Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Отець Гавриїл, розтягуючи старослов'янські слова, співав заупокійну і час від часу поглядав на обличчя покійного. Темне і хиже в мерехтливому світлі свічок, обличчя це було ближчим йому більше, аніж будь-хто міг подумати. Цинічний у висловлюваннях щодо церкви і самого Гавриїла, іноді навіть відкрито ворожий, коли діло стосувалося невиконання Гавриїлом своїх обов'язків писаря і його повільного темпераменту, він завжди був доброю та лагідною, навіть романтичною людиною, і хто ж, як не Гавриїл, повинен був бачити ці глибоко приховані струни його душі? Так, він добре бачив їх і напевне тому прощав полковнику богохульство й насмішки. Звичайно, війна, якою було майже все не таке вже й довге життя Данила Нечая, – не місце для романтизму й душевних тонкощів, тут скоріше потрібна крицева воля, чоловіча сила і той самий цинізм, адже саме він допомагає витримувати удари долі. І тепер, коли полковник Нечай лежав перед ним на столі, обставлений палаючими свічками, Гавриїл навіть на якусь мить забув про свої обов'язки, про Царство Боже, у якому рано чи пізно опиниться всякий нині сущий, про ствердження, що «покійний уже вдома, лише ми всі у гостях», яким зазвичай любив підводити філософський підсумок у жалобі за померлими. Він відчув звичайний людський сум, сум за людиною, котру по-своєму любив і тепер утрачав назавжди. Його не мучило занепокоєння, коли чув гуркіт битви з-за меж темних мурів, вибухи, тріск і крики, він не боявся поразки мізерної замкової залоги і був готовий навіть будь-якої миті побачити навпроти себе озброєного безжалісним залізом польського вояка. Він просто сумував і лише в читанні Святого Письма знаходив тиху гавань для своїх бентежних думок. Але ось нарешті він випростався і закрив книгу. Думка, яка прийшла цілком несподівано, зайняла собою всю його суть: а що ж буде з тілом полковника, коли сюди увірвуться лядські жовніри? Адже вони не спиняться й перед тим, щоб поглумитися над останками свого лютого ворога! Гавриїл глибоко зітхнув, ще раз перехрестився і рішучим кроком вийшов з кімнати…
Закінчив усі справи Гавриїл лише глибокої ночі. Він, стомлений, але задоволений результатами своєї праці, повернувся до кімнати, у якій раніше знаходилось тіло полковника, засвітив ще кілька свічок на заміну згаслих і тричі перехрестився на образи. Він зробив усе, що міг. Найскладнішим завданням було знайти домовину, але й з цим він упорався. Тепер те, що залишилося від веселого і безшабашного, хороброго й талановитого полковника Данила Нечая, лежало в простій липовій труні під купою мотлоху в одному з погребів цитаделі. Там труну досить складно буде знайти, щоб поглумитися над покійним, а дячок місцевої церкви присягся на Святому Письмі поховати прах після того, як все буде закінчено. Гавриїл, який щойно виявив, напевне, найбільшу ділову активність на протязі всього свого життя, сів на лаву поблизу пустого, залитого застиглим на морозі воском столу і спробував читати псалтир, не помічаючи, що вдесяте перечитує один і той самий абзац.
III
Мартин Калиновський не знаходив собі місця – кількість утрат у його війську була настільки великою, що битву в Красному навіть в разі успішного захвату непокірної цитаделі можна було цілком обґрунтовано назвати пірровою перемогою – купи жовнірського трупу під стінами замку вражали навіть бувалих вояків. Гетьман годину за годиною не сходив з коня, спостерігаючи за ходом бойовища з відстані, віддавав необхідні розпорядження і навіть поривався кілька разів особисто взяти участь у штурмі, хоча без особливого спротиву був стриманий щирими вмовляннями почту не піддавати своє життя зайвій небезпеці. Врешті-решт наказав відвести штурмові колони і навести на цитадель всю наявну у війську армату, що негайно й було виконано. Але перед початком обстрілу в голові польського рейментаря народилася ще одна напівбожевільна думка: він вирішив спробувати переконати козаків за допомогою погроз і свого авторитету. Отже, скоро поряд з гетьманом і кількома офіцерами, готовими будь-якої миті поспішити на поміч своєму командиру, з'явився жовнір з білим стягом над головою, і всі вони повільним кроком вирушили до мурів цитаделі, боязливо зупинившись, все ж за межами досяжності мушкетного вогню.
– Козаки! – голос Калиновського забринів так несподівано високо, що він повинен був відкашлятись і перевести подих, після чого продовжив дещо спокійніше: – Ви всі приречені на жорстоку смерть. Усі, один за одним! Так, ви ще кусаєтесь, як кусається загнаний у глухий кут вовк, але навіть ваші укуси – укуси приречених! Я перетворю на пил замок і разом з ним вас усіх, навіть якщо доведеться обстрілювати мури протягом цілого місяця! Ви волатимете про порятунок, але його не буде. Тому що вашими нікчемними життями я віддячу за смерть моїх жовнірів, котрих ви побили. Ви цього хочете?!
На кілька хвилин Калиновський замовк, очікуючи на можливу відповідь, але мури замку були глухими до його слів – жодної відповіді не надійшло зі стану обложених.
– Але є ще одна можливість! – хоча Калиновський утрачав рівновагу, він примушував свій голос лунати спокійно і впевнено. – Я можу бути великодушним навіть попри те, що мене засмучує смерть багатьох моїх хоробрих воїнів, багатьох людей шляхетного звання, убитих вами. Так, ви убили їх, тих, кому самим Богом призначено панувати над вами, мерзенними хлопами, але вбито їх у чесному бою, коли сила протистояла силі, а Марс спонукав нас кривавити мечі. Тому я проголошую: залишіть зброю і йдіть собі своєю дорогою, я пробачу вам все скоєне раніше. Я пробачу вам навіть свій полон, з якого щойно повернувся, аби стати на захист ойчизни! Ідіть собі й памятайте великодушність польської шляхти, вас не будуть переслідувати! У противному разі – смерть! Тих, кого помилують гарматні кулі, я накажу посадити на палі, випаливши перед тим їхні погані очі й відтявши їхні брехливі язики! Це говорю вам я, коронний гетьман Речі Посполитої Мартин Калиновський!
Вигукнувши це, Калиновський замовк, обводив лише налитими кров'ю очима мури замку, на яких не помічав жодного руху. Йшли хвилини, а відповіді все не було.
– Вони не бажають спілкуватися, – легковажно зауважив один з ротмістрів, котрі супроводжували гетьмана, але, зустрівши гнівний погляд Калиновського, замовк на півслові.
– Вони бажають смерті! – по хвилині мовчанки зайшовся Калиновський зловісним сміхом. – Вони воліють радше загинути аніж схилитися! Я радо зроблю це для них!
І він, рвучко повернувши коня, погнав його назад, потайки проклинаючи себе за те, що сам мимоволі змушений був принизитися перед своїми колишніми хлопами і навіть не отримав від них відповіді. О, вони сповна заплатять за його ганьбу!
А через хвилину заговорили гармати. Вивергаючи стовпи полум'я, вкутуючись хмарами диму, посилали вони у стіни цитаделі ядро за ядром, примушували здригатися могутні мури і вибивали з них цілі хмари пилу і кам'яних уламків. Гармаші не жалкували пороху, вимірювали гармати в найслабші місця муру і методично руйнували цитадель, яку не змогли взяти ні ландскнехти, ні драгуни. Били без спину, аж доки цілковита темрява не припинила їхню роботу. Утім, Калиновський був задоволений – того що він побачив у сутінках, було цілком достатньо, щоб сподіватися захопити непокірних брацлавців уже на світанку – у скупих променях зимового вечора були добре помітними великі проломи і тріщини в південному мурі. Польський табір готувався до ночівлі, серед попелищ зруйнованого міста загорялися багаття, на яких готували вечерю і за допомогою яких намагалися врятуватися від холоднечі, що нею зима прощалася, не бажаючи поступатися теплим весняним дням.
Пізньої ночі, коли нарешті вгамувався табір Калиновського, а з-за напівзруйнованого гарматним вогнем муру перестало доноситися гупання та гуркіт каміння, за допомогою якого козаки намагалися посилити свою фортецю, ротмістр Янжула на чолі двох сотень комонної чати виїхав у поле, маючи завдання охороняти табір, який не встигли укріпити за дня зайняті штурмом частини від несподіваного нічного нападу, на які славилися запорізькі козаки. Так, кому, як не йому, колишньому козацькому сотникові, а тепер ротмістрові війська його королівської милості Янжулі знати всі звички цих хижаків? І хоч пихатий Станіслав Лянцкоронський сьогодні ясно дав зрозуміти, що вважає його, ротмістра Янжулу, чия служба не давала жодного приводу сумніватися в його відданості короні, кимось другорядним, нижчим за шляхетне польське лицарство, ротмістр зуміє гарно відповісти на такий випад. Звичайно, він не покличе воєводу Брацлавського і коронного польного гетьмана на поєдинок, ні! Надто він розумний, аби вчинити таке глупство. Що, крім сміху і неприємностей зміг би принести такий безглуздий вчинок? Тож краще ротмістр Янжула промовчить і ще ретельніше почне виконувати свої службові обов'язки! Він був впевнений – якщо слушно виконувати все, що на нього буде покладено, його рано чи пізно помітять. Помітять, бо не оминає королівська ласка його ретельних і наполегливих слуг! На цьому й стоїть королівський трон, немов на монолітному фундаменті. От тоді він і відшукає можливість помститися бундючному магнатові. «Дарма пан Янжула перебігав від козаків до нас, хіба не знає, що на одному місці навіть камінь мохом обростає?» – так казав пан Станіслав і очі його насміхалися! Так, обростає і обросте! А поки доведеться терпіти, адже помста – то є страва, котру найліпше подавати холодною.
