гість.

- Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, - обізвавсь один молодий студент, київський дідич-католик, Перетяткевич. - Де вже де, а в нас, на Західній Україні, доконечно нам самим треба заходжуватись коло народної просвіти, бо в нас здебільшого дідичі, хоч і українці родом, але звуть себе поляками, їх ідеали та мрії шугають не вдома, не на Україні, а десь інде, поза Україною. Ці дідичі та полупанки на Україкі та в Галичині не дадуть і шага на народну просвіту.

- Це правда, але просвітність повинна бути загальною для всіх. Ще двісті років передніше в Києві Феофан Прокопович устами свого "Псалмисти, сиріч дяка" сказав, що вчити треба всіх загалом, чи міщан, чи мужичків, бо просвіта повинна буть загальна й для всіх приступна. Тільки потім, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба завести суботні читання й для євреїв, - сказав Радюк.

- Та ці старомодні псалтирники й самі не підуть на твої читання, бо вважатимуть їх за трефні, некаширні, - сказав Кованько, не втерпівши з жартами, - вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить до церкви.

- В містечках це може й буть, але в місті жиди трохи просвічені, то, певно, й підуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвіти, - сказав молодий Дунін-Левченко.

- Та вони й самі ставлять себе окроми, самі одрізняються од нас, а не ми од їх, - сказав Кованько.

- Але просвіта колись згодом порозгороджує ті загати та опрічні загороди й залучить їх до спільної праці в українському суспільстві, - сказав Радюк.

- Ти, як я бачу, ідеаліст аж прозорий, аж світишся наскрізь, неначе ті Платонові [104] прозорі споконвічні ідеї, - сказав Кованько, - а я от стою коло реальної фабрицької праці, трусь коло усяких людей, то й не свічусь так наскрізь, як оце ти, Павле Антоновичу. Я людина досвідніша за тебе й знаю, що євреї та усякі панки, нібито поляки, з-за своїх мурів та загат звуть наш народ "бидлом" та "гоями". Очевидячки, давня історія нічого не навчила їх і досі, - сказав Кованько.

- І це згодом згине й потроху вищезне з широкого просвітністю, - додав Радюк, - от тоді усе буде гаразд.

- А тим часом нам ще треба б попіклуваться етнографією, вивченням народу, бо ми його й досі гаразд не знаємо. Треба б завести історичний музей, бо тутечки ж в нас усей грунт навантажений і промкнутий історичною давниною, - додав молодий Дунін-Левченко, - сіуденти іншої віри продражнили нас "культурниками". Нехай буде так: ми ще од часів Нестора [105] були культурниками. А це зовсім-таки не вадить і нікому не заважає.

- Оце ти правду кажеш, - обізвавсь старий батько, - чого вже чого, а музея потрібно для Києва, - доконечно потрібно!

- Ще попросимо, щоб нам дозволили закласти народний театр, - сказав Радюк.

- Ого-го! Отут і я знадоблюсь! - крикнув Кованько. - Я дуже годенний до цього: і гратиму, й співатиму. Навіть винесу на сцену маковійове зілля, петрові батоги та миколайки. Ти, Павле Антоновичу, знов засвітивсь наскрізь, ніби ефір.

- Ти, Кованьку, таки й справді нерозсудлива людина: ти перебаранчаєш нам побалакать та поміркувати за наші справи, - сказав Радюк, - це виходить достоту так, як колись в давню давнину печорські ченці було наскладають собі вдень на якусь потрібку деревні на горі, а веселі, але вельми капосні чорти візьмуть та й поскидають вночі те колоддя з гори на берег Дніпра. Ми хочемо виносить деревню на гору для будування, а ти налагодивсь в жарти скидать вниз ту деревню.

Старий Дунін-Левченко зирнув на двері, чи не стоїть там його жінка, щоб часом не почула такого страшного лібералізму, бо вона дуже поважала маковійове зілля, багато більше, ніж народну мову, навіть народну поезію, хоч і пускала ще в горниці народну пісню, та й то більше народну музику без слів, більше усякі "Chansons sans paroles", [106] народні-таки пісні, тільки навіщось без слів, бо дуже любила композиції на народні мотиви.

- Як розстараємось грошей, то закладемо в Києві музей, бо йому тут, в Києві, місце, - сказав один студент.

Молоді хлопці почали розвивать свої плани з великим завзяттям. То був час після знесення панщини, коли починались трохи вольніші часи, коли вперше з-за границі були пущені нові наукові книжки, і філософські, і найбільше по натуральній історії, дуже цікаві, а що перше за все, - нові, нечувані й небачені.

Український журнал "Основа" [107] зачепив національні питання, нагадав про занедбану українську літературу та мову. Нові й цікаві європейські наукові книжки розворушили в молодих нові думки та гадки. "Основа" ворухнула ідею народної просвіти.

Молоді паничі ще довго змагались, ділячи між собою читання в недільних школах та міркуючи, до кого б обернуться за підмогою. Нарешті, стали на тому, що Радюк та молодий Дунін-Левченко будуть од себе розпочинать та добувати дозволу на цю справу офіціальними стежками.

Радюк встав і почав прощатись. Він не схотів ждать вечері, щоб його молода жінка не нудилась дома в самотині. Попрощавшись з усіма, він не подав Кованькові руки й навіть не глянув на його, виходячи з покоїв; В серці в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й навіть злостування.

Час був тоді й справді сприяючий просвітньому потягові молодих українців, їм було дозволено завести недільні та вечірні школи для убогих городян, а про народний театр їм одповіли, що коли цього ще нема навіть в Англії, то і в нас воно не повинно буть. Знайшлось чимало охочих до читання лекцій для народу. І в Києві з'явились недільні школи. Заходились коло етнографії. Але це тяглось недовго...