Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Найбільш непохитним, як і чекав юнак, виявився Орин. Подорож Ерагона й Сапфіри до Вройнгарду здавалася йому цілковитим безглуздям. Він довго переконував, що це геройство зайве, що інформація від Солембума може бути хибною. Він навіть погрожував вивести свої загони зі складу військ варденів, якщо Ерагон не відмовиться від цієї вкрай ризикованої затії. Король увесь час заперечно хитав головою, юнак натомість усіляко до нього підлещувався, тож урешті-решт переконав.
Домовитись із Ориком, Рораном і Тріанною вдалося швидше, хоч Ерагон усе одно вважав усі ці розмови марнуванням часу. Він говорив коротко й схвильовано, подумки перебуваючи вже на шляху до Вройнгарду. І кожна згаяна хвилина тільки посилювала його неспокій.
Блукаючи між наметами, Ерагон на хвильку зазирнув до Сапфіриної свідомості й почув мелодійний ельфійський наспів, що м’яко, ніби шовк, стелився всіма закутками її єства.
Сам дракон тим часом лишався біля юнакового намету. Ельфи обступили його щільним кільцем і здійняли руки до небес, виспівуючи довге й напрочуд складне заклинання, що мало всотати в себе образ Сапфіри. Створити подобу людини або ельфа — завдання не з легких, а /про дракона й казати годі. Свого часу Блодхгарм пояснив Ерагонові, що найважче відтворювати масу й міць Сапфіри, адже коли вона приземляється — земля має двигтіти, а коли злітає — крила подоби повинні здіймати справжню хмару куряви.
Перемовини Ерагона та Арії завершились аж під ранок, коли сонце визирнуло з-за виднокраю й пестило землю долонями свого проміння. При денному світлі шкода,,»заподіяна табору під час атаки, здавалась іще більшою.
Прихопивши Сапфіру та Глаедра, юнак радо покинув би табір прямо зараз, але Джормандер наполіг на тому, щоб він, як новий ватажок, сказав бодай пару підбадьорливих слів своєму війську.
Отож невдовзі Ерагон уже стояв на порожньому возі перед скликаними загонами, відчуваючи на собі погляди тисяч очей. Йому страх як кортіло опинитися де завгодно, аби тільки подалі звідси.
Перед своєю промовою юнак устиг порадитися з Рораном і почув від нього дуже мудрі слова.
— Пам’ятай,— сказав кузен,— це не твої вороги, тож їх нема чого боятися. Вони хочуть тебе любити. Говори чітко й правдиво, ніколи не показуй власних сумнівів. Тільки так ти приведеш їх до перемоги. Якщо ти скажеш їм про Насуаду, вони злякаються. Та варто тобі відродити їхню віру — і вони підуть за тобою аж до воріт Урубейна.
Звісно, кузен мав рацію, та Ерагон усе одно неабияк хвилювався перед своєю промовою. Йому рідко коли доводилось говорити перед юрбою, а якщо навіть і доводилось — то не більше кількох речень.
Обвівши поглядом засмаглих воїнів, загартованих десятками боїв, юнак зрозумів, що легше було б опинитися сам на сам із сотнею ворогів, ніж стояти тут і не мати права на жодну помилку.
До початку промови Ерагон сумнівався ледь не в кожному своєму реченні, та варто було йому лиш заговорити, як слова самі полилися рікою, сплітаючись у палку, пристрасну промову. Все відбувалося, як уві сні, його обличчя пашіло жаром, а чоло рясно вкрилося краплями поту. Почувши звістку про Насуаду, воїни тяжко зітхнули, проте вже за мить озвалися схвальним ревом, як тільки юнак закликав їх до боротьби. Закінчивши промову, він знеможено зістрибнув з воза в обійми Арії та Орика, які чекали його разом із Сапфірою.
Охоронці миттю утворили довкола кільце, відтісняючи щитами тих, хто хотів поговорити з ватажком особисто.
— Ти молодчина, Ерагоне! — сказав Орик, плескаючи його по плечу.
— Та-невже? — здивовано перепитав той.
— Я давно не чула таких красномовних слів,— підтвердила Арія.
Ерагон лиш ніяково знизав плечима. Менше за все він хотів осоромитись перед Арією, адже та знала багатьох ватажків варденів і чула їхні промови, тож мала змогу порівнювати.
Орик тим часом засукав рукави й показав жестом, щоб юнак нахилився до нього.
— Друже мій,— ледь не торкаючись губами Ерагонового вуха, палко зашепотів гном,— що б ти там не знайшов, сподіваюсь, мандрівка буде того варта. Обіцяй, що повернетесь живими й здоровими!
— Спробуємо,— відповів на те юнак.
— Хай береже тебе Гунтера,— гном обняв Ерагона, поплескав по боку Сапфіру.— І тебе теж,— додав він.— Вдалої вам подорожі!
Сапфіра відповіла ледь чутним вуркотінням.
Ерагон глянув на Арію й упіймав себе на думці, що йому страшенно подобаються очі ельфійки. Він зніяковів. Арія тим часом зробила швидкий крок назустріч, обхопила юнакову голову руками й, благословляючи, поцілувала його в чоло. Ерагон так і стояв, намагаючись прийти до тями.
— Гулай вейс медг оно, Арджетламе.
Арія відпустила Ерагона. Натомість він узяв її за руки.
— З нами не станеться нічого поганого. Я не дозволю цього, навіть коли на нас чекає сам Галбаторікс. Якщо треба буде, я розіб’ю кулаками найміцніші скелі, але обіцяю — ми повернемось живими.
Перш ніж Арія встигла щось відповісти, юнак уже здерся Сапфірі на спину. Побачивши його в сідлі, військо збуджено загомоніло, вистукуючи ефесами мечів об щити. Ельфи на чолі з Блодхгармом зібрались під стіною найближчого павільйону й відсалютували Ерагонові стриманим кивком. Той відповів так само.
План був досить простий: спершу юнак і дракон вдають, ніби патрулюють, а після кількох кіл над табором Сапфіра ховається за першу-ліпшу хмару. Далі Ерагон промовляє закляття, що робить їх невидимими, а ельфи створюють поряд з ними їхні подоби. Подоби з’являються на очі глядачам — і справу зроблено. Залишалося тільки сподіватися, що ніхто не помітить різниці.
Легкими рухами юнак затягнув довкола ніг ремінці й посмикав сідельні сумки, аби пересвідчитись, що ті добре закріплені. Найбільше він турбувався за ліву, в якій перебувала скриня з вельветовими смужками. Для надійності скриню закутали солдатськими ковдрами й ганчір’ям, адже в ній було найцінніше із сердець Глаедра — Елдунарі.
«Летімо»,— сказав старий дракон.
«На Вройнгард!» — гукнула Сапфіра, і світ закружляв довкола Ерагона. Вона змахнула своїми крилами, що нагадували крила кажана, і стала стрімко здійматись у височінь.
Міцніше схопившись за нашийник, юнак притиснувся до Сапфіри, щоб не створювати перешкод потоку повітря. Його дихання було глибоке й рівне — він намагався не думати про те, що сталося, і про те, що чекало на них попереду. Все, що він зараз міг,— чекати... чекати й вірити, що Сапфіра встигне долетіли до Вройнгарду й повернутись назад, перш ніж Імперія знов нападе на варденів. Вірити в те, що Арія та Роран будуть у безпеці. У те, що йому пощастить врятувати Насуаду. І в те, що мандрівка до Вройнгарду — справді вдалий задум, адже час зустрічі з Галбаторіксом стрімко наближався.
МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ
Насуада розплющила очі.
Куполоподібна стеля, вимощена темними кахлями, була розмальована кутастими візерунками блакитного, червоного й золотого кольору. Химерне сплетіння смужок на якийсь час полонило її погляд. Зібравши докупи всі сили, Насуада врешті-решт відвернулась.
Звідкись із-за її спини линуло рівне жовтогаряче світло. Його було досить, щоб розрізнити контури восьмикутної кімнати, але не досить для того, щоб зникли тіні, котрі сповзали зі стелі й вовтузились по закутках, немовби хотіли матеріалізуватися.
Дівчина спробувала ковтнути слину, та в горлі їй геть пересохло.
Поверхня, на якій вона лежала, була прохолодна, рівна й тверда, як камінь. Холод проймав тіло аж до кісток, та воно й не дивно, бо єдиною одежиною на ній була тоненька біла сорочка, в якій вона спала.
«Де я?» — подумки спитала себе Насуада.
Пам’ять повернулась до неї геть несподівано. Вона ввірвалась до її свідомості, як нестримна кавалькада, так, що дівчина відчула це майже фізично.
Скрушно зітхнувши, Насуада спробувала звестися, щоб утекти чи принаймні мати змогу захищатись, проте їй не вдалося зрушити з місця навіть на дюйм. Її зап’ястки та щиколотки були міцно скуті кайданами, а голову тримав товстий шкіряний ремінь, перешкоджаючи будь-яким рухам.
