Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Коли в місті була здійнята тривога, а у світлицю до Нечая, у якій він тихцем мило розмовляв з пишновидою молодицею, увірвався сотник Гавратинський, браму до Красного було розчинено настіж, а польські війська, хоругва за хоругвою, немов весняна повінь, текли до міста, одразу ж вступаючи в бій з козаками, котрі не могли втямити, що відбувається, тому чинили неорганізований та доволі слабкий опір. Драгуни заскакували до юрб напівроздягнених брацлавців лихими примарами і сікли їх на капусту, піднімаючись у стременах. Затискали в чисельні мішки невеличкі групки козаків і сходилися з усіх боків, розходячись лише тоді, коли перелякані й беззахисні люди падали до єдиного.
– Що трапилось? – видихнув Нечай, дивлячись на стурбоване обличчя сотника.
– Біда, полковнику, – глухим голосом відповів Гавратинський. – Проспали ми Калиновського. У місті він, з хвилини на хвилину тут буде!
– А чорт йому… – Данило підхопився і похапцем почав одягатися. – Сурму до бою! Негайно! Коня мені!
Коли він заскакував у кульбаку бойового коня, ніхто б не здогадався, що полковник в одному спідньому гостював у молодиці лише три хвилини тому.
– Збирай козаків під полкову хоругву! – кинув він сурмачеві, а сам вдарив коня плазом шаблі і полетів туди, звідкіля чулося нечасте бахкання пістолетних пострілів, дзвін криці і крики. Кілька десятків козаків за наказом сотника Гавратинського почали перетягувати гармати з тих частин міста, які ще не встигли захопити поляки, установлюючи їх на мурах цитаделі.
І завирувала вулицями Красного кривава січа. Поляки, котрі безперечно мали перевагу раптовості, усе ще йшли вперед, залишаючи за собою купи козацького трупу, але з кожною хвилиною стрімкість їхнього наступу зменшувалась – козаки оговтувались, за тими, хто був затиснений у пастки і приречений на смерть, швидко виростали завали з возів, скринь, домашнього скарбу з найближчих будинків і кінських та людських тіл. З тих барикад козаки вже огризалися завзято, робили спроби навіть вести вогонь з мушкетів злагодженими залпами, наставляли перед кінськими грудьми ліс пік і списів, кидалися із шаблями в руках на спини драгунів. Скоро до бою почали приєднувати свої шаблі й численні міщани, котрі стали на захист рідних домівок зі зброєю в руках. Ще мить – і драгуни Калиновського подадуться. На них, котрі не знають міста і легко плутаються в його заплутаних вуличках, впала така кількість ударів, яку годі було й очікувати від гарнізону Красного після такого вдалого і несподіваного наступу.
– Матка боска, чому стали, ледарі?! – гримів розлючений Калиновський. – Уперед! Винищити до ноги трикляте схизматство! Нечая привести до мене живим або принести мені його голову, і я доведу, що Мартин Калиновський може бути вдячним!
Але ні крики Калиновського, ні активні дії його хорунжих, поручників і вахмістрів уже не давали потрібного результату. Козаки перейшли у контрнаступ і п'ядь за п'яддю почали витісняти поляків з міста. Ставало зрозумілим, що наявними силами Калиновському не вдасться досягти поставленої мети.
– Поручнику! – нарешті гукнув Калиновський спітнілому, не дивлячись на мороз, поручнику зі свого почту. – Негайно передай мою команду задіяти до бою резерви! Нехай ідуть всі!
Поручник крутнувся дзиґою і погнав коня до міської брами, минаючи вулички, вкриті трупами і политі яскраво-червоною у променях сонця, яке на хвилину визирнуло, кров'ю. «От і все, – подумав Калиновський. – Він як поганий стратег використає усі наявні сили, не залишаючи жодних резервів, відкриє свій тил для можливого удару. Але він захопить Красне, зламавши цей шалений опір схизматів! Він уб'є Нечая будь-що і розметає вітром його полк, відкривши цим самим ворота в Україну польським військам!»
– Уперед, ледарі, бийте їх і пан Єзус змилується над вашими грішними душами! – крикнув Калиновський громовим голосом і кинувся в гущавину бою, вимахуючи блискучим лезом свого важкого палаша.
А зовсім недалеко від того місця, де, ламаючи тини міщанських помешкань, метався, ледве встигаючи за своїм гетьманом, почет Мартина Калиновського, вів у бій своїх козаків розчервонілий від запалу Данило Нечай. Не було на полковникові коштовних гартованих лат, не захищав голову мідний шишак чи залізна місюрка – не встиг подбати про них відчайдушний полковник, лише волохаті груди, що не могла закрити сорочка, несли на собі великий золотий хрест з роз'пяттям, лише довгий смоляний оселедець розтріпався по виголеному черепу, лише одягнений нарозпаш жупан вився, покриваючи ще й кінський круп.
– Добре, дітки! – кричав полковник. – Уперед, пани-молодці, бий триклятих! – І він, вимахуючи шаблею, мчав на чергового супротивника, не забуваючи підганяти найбільш несміливих козаків полковницьким перначем.
– Не журіться, брацлавці! – лунало серед гуркоту битви. – Раз мати породила! Чи забули ту істину козацьку?!
Бій поширювався. За чверть години три хоругви, котрі були спочатку залишені Калиновським у лісі в якості прикриття і резерву, вступили в запеклий вуличний бій, і була мить, коли коронному гетьману здалося, що вони не спроможні переломити хід бойовища, а козаки ось-ось викинуть їх, принижених і побитих, за межі міських укріплень, котрі так швидко вдалося взяти на початку бою. Безладна стрілянина з боку козаків перетворювалась на злагоджені мушкетні залпи батав, котрі перекривали вулиці перед наступаючою кіннотою поляків, караколювали з неймовірною швидкістю, засипали драгунів стрілами з луків і куш, видряпавшись на високі дахи будівель. Втрати поляків зростали, і Калиновський шаленів від думки, що може програти цей бій.
– Напшуд! Напшуд, матко боска! – підганяв він драгунів, гарячково відшукуючи вихід із цієї ситуації. А мізкувати було над чим – козаки уже встигли потіснити драгунів від майдану в центрі Красного, де знаходилась соборна церква і цитадель, усіма чотирма головними вулицями, у напрямку до периметра першої лінії міських укріплень. Швидка кавалерійська атака давно перетворилась на борсання серед закривавленої грязюки і куп мертвих та конаючих тіл. Раптом погляд Калиновського, яким він невідомо кого вистежував у натовпах козаків, упав на кремезну постать Нечая, який, сидячи верхи, рубав шаблюкою на всі боки. За коротку мить Калиновського немов осяяло: ось же він! Поруч сам Нечай! Як просто тепер взяти його, коли він знаходиться на передньому краї бойовища, б'ється поруч з іншими, як простий козак. Що ж ще так ламає бойовий дух жовнірства, як смерть їхнього ватажка? І одразу ж у голові Калиновського немов задзвонили дзвони, а урочистий голос мовив: то є остання надія здобути перемогу і уникнути привселюдної ганьби. Обернувшись, він побачив у кількох кроках від себе хорунжих Байбузу і П'ясочинського.
– До мене! – підкликав обох владним голосом і, дочекавшись, доки хорунжі під'їдуть ближче, вказав їм на Нечая, котрий саме заглибився в натовп драгунів так, що решта козаків ледве встигали за ним. – Беріть людей, скільки вам потрібно, і зупиніть його! Нехай буде ослаблено хоругви на інших дільницях, але Нечай повинен бути знешкоджений!
– Слухаю, ваша ясновельможність! – підніс руку до грудей П'ясочинський.
– Виконаємо все, що в наших силах! – підтримав його Байбуза.
– Уперед, панове, і нехай буде з вами поміч Божа! – пафосно вигукнув Калиновський.
Двома закованими в броню клинами вбилися в козацькі порядки, що перекривали головну вулицю, яка вела до майдану, загони П'ясочинського і Байбузи. Не шкодуючи сил ані чужої та власної крові, рубалися жовніри, своїм та ворожим трупом устеляючи вкриту розмоклою кригою бруківку, але йшли все далі й далі. Не звертали уваги на шалений опір козаків, постріли з мушкетів та гаківниць, які били їм замалим не в обличчя, йшли натужно, але невпинно, аж доки не опинилися з обох флангів відділу козацького війська, на чолі котрого бився Нечай. Саме тоді від почту коронного гетьмана пролунала сурма, і обидва клини почали сходитися, відрізаючи козацькому полковнику шлях до відступу.
– Назад, батьку! Назад, полковнику! Вони обходять тебе, нерозумний! – надривно кричав сотник Гавратинський, даремно намагаючись прорвати колону драгунів Байбузи, але не чув його Нечай. Немов зачарований ішов усе далі вперед, полегшуючи поставлене Калиновським завдання. Може, не бачив смертельної загрози, яка постала перед ним, а може, як то часто звик робити під час бою, просто знехтував нею, наплював з притаманною запорожцю легковажністю на власне життя.
