Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Усі її спроби не дали жодного результату — пута були надто міцні. Дівчина знесилено видихнула й знову глянула на стелю. Кров пульсувала в її скронях з такою швидкістю, що нагадувала барабанний дріб. Її щоки палали хворобливим рум’янцем, а тіло стало таке гаряче, ніби під шкірою була не плоть, а розтоплений жир.
— То ось воно як — помирати,— прошепотіла вона. На якусь мить Насуаду охопив панічний страх, їй було шкода себе. Життя, здавалося, щойно почалося... Аж раптом усе... Кінець... До того ж такий жахливий і жалюгідний. Та найприкріше було усвідомлювати те, що вона так і не встигла завершити жодну з розпочатих справ. Вона не здобула перемоги у війні, вона не пізнала, що таке любов, не народила дитину... Та й загалом, вона не зазнала насолоди від життя... Бо що це за життя — битви, понівечені тіла, обози з припасами, військові хитрощі, клятви в дружбі та вірності, які не варті слова блазня, і майже недієздатна, беззахисна армія. Оце й усе, що залишиться після неї та її роду, адже саме вона — остання його представниця.
Насуаді було страшенно боляче. Дівчина докоряла собі, що не народила дітей, коли була нагода.
«Пробач мені»,— прошепотіла Насуада, уявивши обличчя батька.
Але це була лиш миттєва слабкість. Невдовзі дівчині вдалося опанувати себе й побороти відчай. Самовладання — це єдине, що в неї зараз лишалося, тож міняти його на спокусливу спробу пожаліти себе вона не збиралася. Доки ти контролюєш свої думки й почуття, доти й не будеш геть безпорадним.
Насуада мала дякувати долі, що їй узагалі лишили хоча б одну зі свобод — свободу мислити, а свобода думки, якщо нею належно скористатися, могла визволити і її тіло.
У всякому разі, їй слід було триматися, щоб нічого не розповісти на допитах, контролювати себе з останніх сил, інакше зламати її буде справою лічених хвилин.
Дівчина сповільнила дихання й почала зосереджено втягувати повітря носом, намагаючись витіснити зі свідомості все зайве. Відчувши прилив спокою, вона трохи розгубилась, бо не знала, про що можна думати, щоб не завдати собі болю. Більшість тем здавалися їй небезпечними — небезпечними для варденів, для їхніх союзників та для Ерагона й Сапфіри. Вона намагалася не згадувати тих речей, які тюремники могли б використати проти неї та її війська, натомість зосередилась на думках і спогадах, що не стосувалися війни. Насуаді страшенно кортіло створити ілюзію, ніби, крім них, у її пам’яті більше нічого нема, хоч вона чудово розуміла, що в такому разі всі надії на визволення можна поховати. Усе, на що вона могла сподіватися,— це зірвати плани негідників, які захопили її в полон.
«Гокукаро,— подумки благала дівчина,— дай мені сили пережити ці пекельні випробування. Приглянь за своїм совенятком і, коли вже мені судилось загинути, забери мене звідси й віднеси на поля мого батька».
Заспокоївшись, Насуада уважніше оглянула вимощену кахлями кімнату. їй здалося, що вона в Урубейні. Де ж іще, як не в Урубейні, її могли переховувати Мертаг і Торнак? До того ж кімната була оформлена в ельфійському стилі, а саме ельфи збудували більшість споруд Урубейна, який вони називали Ілірея. Цю назву місто отримало від ельфів чи то до початку війни з драконами, чи вже після того, як стало столицею королівства Бродрінг і почало офіційно належати Вершникам. Принаймні так їй розповідав батько. Сама ж дівчина про це місто, на жаль, нічого не знала.
З другого боку, Насуада могла перебувати і в якомусь іншому місці, скажімо, в одному з маєтків Галбаторікса, а кімнати, котру вона зараз бачила, взагалі могло не існувати. Що, коли ця кімната, та й узагалі все, що вона зараз бачить, чує, сприймає на слух і дотик,— усього лиш ілюзія? Вправний маг міг зробити це за іграшки.
Глибоко дихаючи, Насуада подумки пообіцяла собі, що її ніхто не зможе надурити. Хай навіть за мить двері цієї кімнати виб’є Ерагон, вона все одно не дасть волю своїм почуттям і буде гадати, що це підступні витівки тих, хто її полонив.
Коли Мертаг викрав дівчину з табору, світ обернувся для неї на суцільну брехню, і було зовсім незрозуміло, коли ця брехня скінчиться, та чи й скінчиться взагалі. Насуада не сумнівалася тільки в тому, що залишилась живою. Усе інше, включно з власними думками, викликало в неї глибоку підозру.
Остаточно оговтавшись від шоку, дівчина відчула, як її свідомість знемагає від чекання й невизначеності. Вимірювати час можна було тільки спрагою й голодом, але це дуже непевні орієнтири — вони набігають стрімкою хвилею, а, потім безслідно зникають, і так безліч разів. Рахуючи секунди, Насуада складала їх у хвилини, хвилини монотонно перетікали в години, та коли лік сягав кількох тисяч, вона збивалась.
Зустріч з викрадачами не обіцяла нічого доброго — дівчина чудово це розуміла. Та якоїсь миті чекання стало таким виснажливим, що їй захотілось, щоб ті прийшли по неї якомога швидше. Аби привернути їхню увагу, Насуада почала кричати. Вона кричала кілька хвилин. Та їй відповіло лиш сумне відлуння власного голосу.
Світло позаду неї не сколихнулось жодного разу. Мабуть, його випромінював магічний ліхтар на зразок тих, що ними користувалися гноми. Воно заважало спати, але втома брала своє й Насуада час від часу поринала у неспокійну дрімоту.
Найбільше дівчина боялася снів, бо в них мимохіть могли зринути речі, котрі вона понад усе намагалась приховати. Але особливого вибору в неї не було — заснути рано чи пізно все одно доведеться, тим часом боротьба зі сном тільки марнувала дорогоцінні сили.
Насуада засинала й прокидалася, але сон не надавав їй бадьорості.
Аж раптом дівчина почула, як десь позаду неї грюкнула клямка й відразу потому відчинились важкі рипучі двері.
Кров у венах почала пульсувати швидше. Насуаді здавалось, що відтоді, як вона опритомніла в цій кімнаті, спливла принаймні доба.
їй страшенно хотілося пити — язик набряк і стаз прилипати до піднебіння, а тіло аж пекло від болю через тривале перебування в одній позі.
По камінню м’яко зачовгали чоботи. Хтось спускався сходами... Мить — і знов тиша. Дзвоник? Ключі? Ніж? Чи щось іще гірше? Почувся якийсь брязкіт, і кроки знов почали швидко наближатись.
Нарешті перед очима дівчини постав огрядний чолов’яга, вбраний у сіру шерстяну туніку. Він приніс срібну тацю із сиром, хлібом, м’ясом, вином та водою. Схилившись і поставивши тацю біля стіни, чолов’яга розвернувся й швидко та рішуче закрокував до Насуади. У його рухах було щось майже граційне.
Ледь чутно дихаючи, він обіперся на плиту й пильно глянув на дівчину. Його голова була схожа на гарбуз: випукла згори та знизу, проте вузька посередині. Обличчя чоловіка було чисто виголене, а голова — геть лиса, коли не брати до уваги коротенького, акуратно підстриженого чубчика. На його лобі виступили краплини поту, повненькі щоки вигравали рум’янцем, а губи були майже так само сірі, як і його туніка. Доповнювали картину нічим не примітні близько посаджені карі очі.
Чолов’яга прицмокнув язиком, і Насуада помітила, що його зуби, стиснуті мов лещата, були значно довші, ніж у звичайних людей. Вони робили його вигляд зловісним.
Тим часом прибулець глибоко втягнув носом повітря, а потім різко видихнув, через що в повітрі завис цибулево-печінковий запах, такий огидний, що Насуаду ледь не знудило, попри те, що вона страшенно зголодніла.
Відчуття нудоти змінилось відчуттям сорому, бо чоловік почав безцеремонно роздивлятися її тіло, а дівчина була майже гола й почувалася тепер, ніби іграшка чи домашній улюбленець, що потрібні лиш для розваги. Кров ударила їй у щоки гарячими струмками люті й приниження.
Насуада вирішила не чекати, доки чолов’яга сам почне щось робити, тож спробувала заговорити перша, попросивши в нього води. Проте в горлі, так пересохло, що вона ледь спромоглася на слабкий хрип.
Чолов’яга в сірому знову прицмокнув і, на превеликий подив дівчини, почав знімати з неї кайдани.
Невдовзі Насуада була вільна. Вона потихеньку звелася, а потім різким несподіваним рухом спробувала вдарити чолов’ягу ребром долоні по шиї. Здавалось, її рука ось-ось досягне цілі, та в останню мить здоровань перехопив її зап’ястки, зробивши це без якихось видимих зусиль.
