Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

Щойно двоє виборних зникли в поліції, як із міської ради з'явився цілий квартет: літній джентльмен, молода жінка, дівчинка й хлопчик. Дівчинка тримала хлопчика за руку, а в другій руці несла шахову дошку. У хлопчика вигляд майже так само невтішний, як і в Джуніора, подумалося Расті… і, чорт забирай, він теж собі тре скроню вільною рукою. Четвірка перетнула Комм-лейн і наблизилась до лави Расті.

— Привіт, — весело промовила дівчинка. — Я Аліса, а це Ейден.

— Ми будемо жити в домі, де живе пасія, — суворо повідомив малюк на ім'я Ейден. Він не переставав терти собі скроню і виглядав вельми блідим.

— Це просто чудово, — відповів Расті. — Мені теж мріється опинитися у домі, де моя пасія.

Чоловік з жінкою наздогнали дітей. Вони трималися за руки. Батько й дочка, вирішив Расті.

— Насправді ми просто хотіли б поговорити з пастором Ліббі, — пояснила жінка. — Ви часом не знаєте, вона вже повернулася?

— Не маю поняття, — відповів Расті.

— Ну, тоді ми підемо, зачекаємо її там. У пасіянаті, — на цьому слові вона посміхнулася літньому чоловіку. Расті вирішив, що вони, либонь, ніякі не дочка з батьком. — Так нам порадив вахтер.

— Ел Тіммонс? — Расті бачив, як Ел залазив у кузов пікапа «Берпі».

— Ні, інший, — уточнив літній чоловік. — Він сказав, що преподобна може допомогти нам з житлом.

Расті кивнув.

— А цього звуть Дейл?

— Мені здається, він так і не назвав нам свого імені, — сказала жінка.

— Ходімо! — хлопчик відпустив руку сестрички, натомість ухопившись за молодицю. — Я хочу пограти в ту іншу гру, про яку ти казала.

Проте голос в нього звучав більш капризно, ніж нетерпляче. Шок середнього ступеню, мабуть. Або якась фізична неміч. Якщо останнє, Расті надіявся, що там щось не страшніше від утоми. Мілл зараз найменше потребував спалаху грипу.

— Вони загубили свою матір, принаймні тимчасово, — пояснила жінка. — Ми ними опікуємося.

— Дуже добре з вашого боку, — сказав Расті щиро. — Синку, в тебе щось болить?

— Ні.

— Горло не болить?

— Ні, — відповів хлопчик на ім'я Ейден. Він вивчав Расті своїми серйозними очима. — А знаєте що? Якщо ми навіть цього року не підемо нікого лякати й кричати «ласощі або каверзи» на Гелловін, мені це байдуже.

— Ейдене Епплтон! — скрикнула дівчинка вкрай шокованим тоном.

Расті трохи здригнувся на своїй лаві, просто не міг стриматись. А тоді усміхнувся.

— Невже? А чому так?

— Бо нас водить мамуня, а мамуня поїхала за купками.

— Він хотів сказати за покупками, — вибачливо пояснила дівчинка на ім'я Аліса.

— Вона поїхала по квасольки, — уточнив Ейден. Він був схожий на маленького дідуся — маленького, занепокоєного дідуся. — Мені ствашно іти на Гелловін без мамуні.

— Ходімо, Каролін, — покликав чоловік. — Нам треба ще…

Расті підвівся з лави.

— Мем, можу я з вами побалакати хвилинку? Тільки підійдіть до мене.

Каролін кинула на нього здивований, насторожений погляд, але зробила пару кроків у тінь голубої ялини.

— У хлопчика не було якихсь судорожних проявів? — запитав її Расті. — Наприклад, чи він не кидав зненацька те, чим радо займався… ну, знаєте, просто стоїть нерухомо якийсь час… або застиглий погляд… плямкання губами…

— Нічого подібного не було, — сказав чоловік, приєднуючись до них.

— Авжеж, — погодилася Каролін, але трохи перелякано.

Це помітив чоловік і, насупивши свої імпозантні брови, обернувся до Расті.

— Ви лікар?

— Помічник доктора, фельдшер, я просто подумав, можливо…

— Атож, ми вам вдячні за вашу небайдужість, містере…

— Ерік Еверет. Звіть мене Расті.

— Ми вдячні вам за вашу небайдужість, містере Еверет, але я вважаю її недоречною. Пам'ятайте про те, що ці діти зараз без своєї матері…

— Вони дві доби провели самі, без їжі, — додала Каролін. — Вони намагалися самі дійти до міста, коли ті двоє… офіцерів, — вона наморщила ніс так, ніби від цього слова тхнуло чимось гидким, — їх знайшли.

Расті кивнув.

— Це багато чого пояснює, я гадаю так. Хоча дівчинка має цілком нормальний вигляд.

— Діти по-різному реагують. А нам уже час іти. Вони вже далеко забігли, Терсі.

Аліса з Ейденом бігли крізь парк, копаючи ногами кольорові купки опалого листя. Аліса махала шаховою дошкою і кричала: «Пасіянат! Пасіянат!» на всю силу своїх легенів. Хлопчик не відставав від неї і теж щось гукав.

«У дитини просто було тимчасове моторне збудження, от і все, — думав Расті. — А решта — випадковий збіг. І навіть не так: яка американська дитина не думає про Гелловін наприкінці жовтня?» Єдине було напевне: якщо цих людей пізніше спитають, вони пригадають, де й коли бачили Еріка Расті Еверета. От тобі й секретність.

Сивоволосий чоловік підвищив голос:

— Діти! Зачекайте!

Молода жінка зміряла Расті поглядом, потім простягнула руку.

— Дякую вам за вашу уважність, містере Еверет, Расті.

— Мабуть, зайву. Професійні комплекси.

— Вас можна цілком вибачити. Це найбожевільніший вікенд в історії світу. Спишемо на це.

— Ви маєте рацію. А якщо я вам знадоблюся, знайдете мене в лікарні або в амбулаторії. Він махнув рукою в бік «Кеті Рассел», котру буде видно звідси, коли обсиплеться решта листя. Якщо листя опаде.

— Або на цій лаві, — усміхнулася вона.

— Або на цій лаві, так, — теж усміхнувся він.

— Каролін! — гукнув Терстон нетерпляче. — Ходімо вже!

Вона злегка помахала Расті — не більш, як ворухнула пальцями — і побігла наздоганяти своїх. Рухалася легко, граційно. Расті стало цікаво, чи знає Терсі ту істину, що дівчата, котрі вміють бігати легко й граційно, майже завжди втікають від своїх старіючих коханців, рано чи пізно. Мабуть, знає. Мабуть, з ним уже траплялося таке раніше.

Расті дивився, як вони через майдан рухаються в напрямку шпиля церкви Конго. Потім дерева сховали їх з виду. Коли він знову подивився на поліцейську дільницю, Джуніора Ренні там уже не було.

Расті посидів ще пару хвилин, барабанячи пальцями собі по колінах. Нарешті прийняв рішення і підвівся. Перевірка міського складу в пошуках зниклих шпитальних балонів з пропаном може зачекати. Тепер його більш цікавило, що один-єдиний в Міллі армійський офіцер може робити в будівлі міської ради.

Що робив Барбі в ту мить, коли Расті через Комм-лейн прямував до міськради, так це здивовано свистів крізь зуби. Бомбосховище було довге, як вагон-ресторан, і полиці в ньому було вщент заставлено консервами. Здебільшого рибними: ящики сардин, ряди лосося і дуже багато чогось з назвою «Дрібні мальки молюсків Сноу» [230], котрих Барбі щиро сподівався ніколи не покуштувати у своєму житті. Стояли там також ящики з сухими продуктами, включно з пластиковими контейнерами, на яких були написи: РИС, ПШІНКА, МОЛОЧНИЙ ПОРОШОК і ЦУКОР. Високі штабелі покладених горизонтально пляшок, позначених: ПИТНА ВОДА. Він нарахував десять великих картонних коробок з трафаретом: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ПЕЧИВА. Ще на двох значилося: УРЯД США. ФЕДЕРАЛЬНИЙ ЗАПАС ШОКОЛАДНИХ БАТОНЧИКІВ. На стіні висів пожовклий плакат з гаслом: «700 калорій в день вбиває голод впень».

— Помрійте, — промурмотів Барбі.

У дальнім кінці виднілися якісь двері. За ними виявилася єгипетська пітьма, він помацав стіну, знайшов вмикач. Ще одна кімната, не така велика, але й не маленька. На вигляд стара, покинута, але не брудна — Ел Тіммонс мусив знати про її існування, бо хтось же витирав пил із полиць і замітав підлогу, — хоча й напівзабута. Запаси води зберігалися в скляних пляшках, він таких не бачив з часів свого короткого перебування в Саудівській Аравії.

У цій, другій кімнаті зберігалася десь дюжина складаних ліжок, прості сині ковдри й матраци в прозорих пластикових мішках також чекали на своє використання. І кілька десятків коробок із написами: САНІТАРНІ КОМПЛЕКТИ та ПРОТИГАЗИ. Тут же стояв невеличкий генератор малої потужності. Він працював — мабуть, завівся, коли Барбі ввімкнув світло. Збоку від генератора були дві полиці. На одній стояв радіоприймач, котрий, напевне, виглядав новинкою в той час, коли свіжим хітом була пісня Сі Дабл'ю Макколла «Конвой» [231]. На іншій полиці було дві газові плитки і металевий бокс яскравого жовтого кольору. Логотип на ньому був тих часів, коли CD [232] означало дещо інше, ніж компакт-диск. Це було саме те, по що він сюди прийшов.