Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
– Я говоритиму, але помру не скоро, – відповів Розвіяр, старанно вимовляючи слова. Його губи роздулися й здавалися страшенно великими – але зуби були цілі, і язик слухався.
Вожак відірвав очі від вогню й нарешті поглянув на нього. Розвіяр стояв перед ним на колінах, зі зв’язаними за спиною руками. Волосся падало йому на лице. Розвіяр тряхнув головою, щоб краще бачити співрозмовника.
– Хто ти такий? – гостро спитав старий нагір.
– Спершу скажи, хто ти. Слуга Імператора, молодший громадянин Імперії без права носити зброю? Чи тобі дозволять лишити твої мечі, якщо ти визнаєш владу намісника?
Хтось із молодих, які стояли ззаду, вдарив його ногою в потилицю. Це був вершник, він носив важкі чоботи, Розвіяра жбурнуло вперед, і перед очима спалахнули вогні. Він мало не впав обличчям у вогнище, ледь устиг відкотитись. Шкіра, обпечена ще біля гнізда вогнянки, загорілася знов.
– Назад, Гінцю, – прогарчав вождь. – Тебе ростили, як траву, ти не пануєш над собою… Як усі ви, останні, вишкребки… Він точно з замку?
– Точно. Ми стежили за ним від самого кордону, – сказав молодий звіруїн, якого звали Світоч.
Розвіяр, скригнувши зубами, піднявся знов на коліна. Сів на п’яти:
– Скажи, вожаку. Ти служиш Імператору?
– Треба було відрізати йому язик, – люто сказали за його спиною.
– Якщо відрізати язик, як його допитувати? – заперечив інший голос. – Хай би сказав, скільки людей у замку, чи ждуть підмогу…
Розвіяр поморщився від болю в боці:
– У замку не так багато людей, але в замку маг. Наступник Ранку-Без-Похибки, з його перснем. Він може погубити вас. А може зняти прокляття.
Старий нагір різко піднявся. Розвіяр побачив, що в нього немає руки – лівої, по лікоть.
– Ти довго вмиратимеш за це святотатство. Ти поплатишся не тільки язиком!
– Ти поплатишся більшим, вожаку. Своїм народом і своєю землею.
– Убийте його! – гаркнув старий.
Зашелестіла сталь. Розвіяра схопили за волосся й закинули голову, він побачив зірки – й силует звіруїна, страшенно схожого на Лукса. І захотів жити, як не хотів ніколи.
– Стій! – прохрипів старий.
Вістря меча торкалось шиї.
– Занадто легко? – припустили з темряви. – Він не заслужив легкої смерті, бо він…
– Замовкни!
Старий підійшов ближче. Заглянув Розвіяру в закинуте обличчя:
– Він гідний того… Щоб принести його в жертву Озеру. Це все, що ми можемо… Його кров. Надії мало. Але ми маємо спробувати.
* * *
«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя. Пліт із тілом жертви виводять на воду й лишають там, поки вся кров не виллється з його перерізаних жил і не поповнить води озера.
Жертвоприношення провадиться перед очима в народу. Але якщо в жертву озеру приносять безплідну жінку – це відбувається посеред ночі, потай, і ніхто, крім повитух, не може дивитись на це».
* * *
Вода в озері Плодючості виявилась молочно-білою. Такого видовища Розвіяр не бачив ніколи; чорні й червоні камені піднімались біля берега з води й піску, схожі на витвори безумного скульптора. Фігури сплітались, чи то побиваючись, чи то танцюючи, чи то віддаючись любощам, – і неможливо було зрозуміти, чи вітер виточив їх, чи це діло людських рук.
М’яка білість води зливалася з гострим світлом усипаного поблисками піску. Кожен клан володів своєю частиною берега, озеро не належало нікому. У міру того, як розступалась темрява, Розвіяра все сильніше поймала паніка: йому здавалося, що береги пусті.
Ніхто не казав ні слова.
Пліт-вівтар пам’ятав, імовірно, багатьох жертв, але на чорному полірованому дереві не видно було старої крові. Розвіяра підвісили до поперечини, пропустивши мотузку під руками – він ледь торкався чорного брусу пальцями босих ніг. Різнули гострим ножем по зап’ястях; він не відчув болю, зате відразу відчув кров. Пліт покотився по круглих плашках, ковзнув у воду, хитнувся й поплив, повільно повертаючись. І тоді, таки розвернувшись обличчям до берега, Розвіяр їх побачив.
Прийшло небагато. Чотириногі й вершники, і навіть декілька жінок у високих головних уборах – чорних, з густою сіткою, що прикриває обличчя, – прийшли, щоб принести в жертву ворога й попрохати ласки в богів. Розвіяр мимохідь подумав, що боги звіруїнів нікчемні проти Мідного короля, хто б той не був. Цим богам приносять у жертву ворогів і безплідних жінок, бажаючи дістати талан на полюванні чи на бойовищі. Усього лише талан – маленьке диво.
Він примусив себе мовчати весь день і всю ніч напередодні жертвоприношення. Якби йому відрізали язик, весь замір перетворився б на кривавий балаган – як і припускав сотник Бран. Тепер його кров текла, умиваючи руки та плечі, залишаючи цівки на животі й голих ногах, а чорний жертовний пліт велично плив по білій гладіні. Звіруїни мовчки гляділи – кожен із них молився, не розтуляючи губ.
– Ви просили про це багато разів…
Його горлянка пересохла. Замість слів вирвалося сипіння. Кількасот звіруїнів, чотириногих і вершників, дивилися на нього. У міру того, як світлішало, усе яскравішим робився прибережний пісок і все прозорішою вода. Струмені туману, схожі на дівчат у білих шатах, піднімалися над водою й повільно, меланхолійно танцювали.
– Ви просили багато разів, – звучно, повільно повторив Розвіяр. – Тепер ваші молитви близькі, як ніколи, до вух ваших богів!
Піднялись опущені обличчя. Загорілись очі на березі. Розвіяр відчув, як кров із ран потекла сильніше. Він відчув себе п’яним і легким, як туман над озером, і заговорив на повний голос, карбуючи кожне слово:
– Нагори, ви приречені. Подивіться на свою землю: тут будуть імператорські війська та райдужні грамоти на стовпах. А по вашій смерті тут житимуть не діти ваші й не онуки, а інші люди й істоти, служитимуть іншим богам, схилятимуться перед Імператором. Вони спаплюжать озеро Плодючості!
Його голос далеко розлягався по воді, але його час вийшов багато швидше, аніж він гадав. Минула ейфорія, підступала слабкість. Скоро стемніє перед очима; голий і скривавлений, він висів на плоту недалеко від берега, і натовп ворогів слухав його – точніше, не бажав слухати.
Почулось ремство. Прозвучали прокляття. Жерці зрозуміли свою помилку: жертві слід було вирізати язик, на плоту-вівтарі треба вмирати мовчки. Щоб дотриматися звичаїв, лишалося одне: заглушити слова вмирущого гомоном обурених голосів.
– Боги, погляньте на нас…
– Змилуйся, Воф…
– Блюзнірство…
– Що він каже?!
– Слухайте мене! – Тепер він кричав. – Ви схилились, але є спосіб спастись! Є спосіб, саме Озеро звертається до вас моїми вустами! Є спосіб спастись, є спосіб, у вас народяться діти й онуки, а Імператор піде з ваших земель. Є спосіб! Я його знаю!
Він шукав очима їхні очі. Узяти владу над натовпом селян, сидячи в сідлі, аж геть-то легко. Можна, стоячи на високому камені, взяти владу над натовпом колишніх рабів. Можна вмовити містян чи вартівників. Але як змусити себе слухати, якщо ти, голий і скривавлений, висиш на плавучому вівтарі, а на березі реве юрма ворогів – нелюдів, жорстоких і приречених?
– Погляньте на мою кров! Ви ллєте її в Озеро, але ця жертва не врятує вас!
Він підняв голос і з жахом відчув, що втрачає сили.
– Не я плюндрував ваші селища і не я убивав ваших дітей. Не я прокляв вас. Я убив старого володаря, вашого ката! Я вбив його, а не імперський маг! Вислухайте мене – я знаю спосіб спастись і розповім вам!
У ремстві натовпу його чули тільки ті, хто стояв біля самого пругу води.
– Він бреше!
– Заткніть йому рота!
– Що він каже?
Вони посунулись уперед, задні натискали на передніх, але ніхто не насмілювався торкнутися води священного озера.
– Вас не врятує моя смерть! Я зможу врятувати вас – живий!
– Заткніть йому…
– Нехай каже!
