Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Володимире Володимировичу! Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — казав Андрій. — Ми зараз і так відходимо, я хотів лише запитати вас таке нескромне питання, ви мені, розуміється, вибачте, я хотів запитати — за віщо вас заслали сюди?
Старий враз ніби одерев'янів, якогось болючого місця було враз заторкнуто, і він лиш промимрив невиразно:
— Не знаю, голубчику, не знаю. До цього дня не знаю… Якийсь буржуазний націоналізм український, алеж помилуйте! Що? Де? Коли? Я сам рускій з діда, прадіда, єдність землі російської для мене важлива справа… Правда, я пару разів висловлювався, там то там, принагідно і між іншим, що ми рускі повинні шанувати почування наших співгромадян, як шануємо свої власні, я говорив за мову українську, бо як же може бути інакше, це цілком природно, що ми не маємо права переслідувати наших співгромадян за їх мову, калічити їх душу, їх характер, переводити різні вівісекції мільйонів людей задля того тільки, що вони мають іншу від нас говірку, алеж це я говорив не в інтересах України, а в нашому російському інтересі, в інтересі якраз єдности, добра, порядку. Я вважав і вважаю тепер, що ми могли б жити спільно, як живуть англосаксонські народи, як живуть народи Швайцарії, але передумовою для того конечний чесний, порядний, законний між нами контакт і поділ, а не якесь постійне обдурювання, перекручування дійсности, беззаконний грабунок, насильство над найелементарнішими святощами життя людей… Ні, ні! Коли так — хай засилають. Що ж! Я переконаний, що я за чесне діло несу свій хрест, і майбутність мене не осудить… А інших гріхів не маю за собою, — закінчив старий. І враз йому прийшла одна мисль, і він поспішив з нею: — Та коли нашою країною управляє людина крови отієї косоокої княгині, мабуть, воно інакше і бути не може. Мабуть це наше приречення. Мабуть ніколи нам не побачити світла свободи над нашою, гідною свободи, землею, — закінчив він свою думку.
Коли від'їжджали, Вяземська казала:
— Маєте коні, накормила їх… Що там патякала та стара кальоша? Прикажіть, хай поменше спить, а більше Богу молиться. Професор найшовся…
Андрій і Людмила нічого не відповіли, сіли на коней і швидко від'їхали…
VII
Простора, шальована кедриною, з трьома великими на південь вікнами, світлиця, що її вся права стіна заложена книгами — улюблене Андрієве місце цього дому і кожну вільну хвилину він тут охоче перебуває.
Одинадцята година вечора. Андрій сидить вигідно у фотелі під лямпою, на колінах розкритий том споминів Амундсена, але його очі дивляться кудись у темряву, його голова наповнена думами, далекими від змісту книги.
Усе наново і наново те саме передумує… Події останніх років, а особливо останніх місяців змушують його до того. Усе бачене там на рідній землі, листи Ольги, замітка про смерть Бича, наглий виклик його сюди — все це ланцюг явищ, що наповняє Андрія великою турботою. Він також уже знає, чого викликали Ольгу і що її питали. Знає, чого Ольга така смертельно збентежена. І розуміє надривну, розпачливу поведінку Ірини. І на цьому тлі само його власне існування поставлене під знак запитання.
Обдумує весь той комплекс, що ім'я йому революція, бо саме у зв'язку з цілістю він може виробити собі правила поведінки. Він нагадує акробата, що йде по линві через Ніяґарський водоспад, і що свою увагу мусить винятково зосередити в певному напрямку, бо один лише неправильний порух може потягнути за собою падіння в безодню.
Він, до речі, вже давно збагнув і усвідомив, що період, так би мовити, ідеалістичного вияву революції давно за плечима. Великі майстрі цієї справи, усі без винятків, плянуючи цей ґрандіозний експеримент, були переконані, що перехід життя від блискучих теорій до блискучої дійсности відбудеться значно простіше і значно безболізніше. Життя не виправдало їх, чисто людських, сподівань. Воно має, крім людських, свої власні закони й міркування. Почався величезний спротив… Посипались невдачі… Нарешті загроза повного страйку. До справи вмішалась сама смерть. Багато з майстрів почало відступати, ще більше каятись. Але знайшлися і такі, що рішили розтяти той Гордіїв узол одним, так би мовити, помахом меча. Не оглядатися ні на що, а робити своє діло.
— висловився з приводу цього ліричний поет і філософ Павло Тичина.
Перш за все з революційного корабля, що загрожував потонути, спішно почали викидати безліч зайвого балясту, що його понавидумували гарячі революційні голови. Геть усі гуманні теорії і сентименти! Геть самих «вічних революціонерів» і всіх мрійників! Ніяких тих вигадок про якусь «свобідну волю людини». Геть «нові» методи виховання! Ніяких «свобідних кохань», ніяких «національних питань». Концентрація на одному: одно завдання, один зміст, один стиль. Колективізація! Повне позбавлення всякої приватної власности.
Андрій не вірить в це життя, воно, на його думку, безцільне, безперспективне. Він майже знає, що всі ці ґрандіозні жертви ніколи не будуть виправдані. Почуває себе в цьому середовищі по-дурному, відчуває свою відрубність і вищість, не може захопитися цією дикою грою і робить усе це лише тому, щоб заховати голе життя з надією, що може це одного разу скінчиться і почнеться життя справжнє і нормальне. Але що його при тому найбільше бентежить, це своєрідний психологічний парадокс: переважаюча, величезна більшість його співгромадян дивиться на ці справи так, як і він сам, але разом з тим, та ж сама більшість по-своєму консолідується із своїми операторами. І не лише вдавано, зовнішньо, як Андрій, а внутрішньо, по суті. Магнет революції в них ще діє. Надії на «кращу нову майбутність» ще живі. А коли вони бачать невдачі, навіть біду, навіть голод, навіть смерть, то винна тут не революція, не ідеї, а ті люди, що ті ідеї переводять в життя. От коли б на їх місце прийшли інші, кращі, розумніші — все було б гаразд. А коли такі і кращі не знаходяться і не приходять, то це значить, що їх таких взагалі нема, що їм, крім розпачу, нарікань, зневіри і каяття, нічого не залишається. Перед ними постає порожнеча. Їм і в голову не приходить, що такі кращі люди є і вони завжди будуть, але ті кращі не підуть робити діло негідне розумної людини. А коли й підуть, то не як сила рішаюча, плянуюча, а як виконуюча… Виконуюча автоматично, безглуздо і мертво. Уся хиба цієї дійсности в тому, що більшість цих людей не можуть зрозуміти, що ідеями революції можна робити лише революцію, але ними не можна жити. Те саме і з людьми. Люди, що роблять революції, не можуть робити життя, їх світ — світ марення. Химери. Примхи. Обурення. Злости… І помсти! Як революції, так і її люди конечні у формулі життя, але тільки як її складники. Ніколи ж, як сама формула.
Це думка ясна, логічна і незаперечна, але за неї в цей час можна поплатитись життям. Тому ні одна розумна людина в цей час її не висловить.
Андрієві інколи здається, що ці істини доступні і тій верхівці, що тут сьогодні при владі, а тому вона і хоче позбавитись «революційних елементів». Робити ж революцію руками не революціонерів, те саме, що робити життя нормальне руками революціонерів. «На лад їх дєло нє пойдьот», — як казав Крилов, «а вийдєт із нєво не дело, только мука».
Сам Андрій за законами цієї революції не повинен був уже давно існувати. Його мали ліквідувати, як «кулака, як клясу». Збігом випадкових обставин ця небезпека його минула. І не тільки його, але і всіх йому подібних. У майбутньому кулака не тільки не будуть ліквідувати, але намагатимуться штучно його розплоджувати. Без цього творчого складника формули життя, життя не можливе. Але небезпека Андрієва ще не минула взагалі. Перед ним ще більша загроза його життя. Карту бо Російської імперії порізано республіками, а між ними також УРСР, і що в парі з тим існує певна «державна мова» тієї республіки, і що тією мовою певні письменники пишуть певні твори. З логіки подій Андрій робить висновок: все те належить також до «здобутків революції», які рано чи пізніше, мусять бути ліквідовані. Андрій не вірить у розумне вирішення національного питання в цьому просторі. Це буде, як і було, розкритою раною, аж поки прийдуть варяги і його рішать… На свою користь. Ліквідація УРСР почалася. Постріл Бича — його мементо морі. Андрію, увага! Ти на черзі!
