Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

На фото в газеті Марджорі Дувалл була набагато гарнішою, на цьому студійному, зробленому в класичній манері знімку вона позувала в ополистій, чорній сукні. З розпущеним волоссям, яке тут виглядало набагато світлішим. Дарсі подумала, чи не її чоловік надав редакції це фото? І вирішила, що, мабуть, так. Уявила, що воно могло стояти на камінній полиці у них, у домі № 17 по Медовій алеї, а можливо, висіло на стіні в передпокої. Гарненька хазяйка будинку вітає гостей своєю невмирущою посмішкою.

«Джентльмени воліють блондинок, бо втомилися від давлення вугрів».

Одна з примовок Боба. Їй вона ніколи особливо не подобалася, а зараз стало просто огидно від того, що та раптом спливла в її пам’яті.

Марджорі Дувалл було знайдено в яру за шість миль від її дому в Південному Гансеті, зразу за міською межею Північного Конвея. Окружний шериф припускав, що смерть, імовірно, настала від задушення, але напевне сказати не міг; то була прерогатива окружного патологоанатома. Він відмовився робити ще якісь припущення, а також відповідати на будь-які за питання, але неназване джерело автора статті (чия інформація була принаймні наполовину варта довіри, оскільки воно було «близьким до слідства») повідомило, що Дувалл також було покусано й сексуально зґвалтовано «в манері, що відповідає іншим убивствам, учиненим Беде».

Що природним чином призводило до нагадування про попередні злочини. Перше вбивство трапилося у 1977 році. Два було у 1978, наступне у 1980, і ще два у 1981. Два вбивства трапилися у Нью-Гемпширі, два в Массачусетсі, п’яте і шосте у Вермонті. Після цього настала шістнадцятирічна перерва. Поліція припускала, що могли відбутися три речі: Беде переїхав до іншої частини країни і займається своїм хобі там, Беде було заарештовано за якийсь інший, не пов’язаний з цими, злочин і він потрапив до в’язниці, або ж Беде покінчив з собою. Єдине, що було найменш імовірним, згідно з психіатрами, до яких звернувся по консультацію репортер, це те, що Беде просто від цього втомився. «Таким парубкам ніколи не набридає, — пояснював психіатр. — Для них це спорт, їхнє покликання. Більше того, це їхнє потаємне життя».

Потаємне життя. Яким отруйним льодяником виявилася ця фраза.

Шостою жертвою Беде була жінка з Бері [274], котру виколупнув зі снігового замету ківш снігоочисника за тиждень перед Різдвом. «О таке-то свято судилося її близьким», — подумала Дарсі. Та й сама вона того року не мала різдвяного настрою. Далеко від дому (цей факт і дикими кіньми неможливо було б витягнути з її рота, коли вона балакала з рідною матір’ю), займаючись роботою, для якої, як сама вважала, не має достатньої кваліфікації навіть після вісімнадцяти місяців навчання й одного почесного підвищення, вона почувалася абсолютно не в дусі святкової пори року. У неї були добрі знайомі (дівчата по «Маргариті»), але жодного справжнього друга. Вона не вміла заводити собі друзів, ніколи не вміла. Несмілива — це ще слабо сказати, інтровертивний характер — точніше визначення.

Тоді в її життя з усміхненим обличчям увійшов Боб Андерсон — Боб, котрий запросив її на побачення і не погодився б на «ні» як на прийнятну йому відповідь. За якихось місяців три після того, як снігоочисник відкрив тіло останньої жертви «раннього циклу» Беде, це було. Вони покохали одне одного. А Беде зупинився на шістнадцять років.

Через неї? Бо він її кохав? Бо він хотів перестати робити «Погану гидь»?

«Або це просто випадковий збіг. Можливо, що й так».

Гарненька версія, але ідентифікаційні картки, що вона їх знайшла затаєними там, у гаражі, робили ідею випадкового збігу дуже малоймовірною.

Сьомою жертвою Беде, першою з того, що в газеті називалося «новим циклом», була жінка з Вотервіла [275] в штаті Мейн, на ім’я Стейсі Мур. Її знайшов у погребі її чоловік, коли повернувся з Бостона, куди він їздив із друзями на пару ігор «Ред Сокс». У серпні 1997 року це трапилося. Головою вона була занурена в рундук із цукровою кукурудзою, котрою сімейство Мурів торгувало на своїй фермерській ятці при трасі № 106. Вона була гола, руки мала зв’язані за спиною, сідниці й стегна в неї були покусані у багатьох місцях.

Через два дні перев’язані гумовою петелькою водійська ліцензія і картка Блакитного хреста [276] Стейсі Мур надійшли поштою до Агасти; адресу було написано друкованими літерами: «ДОБВНЮ ГЕНИРАЛЬНОМУ ПРОКУРОРУ ДЕПАРТАМЕНТУ КРИНІМАЛЬНИХ РОСЛІДУВАНЬ». Була й записка: «ПРИВІТ! Я ПОВЕРНУВСЯ! БЕДЕ!»

Детективи, котрі займалися справою Мур, відразу впізнали цей набір. Подібні відібрані посвідчення особи — й подібні ж бадьористі записки — приходили після кожного з попередніх вбивств. Він знав, коли вони перебувають на самоті. Він піддавав їх тортурам, принципово власними зубами; він ґвалтував їх або сексуально з них знущався; він їх убивав; він надсилав їхні документи до якогось із поліцейських відділків через кілька тижнів або місяців. Глузуючи з них.

«Щоби запевнити, що це його рук справа», — пригнічено подумала Дарсі.

Наступне вбивство Беде скоїв у 2004-му, дев’яте й десяте у 2007 році. Ці два виявилися найгидкішими, бо однією з жертв була дитина. Десятирічного сина бідної жінки відпустили зі школи, бо він скаржився на біль у животі, й очевидно хлопчик натрапив на Беде за роботою. Тіло його було знайдено разом з тілом його матері неподалік, у ручаї. Коли пошта доставила документи тієї жінки — дві кредитні картки і водійську ліцензію — у казарму №7 поліції штату Массачусетс, разом з ними ирийшла й карточка з написом: «ПРИВІТ! ХЛОПЧИК — ЦЕ ВИПАДКОВІСТЬ! ВИБАЧАЮСЯ! АЛЕ ВСЕ БУЛО ЗРОБЛЕНО ШВИДКО! ВІН НЕ «СТРАЖДАВ»! БЕДЕ!».

Було там і ще багато статей, які вона могла б прочитати (о, всемогутній «Гугл»), але заради чого? Ніжну мрію про черговий звичайний вечір посеред звичайного життя поглинув кошмар. Хіба розвіє цей кошмар читання ще чогось про Беде? Відповідь здавалася занадто очевидною.

Зсудомило шлунок. Вона бігом кинулася до вбиральні — усе ще засмердженої, незважаючи на вентилятор, зазвичай не звергаєш уваги на те, яка смердюча справа це життя, проте не завжди — і впала на коліна перед унітазом з відкритим ротом, утупившись очима в блакитну воду. На мить здалося, що потреба виригати збирається минутися, та тут вона згадала про Стейсі Мур з її почорнілим, утопленим у кукурудзі лицем удавленої, з її сідницями, покритими плямами крові, засохлої до кольору шоколадного морозива. Від цього її вивернуло двома спазмами, та так потужно, що в обличчя бризнуло туалетним дезінфектантом, попало навіть кілька гидотних крихт її власних викидів.

Заходячись судорожним плачем, вона змила воду. Порцеляну слід було почистити, але наразі вона лише опустила ляду унітаза й притулилася палаючою щокою до її прохолодного бежевого пластику.

«Що ж мені тепер робити?»

Логічним кроком було б зателефонувати до поліції, але, припустімо, якщо вона так і зробить, а все це обернеться помилкою? Боб завжди був напрочуд великодушним, як ніхто з чоловіків він умів прощати — коли вона в’їхала передком їхнього старого мінівена в дерево на краю паркінгу біля пошти, розтрощивши лобове скло, єдиним, чим він занепокоївся, було: чи не порізала вона собі лице, — проте чи вибачить він їй, якщо вона помилково вкаже на нього як на винуватця одинадцяти садистських убивств, яких він не скоював? А це ж всьому світу стане відомо. Винний чи невинний, а його фото все одно з’явиться в газетах. На передній шпальті. І її також.

Дарсі важко звелася на рівні, дістала з шафки ванної кімнати туалетний йорж і почала чистити унітаз. Робила вона це повільно. Боліла спина. Подумалося, що вивернуло її так грубо, що вона могла потягнути собі якийсь м’яз.

Посеред цього заняття її прохромила інша візія. Це ж не лише їх двох буде втягнуто до газетних спекуляцій та брудного виполіскування кісток у новинних випусках цілодобових кабельних телеканалів; є ж іще діти, про котрих не можна забувати. Донні з Кеном щойно здобули собі двох перших клієнтів, але той банк і дилерський бізнес, які шукають собі свіжих рішень, покинуть їх за якихось три години, щойно вибухне ця начинена лайном бомба. Компанія «Андерсон & Хейворд», котра лише сьогодні зробила свій перший справжній подих, завтра вже буде мертвою. Дарсі не знала, скільки інвестував Кен Хейворд, але Донні вклався весь цілком. І тут не йдеться про аж таку величезну суму грошей, але є дещо інше, що вкладаєш, вирушаючи в своє перше самостійне плавання. Серце, мозок, почуття власної гідності.