Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

У Європі взагалі, а в Україні зокрема, самі люди, з власного вільного почину, власними силами закладали і розбудовували промисел, торгівлю, рільництво, міста, церкви, школи, шляхи, тобто все своє особисте, громадське, культурне, господарське, політичне життя. І права, що їх мали європейські стани, громади, міста, церква, товариства, особи здобували вони власними силами, боротьбою. Так європейська шляхта виборола свої права боротьбою з королями; міста — боротьбою з феодалами вибороли своє самоуправління. Селяни боротьбою з землевласниками визволилися з кріпацтва. Ця САМОДІЯЛЬНІСТЬ зродила і зміцнила у європейців почуття власної гідності: особистої, станової, громадської. В Європі живе громадянин, а не підданий.

Все це творилося в Московщині не знизу, як у Європі, а робив уряд згори. Права давав цар зі своєї ласки і відбирав їх зі своєї примхи. Московська церква стала звичайним міністерством уряду. Дворянство діставав той, кого сподобав цар. Містами управляли призначені урядом і лише перед ним відповідальні «градоначальники», які були місцевими царьками. З кріпацтва звільнив сам цар, без боротьби селянства і т. п. Так було перед 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки було взятися почуттю власної гідності? Бундючна пиха, з якою москвин знущається з підвладних, безборонних, слабших, відразу переходить в огидне лакузтво перед зверхником, сильнішим. Московський народ не створив поняття «громадянин», а коли його інтелігенція змавпувала з українців, то «гражданин» не поширився навіть серед неї.

Дамо слово москвинові, що прожив половину життя в Європі: «За найгірших часів європейської історії ми бачимо в Європі пошану до особи, визнання її прав і незалежності; бачимо розуміння культурної ваги геніїв, здібностей. Хоч європейські уряди і були дуже суворі, проте вони не засилали до своїх Сибірів Спіноз, не «секли розгами» Лессінгів, як це було в Московщині. Ця пошана до моральної сили, це визнання гідності людини, ця одна з найбільших чеснот культурної людини — ніколи не існувала і не існує в Московщині. В Московщині особа придушена, поглинена не лише державою, але й суспільством» [568].

Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка — «Курица не птица, рыба не мясо, баба не человек.» Маючи жінку за худобу, природно, продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими на ключ у «теремах». Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у країні, якою править уряд «робітників і селян», і жодного протесту не чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але московська «демократія», розстрілявши та заславши до Сибіру десятки тисяч українок, довела, що «жінка — не людина».

Не маючи власного «я», москвин природно не має власних переконань, а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому суспільство — отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто цар (білий чи червоний) руками «опричників», жандармів, чекістів. Звідси рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської духовності породили та зміцнили московську «общину» (перезвану на «колхоз») — природню, законну дитину московської духовності, що має глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-»западники», і соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим руйнує «единомыслие». В общині немає і бути не може особистої ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю, бо ж за чергового переділу його кусник землі передається комусь іншому. Отже, не може бути спонуки щось узагалі поліпшувати. Община, не визнаючи прав особи, не визнає і обов’язків особи. За податки відповідає не особа, а вся община. Отже, «ти» є лише частина загалу, а саме по собі «ти» є ніщо» [569].

Знавець московського народного життя пише: «Така частинка звикла століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання, власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й аристократа, інтелігента» [570]. Ті «частинки» сьогодні придушують польське повстання, завтра «визволяють» братів — слов’ян, позавтра воюють за ІІІ Інтернаціонал. Вони ж бо не відповідають за свої вчинки. Відповідають: «барин», община, начальник, уряд, цар, диктатор, «общество». Заперечували особистість, особисті права, людську гідність усі москвини всіх століть, включно з т. зв. «западниками», тобто тими, що визнавали теоретично європейські ідеї, але ніколи їх не здійснювали навіть у своєму приватному житті. Не визнавали націоналісти (слов’янофіли), не визнавали демократи (народники), а соціалісти й поготів. Д. Пісарєв обґрунтував своє заперечення прав особистості законами дарвінізму (збереження роду за рахунок особи). «Западники» П. Лавров та М. Михайловський, прикриваючись європейською фразою, ніби визнавали права особи, але ставили її в таку залежність від громади, що фактично особа не мала жодних прав [571]. Московський революціонер пише: «Ми сильні лише тоді, коли згуртовані в громаді. Наша сила в гурті. Потребуєте мене? — Беріть мене всього. Наказуючи, не дбайте про мене. Я віддаю всі свої права громаді, і вона має право робити зі мною все, що хоче. Я розчинюсь в громаді, зіллюся з нею в одне тіло, аби лише вона жила і розвивалася» [572]. Про те саме вчили Л. Толстой, С. Нєчаєв, М. Бакунін, який вимагав 100% «уравниловки», щоб професор і мужик мали однакову освіту і однакову платню [573]. Це спробувала Московщина здійснювати 1917 р., але по кількох місяцях не лише повернула стару різницю, а й подесятерила її. І московський патріот М. Волошин питав: «Что ж сменилося? — Знаки возглавья. А тот же ураган на всех путях».

Європейський ідеал волі — право народу керувати державою, себто демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як «уравниловку» [574]. Європейський демократизм — це дати можливість нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими. Московський же «демократизм» — це намагання нижчих примусово стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише матеріально, а й культурно.

Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися, садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до вихваляння убозтва, далі — логічно — вихваляння каліцтва фізичного і духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «несчастненькими». Радісно цілують сифілітичного брудного жебрака [575]. Московська література «возлагала венок на вшивую голову мужика» [576]. Садовила на трон «торжествующую свинью», якій надавала право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або чистити нужники» [577]. Московська «уравниловка», вихваляння убозтва (матеріального й духовного) це — «засудження європейського ідеалу праці генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть стерпіти виховані на «камаринском мужике» та на міських «частушках» московські будівничі «нової» імперії» [578]. Найліпший знавець московської душі ще півсторіччя перед 1917 роком писав: «…о том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках и раздерет божественный лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения» [579]. В ім’я того ідеалу, що його проголосила вся московська національна еліта, від монархістів-слов’янолюбів, через лібералів-вольтерьянців, дворян-народників до соціалістів-більшовиків включно. Московська «уравниловка» (однаковість усіх) спричинила ще й те, що й московський мужик, і московський аристократ (той же граф Л. Толстой) вважають всяке вивищення — матеріальне, культурне, духовне — особи над юрбою за неспокутну провину. Л. Толстой підкреслює, що інтелігенція не потрібна народові, що вона паразитична, обдурює і визискує народ. Проти піднесення особистості над юрбою пишуть Г. Успенський, М. Златоврацький та інші.