Альтернативна еволюція - Бердник Олесь Павлович (читаемые книги читать .TXT) 📗
Сповнить твої хороми.
Дай мені, Мамо, зброю —
Божую Блискавицю,
Хай вона кличе до Бою,
Хай піднімає лиця!
Щоб у очах не зникла
Світлоносна жарина,
Як у космічних циклах
Вістка про твого Сина!
Пливли дні, місяці, літа. У Петра-Симона народилися діти, їх треба було годувати, одягати, приводити до пуття. Між нами не було й мови про давню пригоду, про дивного синьоокого хлопця, який розтривожив колись наші душі, змусив підняти погляд до неба. Побратим знав лише одне: море, вітрильник, сітки, торгівля здобутою рибою, клопоти про повсякденне життя, сварки з дружиною та дітьми.
Розбагатівши, Симон вирішив перебратися до невеликого міста Вітсайда на березі Галілейського моря. Родина купила чималий дім зі старим садом. З вікон видно було смугу води, по ній пропливали човни, вітрильники, в просторі з криком ширяли чайки. Інколи насувалася буря, тоді наше невелике море темніло, на ньому здіймалися круті прямовисні хвилі. В таку погоду рибалки не виходили на промисел, бо деякі з них не поверталися назад. В такі грозові дні та ночі мій дух починав хвилюватися. В гомоні хвиль, в гуркоті громовиць я чув далекі поклики, серце рвалося нез’ясовними болями, майже наяву починав ввижатися образ Івася-Єшуа, я плакав невтішно, виливаючи йому свою тугу, нарікаючи на долю, що роз’єднала нас. Я бігав понад берегом, здіймаючи руки до палаючого берега, і кричав:
— Боже, дай мені щастя знову узріти Його, щоб разом з Ним іти до Твоєї Сім’ї. Боже, навіщо таке марне, таке пусте життя, яке не дає достойного плоду?
Небо переможно гуркотіло, котило понад буйними водами оглушливі громовиці, і мені здавалося, що то не жмути вогнистих блискавиць мерехтять у високості, а мій улюблений Друг Івась-Єшуа одягнув полум’яне вбрання Сина Божого і вийшов до герцю з ворогами Найвищого.
Коли я змучений та знесилений повертався до оселі, Симон гримав на мене, повчально здіймаючи пальця вгору:
— Ти опанований бісом, брате. Той химерний хлопчина вже став дорослим парубком, живе собі спокійно, може, завів сім’ю, а ти божеволієш! Доведеться кликати равина, щоб прочитав над тобою молитву. Треба одружитися. Шукатиму для тебе наречену. Все одійде, як ранковий туман, Андрію. Добра жінка — то найкращий лікар від таких дурних думок! Чого ти хочеш? Чи сам знаєш? Що я міг сказати побратимові? Чи снилися йому сни про дивні краї, де панує лише радість та любов? Де люди, квіти, звірі та птахи, метелики й небесні янголи живуть щасливою родиною, не відаючи лиха і смерті, самотини і образи? Я бачив такий край у очах Божого Сина, і не можу забути його. До нього треба прагнути, йти, думати, не спати…
Петро-Симон, вислухавши моє гарячкове бурмотіння, зневажливо махав рукою і рішуче казав:
— То все — пусте марення. Дурне спить — дурне й сниться. Наші батьки жили так, як ми, чого тобі ще треба? Світ жорстокий. Хтось нападає, хтось утікає. Ми були в рабстві, пощастило втекти. Дякуй Богові, що ти можеш працювати для себе, а не для жадібного багачева!
— Хіба ти не читав пророка Ісайю? — не здавався я. — Він передає Волю Бога і певність, що буде світ радості. Лев і корова, ведмідь і ягня, дитя і гадюка дружитимуть…
— Не дурій! — гримав Симон. — Те все, може, й буде, та тільки не тут, де римські легіони топчуть землю Ізраїлю, де кожного дня треба когось убити, щоб самому жити. Покайся, Андрію, бо добром твоє марення не закінчиться.
Знову покотилися над моєю головою марні, безнадійні літа. Я старів, приходила втома. Вже навіть Симон не нагадував мені про одруження. Та й для чого заводити сім’ю, коли я не бачу в тому сенсу? Коли не відаю, що казати дітям, куди їх вести? Все рідше снилися мені барвисті сни, свідомість вкривалася байдужістю…
Звідусюди докочувалися вісті про війни, походи, повстання. Когось убивали, розпинали, щось завойовували, втрачали. А мені вже марилися в снах лише човни, сітки, сріблиста риба…
Та гроза буває не лише в природі. Доля теж готує живим духам свої бурі. Коли мені пішов тридцять другий рік, до Галілеї прийшла вість про великого пророка Івана, який охрещує людей у водах Йордану. Про те нашій родині повідомили знайомі жінки, котрі побували в Єрусалимі. Вони, хвилюючись, казали, що такого пророка вже давно не відала Юдея, що це сам Ілля прийшов визволити дітей Ізраїлю від чужинецького рабства, що він суджений Месія — славний Цар Юдейський.
— Звідки він? Якого роду?
— Різне кажуть, — щебетали жінки, перебиваючи одна одну. — Чи то він син священика Захарії, чи то прийшов з еллінського розсіяння. Вбраний лишень в шкуру верблюда, харчується медом та сараною, високий, худющий, очі, мов блискавки, а голос, неначе труба архангела!
— А що він каже? Що пророкує?
— Каже: покайтеся! Бо наблизилося Царство Небесне! Гряде Божа Пора! І сокира, мовляв, біля кореня неплідного дерева лежить!
— І багато людей хрестяться від нього?
— Плавом пливуть. І прості, й учені. Фарисеї приходять, учителі, раби, діти Ізраїлю і елліни, навіть римляни…
— Елліни та римляни? Чому б то?
— Не відаю, — знизала плечима одна з жінок. — Елліни називають його Іван Геліос. Буцімто він син Сонця…
— Щось ви плутаєте, — невдоволено сказав Симон. — Може, переплутали слова? Він каже про Євангеліос, про Благу Вість, а ви торочите про якогось сонячного Івана. Треба самим розібратися. Збирайся, Андрію, рушимо до Йордану. Якщо путній пророк — треба й нам охреститися, а ні — будемо спокійні…
Я не вступав до розмови, та серце моє схвильовано стукало: «Андрію, твій час настає. Готуйся…»
Ми з Симоном одягли святкові шати і вирушили понад Йорданом до Єрусалима. За кілька днів дісталися місця, де Іван пророкував настання Царства Небесного. Люди вказали напрямок, в якому треба йти до Йордану. Власне, можна було б обійтися без вказівок, бо прочани пливли, мов мурашва, до славетного пророка.
Втомлений Симон звелів мені сходити до ріки, розпитати, подивитися на Івана, а сам вирішив дістатися Єрихона, щоб найняти кімнату на постоялому дворі.
— Чекатиму тебе ввечері нині, або найпізніше завтра, якщо затримаєшся. Потім разом сходимо до Йордану… якщо ти скажеш, Що варто прийняти хрещення…
Я хутко дістався берега Йордану. Втоптана тисячами ніг стежка вела до піщаного вигону поміж сірими скелями. Понад берегом зеленіло кілька пальм, під ними купчилися люди, ланцюжком входячи у воду, а потім виходячи з неї. Я здалека примітив буйну гриву русявого волосся, гучний голос пророка гримів над Йорданом:
— А ви, фарисеї та книжники, сім’я гадюче, пергаментні пацюки, якими вітрами сюди принесені? Жадаєте втекти від гніву Божого? Води Йордану не поможуть вам очиститися від скверни, що її ви нагромадили в серцях синів Ізраїлю. Та пам’ятайте — мій голос лише перша вість про Посланця Неба, який буде хрестити вас Божим Вогнем! Кайтеся, бийте себе в груди, в пустелі приготуйте путь Господу Сил! Невже жадаєте, щоб Він увійшов у ваші ниці, загиджені серця?
Я наблизився до пророка, ставши у вервечку схвильованих людей, бажаючих хрещення. Пильно приглядався до худого обличчя, пронизливих очей, що метали чорні блискавки. Може, це він — мій хлопчик Івась з далекого дитинства? Невже так змінився?
Я прислухався, про що питають пророка поважні фарисеї та равини, яких він так жорстоко картав. Бовтаючись у воді біля берега, сивобородий фарисей улесливо промовляв:
— Нас послали з Єрусалима священики та левіти, щоб ти сказав напевне: хто єси? Ілля?
— Ні! — гримнув Іван.
— Пророк?
— Та ні ж! — крикнув Хреститель. — Чому не слухаєте голосу мого? Ще раз кажу: відкрийте серця, відчиніть брами запилених душ, дайте ввійти туди Господу Сили й Любові!
— Якщо ти не Месія, не Ілля, не пророк, — грубо промовив фарисей, — то чому хрестиш?
Іван суворо відповів:
— Цар може обрати для вісника найпростішого слугу свого. Та вже наближається сюди сам Син Найвищого. Промийте очі, нерозумні, щоб не пропустити Сходу Сонця!
