Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

XVIII. ДУХОВНІСТЬ МОСКВИНА

Європа від праісторії і за історичних часів пов’язана тисячами культурних зв’язків з усіма великими світовими культурами: єгипетською, малоазійською, індійською, китайською, у взаємодії з якими створила свою — еллінську та римську. Ідеї різних культур перетиналися, змагалися між собою до вищих, ще не знаних, і ця вільна боротьба ідей навчила цінувати вільну, критичну, творчу думку. Усвідомлення особистої гідності — це найяскравіша, питома властивість європейців, отже й українців. Всі чужинці, що бували в Україні, свідчать, що українці всіх станів, навіть слуги, мають сильне почуття власної гідності.

Цілковиту протилежність бачимо в Московщині. Ми вже згадували, що боячись європейської культури, москвин тікав від неї, відгороджувався від Європи, рятуючись від європейських «ересей»: латинської XV–XVI ст., ліберальної XVIII–XIX ст., буржуазної ХХ ст. Не зачепили Московщину і великі животворчі рухи в Європі: Ренесанс XIV–XVI ст., Реформація XVI— XVII ст., Французька революція XVIII–XIX ст. Але так москвин «врятував» і свій розум від здатності критично думати. Академік І. Павлов свідчив, що «русский человек имеет слабую мозговую систему». Такий розумовий стан сприяв утворенню общини не лише земельної у селян, а й інтелектуальної в освіченій верстві, де вбиваються можливості вільної думки і вільної творчості. Державна влада звільняє москвина від обов’язку думати, планувати, започатковувати щось, і він вважає такий стан природним і навіть єдино можливим. Москвин щиро вірить, що європейці — люди «зогнилі», і Європа ось-ось загине, бо так віщували московські політичні письменники XVII–XIX ст., повторюють це і в СРСР. Москвин сприймав чи відкидав європейські ідеї не розумом, а національним інстинктом. Так сприйняв і марксизм. Сприйняв, не відкинув, як українець. Чому?

Москвини, євреї і німці мають багато спільного: вони запеклі шовіністи, сповідують месіанську ідею панування над усім світом; всі три — чужоненависники; всі три визнають матеріалістичну філософію життя. Тим-то москвин повірив усією душею в марксизм. Підкреслюємо «повірив», тобто сприйняв не розумом, а душею, як сприймають побожні люди віру в Бога. Московський філософ М. Бердяєв каже, що марксизм став релігією москвинів, яка має своє святе письмо, своїх святих, свої незаперечні догми, ухил від яких карається смертю, як кілька століть тому католицька інквізиція карала тих, хто не погоджувався з католицькими догмами. Ми вже казали, що зміст християнства москвин не розумів, не відчував, християнські ідеї заперечували всю духовність і світогляд москвина. Тим-то москвин взяв з християнства лише церковні форми, лише «букву». Московські богослови були лише «начотчиками» (буквоїдами), сліпими сектантами, які за формою не розуміли змісту. А про живий зв’язок християнських ідей з живим життям не могло бути й мови. Таким «начотчиком», сектантом був і В. Ленін та його учні.

Коли життя Європи і доля марксизму пішли зовсім іншим шляхом, ніж пророкував К. Маркс, то В. Ленін почав пояснювати розбіжність між життям і марксовими догмами з традиційним московським крутійством, брехнею, демагогією, казуїстикою. І коли по його смерті почалася розколюватися КПРС, то в ній не знайшлося жодного діяча, жодного гуртка, що висунули б свою власну думку. Всі, і праві і ліві, гинучи в льохах НКВД, намагалися довести, що вони правдивіше тлумачать ту чи іншу букву марксового талмуду.

У всіх народів бачимо пошану до освічених людей, потяг до освіти. Навпаки — в Московщині. У 1917–1922 рр. московські солдати зупиняли на вулицях людей, вимагали показати руки. Хто не мав мозолів, того розстрілювали. Так само робили московські революціонери 1611 р. (І. Болотніков), 1668 р. (С. Разін), 1773 р. (Є. Пугачов). Історична традиція. В. Ленін ненавидів інтелігенцію, хоч і сам був інтелігентом та ще й дворянином. Ненавиділи інтелігенцію й революціонери-інтелігенти М. Бакунін, П. Ткачов та інші соціалісти. Революціонер, дворянин С. Нєчаєв у своїй відозві «Мужичкам и всем простым людям» закликав палити міста разом з мешканцями і переорати згарища. Не «мужик», а князь П. Кропоткін учив, що інтелігенція не варта жмені гнилої січки. Не «мужик», а граф Л. Толстой мав інтелігенцію за ворога народу. Московський вираз «мягкотелая интеллигенция» з’явився не 1917 року, а набагато раніше.

Звідки ж ця ненависть москвинів до працюючої інтелігенції, ненависть не лише мужиків, а й самої інтелігенції? Адже люди розумової праці чесно, часто досить тяжко, заробляють свій хліб щоденний, нерідко бідніший за мужицький. Це ненависть до самої освіти, до культури, оскільки вона європейська, а москвин є азіатом, це ненависть до самої Європи.

У розділі про безбожництво москвина наводилися приклади московської ненависті до європейської науки. Згадаємо ще кілька. Петро І заснував у Москві гімназію. На управителя призначив полоненого саксонця Г. Глюка, що скінчив німецький університет, той запросив десять німецьких професорів і поставив гімназію на високий навчальний рівень, учні одержували стипендії. На 300 місць у гімназії знайшлося лише 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким начальство наказало послати синів. Гімназія закрилася за кілька років через брак учнів [565].

Коли 1755 р. заснували московський університет, ледве знайшлося сто студентів, а 30 років пізніше було їх аж … 80. На правничому відділі був … один. У Київській Академії було понад 2 тисячі студентів аж до зруйнування її Петром І. Цар видав 1714 р. наказ про обов’язкову освіту дворянських дітей, наказав відкрити школи. Але дворяни не хотіли віддавати туди дітей, і тому губернатори посилали військових, які живосилом забирали дітей до шкіл і тримали їх у школах під «караулом», щоб не розбігалися. Проте розбігалися. З Рязанської школи з 96 учнів втекли 59. Навіть з Морської Академії втекло 127, і Сенат оприлюднив наказ імператора, щоб вони повернулися, загрожуючи карою смерті за непослух. У всій світовій історії подібного не знайти.

Від ченця Саватія XVI ст. через старовірів XVII ст., дворянство XVIII ст., лібералів ХІХ ст. до соціалістів ХХ ст. безперервно тягнеться московська ненависть до європейської культури. Монархіст Ф. Тютчєв (1803–1873 рр.) писав: «Засади, що на них стоять Московщина і Європа, що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої» [566]. Багато пізніше соціаліст В. Ленін повторював, що існування СРСР поруч з капіталістичним світом — неможливе. Один або другий мусять наприкінці загинути.

«Що кидається в очі при порівнянні двох світів: латинсько-германського (з українцями) і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки — на Заході. Однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, незрізничкованість народньої стихії, непропорційно велика роля держави — це Росія … Боротьба цесарів з папами, повна драматичних моментів, — це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством — це Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями — це Захід. Відтяпування голів своїм «холопам», як називав своїх бояр Іван IV, — це Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої — це Захід. Спір між офіційною Церквою та «розколом» — це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство, лютеранство — там, «пригуни», «хлисти», «столпікі» — тут. Великі фігури французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности — це Франція. Малодушна банда теж «аристократії» з ласки царської, що вештається по костянтинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни — це Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI, або великого противника Кромвеля — це Європа. Замордування останнього Романова не знати де і не знати ким — це Росія. Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії — це там. Замоскворецький купець Островського, Федя Родічєв і Хлєстаков — Керенський, три фігури також трьох епох буржуазії — це тут. … Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції — це Захід. Брусілов, Поліванов, Клємбовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал — це Росія» [567].