Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— Тут пройшла Ліра, — тихо сказав лорд Ізраель сніжному барсові.
— Дивись, куди стаєш, — промовив деймон у відповідь.
Віл і Ліра були мокрі до самих кісток, тремтіли від холоду та були ледь живими від болю, але все одно вперто пробиралися крізь багнюку та між скелями, перестрибуючи через промиті водою зливи, червоні від крові струмки. Ліра підозрювала, що леді Салмакія при смерті: вона вже декілька хвилин мовчала та нерухомо лежала в руці дівчинки.
Зупинившись під великим каменем біля потоку, який, принаймні, не був червоним, діти впали на землю та почали підносити до спраглих губ пригорщі брудної води. Віл побачив, що Тіаліс підводиться, та сторожко озирнувся.
— Віле, я чую, що наближаються коні, — промовив шевал’є. — У лорда Ізраеля не було кавалерії, тож це має бути ворог. Перебирайтеся через потік і ховайтеся — я бачу на тому боці якісь кущі.
— Підводься, — сказав Лірі хлопець, і вони, розплескуючи крижану воду, від якої ломило кості, перебігли річку та вдерлися на протилежний берег. Вершники, що показалися на схилі й почали спускатися до води, зовсім не були схожі на кавалерію: вони мали таку саму волосату плоть, як їхні коні, і в них не було ні одягу, ні поводів. Однак вони були озброєні тризубцями, сітями та ятаганами.
Діти не стали роздивлятися їх: лише заскочили за валун, пригнулися до землі та побігли геть, намірюючись непоміченими відійти якомога далі.
Але те, що вони не дивилися, куди рухаються, зрештою обернулося для них несподіванкою: розкати грому не дозволили їм почути вереск і рикання скельної погані раніше, ніж вони наштовхнулися на крилатих створінь.
Ті стояли, оточивши якусь блискучу річ, що лежала в багні. Цей предмет був лише трохи більшим від чудовиськ і нагадував велику клітку із кришталю. Скельна погань, пронизливо верещачи, стукала по клітці лапами та каменями.
І так уже сталося, що Віл і Ліра не встигли зупинитися й вискочили прямо в центр юрби.
31
Смерть Господня
Пані Кольтер прошепотіла тіні, що висіла в повітрі поруч із нею:
— Метатроне, дивись, як він ховається! Він повзе крізь темряву, наче пацюк…
Вони стояли на уступі скелі, що нависала над величезною печерою, і спостерігали, як далеко внизу обережно спускаються до провалини лорд Ізраель та сніжний барс.
— Я міг би хоч зараз ударити його, — прошепотіла у відповідь тінь.
— Так, звичайно, — погодилася жінка, повернувшись до регента, — але, любий Метатроне, будь ласка, дай мені можливість побачити його обличчя в ту мить, коли він зрозуміє, що я зрадила його. Ходімо доженемо його!
Потік Пилу, схожий на величезну колону слабкого світла, неквапливо, але невпинно падав у прірву. Пані Кольтер не звертала на це уваги, бо тінь поруч із нею тріпотіла від бажання кинутися вниз, тож жінці доводилося по змозі контролювати дії намісника Божого, а це було аж ніяк не легкою справою.
Вони почали мовчки спускатися вслід за лордом Ізраелем. Що меншою ставала відстань між ними, то сильніше охоплювала пані Кольтер якась слабкість.
— Що таке? — підозріло прошепотіла тінь, вловивши її емоції.
— Я радію з того, — голосом, що виливав солодку злість, промовила жінка, — що дівчинка ніколи не виросте, не покохає та не стане коханою. Я гадала, що любила її, коли вона була ще немовлям, але зараз…
— У твоєму серці був жаль, — зауважила тінь, — шкода, що ти не побачиш її дорослою.
— О Метатроне, як багато років минуло з того часу, коли ти був людиною! Хіба ти не бачиш, про що я насправді шкодую? Я сумую не тому, що дівчина не подорослішає, а через те, що я подорослішала зарано! Як пристрасно я присвятила б себе тобі, якби зустріла тебе дівчам…
Жінка притулилася до тіні, наче неспроможна контролювати пориви свого тіла, і тінь жадібно вдихнула повітря, наче упиваючись ароматом її плоті.
Вони обережно спускалися по кам'яному хаосу до підніжжя схилу. Що далі вони йшли, то яскравішим ставав золотий німб Пилу. Пані Кольтер час від часу ніби автоматично простягала свою руку туди, де мала б перебувати рука ангела, якби він був чоловіком, але потім наче приходила до тями. Вона прошепотіла:
— Тримайся позаду мене, Метатроне, та чекай… Ізраель дуже підозрілий, тож дозволь мені спочатку приспати його. Коли він нічого не очікуватиме, я покличу тебе. Але приходь у вигляді маленької тіні, щоб він не помітив тебе, інакше він просто дозволить деймону дівчинки полетіти.
Регент являв собою істоту, глибокий інтелект якої за тисячі років неабияк виріс і зміцнився, а знання простягалися через мільйони всесвітів. Проте цієї миті він був засліплений двома нав'язливими ідеями: знищити Ліру та оволодіти її матір'ю. Він кивнув і залишився на своєму місці, а пані Кольтер із мавпою якомога тихіше пішли вперед.
Лорд Ізраель стояв за великим гранітним козирком, там, де його не міг побачити Метатрон. Сніжний барс почув наближення жінки та її деймона, і коли вони вийшли з-за скелі, чоловік підвівся. Кожна поверхня, кожен кубічний сантиметр повітря були просякнуті падаючим Пилом, і це надавало м'якої чіткості найдрібнішим деталям. У породженому Пилом світлі лорд Ізраель побачив, що обличчя пані Кольтер мокре від сліз і що вона стискує зуби, щоб не заридати.
Він підхопив матір своєї єдиної дитини на руки, а золотава мавпа охопила руками шию сніжного барса та занурила обличчя в його смух.
— Як там Ліра? Вона відшукала свого деймона? — прошепотіла жінка.
— Дух хлопцевого батька захищає їх обох.
— Пил такий чудовий… Я й не знала цього.
— Що ти йому сказала?
— Я весь час брехала, Ізраелю… Поквапимося, бо це просто нестерпно… Наше існування перерветься, так? Ми не житимемо навіть як духи?
— Лише якщо впадемо у цю прірву. Ми прийшли сюди, щоб надати Лірі час відшукати свого деймона, а потім — час стати дорослою. Марісо, якщо ми знищимо Метатрона, у дівчинки буде цей час, хай навіть ми зникнемо разом із ним.
— І їй нічого не загрожуватиме?
— Так, — тихо промовив лорд Ізраель і поцілував жінку.
У його обіймах вона почувалася так само затишно й легко, як того дня тринадцять років тому, коли була зачата Ліра. Горло їй стиснули ридання.
Коли вона знову могла говорити, то прошепотіла:
— Я сказала йому, що збираюся зрадити тебе та Ліру, і він повірив мені, бо моя душа пройнята розтлінням і пороком. Він зазирнув так глибоко, що, без сумніву, побачив істину. Я брехала кожним нервом, усіма фібрами душі, всім, чим тільки могла… Я хотіла, щоб він не побачив у мені нічого доброго, і це мені вдалося, бо там дійсно нічого такого нема. Однак я люблю Ліру… Звідки з'явилася ця любов? Навіть не знаю. Вона прокралася в мене, наче злодій уночі, і тепер я люблю дочку так, що моє серце ледь не розривається. Мені залишалося тільки сподіватися на те, що мої злодіяння були такими жахливими, що в їхній тіні любов виглядала меншою, ніж макове зернятко, і я шкодувала, що не вчинила ще гірших речей — тоді сховати її було б легше… Але макове зернятко пустило коріння й проросло, і тепер крихітний зелений пагін розколює моє серце навпіл. Я так боялася, що він це помітить…
Пані Кольтер змушена була зупинитися та зібратися із крилами. Лорд Ізраель погладив її виблискуюче волосся, всипане золотим Пилом, але нічого не сказав.
— Він кожної секунди може втратити терпець… — прошепотіла жінка. — Я сказала йому стати маленьким. Але він, зрештою, лише ангел, хай навіть колись і був чоловіком. Ми можемо схопитися з ним і підвести його до краю прірви, і тоді ми обоє впадемо разом із ним… Лорд Ізраель поцілував її та відповів:
— Саме так. Ліра буде врятована, і небесне царство вже нічого не зможе з нею поробити. То поклич його, Марісо, кохана моя.
Жінка глибоко вдихнула та, затремтівши всім тілом, видихнула, потім розгладила спідницю на колінах, поправила волосся на скронях і прокричала:
