Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Діти взяли старого під руки та допомогли йому вибратися з його кришталевої келії — це було неважко, бо він був легкий, як папір. Своєї волі в нього вже не залишилося, і він реагував на простий прояв доброти, як квітка на весняне сонце, тож було зрозуміло, що він пішов би за ними куди завгодно. Проте, як виявилося, відкритий простір був для нього згубним — повіяв вітер, і ангел просто на очах розгублених дітей почав розпадатися та розчинятися в повітрі. За кілька секунд його вже не існувало, й останнім враженням дітей від нього було здивоване кліпання очей, а також полегшене зітхання, глибоке та виснажене.
Він зник — загадка розчинилася в загадці. Все це тривало менш ніж хвилину, і Віл відразу повернувся до шевальє та підняв на долонях легеньке тіло, відчувши, як по його щоках покотилися сльози.
Однак тут Ліра схвильовано заговорила:
— Віле, нам слід сховатися — леді Салмакія чує, що наближаються ті коні.
Раптом із неба кольору індиго спікірував такий самий яструб, і Ліра зойкнула та пригнула голову, але Салмакія, зібравши залишок сил, крикнула їй:
— Ні, Ліро, ні! Стій на місці та вистав кулак!
Тож дівчинка так і зробила, підтримуючи одну руку другою, а синій яструб описав коло, знову пірнув униз і гострими пазурами схопився за кісточки її кулака.
На спині птаха сиділа сивоволоса жінка. Її яскраві очі подивилися спочатку на Ліру, а потім на Салмакію, що чіплялася за комір дівчинки.
— Мадам, — слабким голосом промовила Салмакія. — Ми зробили…
— Ви зробили все, що треба було. Тепер наша черга, — перервала її мадам Оксентіль і смикнула за повіддя.
Яструб тричі закричав — так голосно, що Лірина голова задзвеніла. Відповіді не довелося чекати довго — з неба злетіла бабка, потім ще одна, і за хвилину вже повітря виблискувало сотнями яскравих комах із галівесп'янами на спинах. Бабки літали так швидко, що здавалося, ніби вони неодмінно врізатимуться одна в одну, але рефлекси комах і майстерність їхніх наїзників були такими відточеними, що у дітей складалося враження, ніби вони швидко тчуть довкола гобелен яскравих кольорів.
— Ліро й Віле, — промовила жінка на яструбі, — швидше йдіть за нами, ми приведемо вас до ваших деймонів.
Тієї самої миті, коли яструб, підвівши крила, злетів у повітря з руки дівчинки, вона відчула, як на другу її долоню впало маленьке тільце леді Салмакії: лише сила духу так довго підтримувала життя галівесп'янки. Стиснувши в руці дорогоцінну ношу, Ліра слідом за Вілом побігла за хмарою бабок. Вона декілька разів спотикалася та падала, але все одно не випускала тіла леді.
— Ліворуч! Ліворуч! — донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп'ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть.
Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з'явилися сітки — вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах.
— Сюди! — пролунав голос мадам Оксентіль. — Пригніться!
Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься — може, від ударів копит? Ліра підвела голову, відкинула з очей мокре волосся та побачила не лише коней, а й ще декого.
— Йорику! — вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. — Сюди, Йорику!
Віл відразу повалив її на землю — окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з'явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі.
Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися.
— Йорику, ззаду! В них сіті! — вигукнув Віл.
Вершники були вже за декілька кроків від них.
Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет.
— Йорику! — вигукнув Віл. — Не рухайся, я зараз!
Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з'явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка.
Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут.
— Можеш іти! — відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям:
— На спину! Швидше!
Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок — це Йорик зрушив із місця.
У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп'яни — від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала:
— Ідіть прямо вперед! До дерев у долині!
Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло.
За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва — десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з'являлося дедалі більше примар — потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди.
— Тримайтеся! — пророкотав Йорик і кинувся вперед.
Високо в повітрі одна за одною спалахнуло декілька ракет, і все довкола освітилося ще яскравіше. Вибухнув ще один снаряд, цього разу значно ближче до них, і діти відчули на обличчях ударну хвилю, а за мить — уколи камінців і землі. Йорик не зупинявся ні на мить, однак Вілу й Лірі було вельми важко втримуватися: смух був недосяжним для їхніх пальців, тож їм доводилося стискувати закуту в броню спину ведмедя колінами, але ця спина була такою широкою, що обоє вони почали зісковзувати.
Поруч вибухнув іще один снаряд, проте Йорик, здавалося, зовсім не помітив цього.
— Дивіться! — вигукнула Ліра. Показуючи на щось у небі.
До освітлювальних ракет наближалося з десяток відьом, вони несли з собою рясні гілки з великими листками. Наблизившись до ракет, відьми захопили їх гілками та швидко погнали униз. За мить гай уже був занурений у темряву, і гармати більше не бачили свою ціль.
