Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
Я раптом відчуваю, що страшенно голодний, як завжди, коли мені важко на серці, і відчиняю свій чемодан, котрий лежить у багажній сітці. Фрау Кроль забезпечила мене бутербродами до самого Берліна. Я пробую намацати їх рукою, але ніяк не можу, і тому витягую чемодан із сітки. Жінка в капелюшку прокидається, гнівно лупає на мене очима і відразу ж засинає знову, виводячи й далі свої трелі.
Тепер я бачу, чому не міг намацати бутербродів. На них лежить Георгів смокінг. Він, певно, всунув його в чемодан, коли я бігав продавати обеліск. Якусь мить я дивлюсь на чорне сукно, потім дістаю бутерброди й заходжуюсь їсти. Це першокласні бутерброди. На хвилину все купе прокидається від запаху хліба і чудової ліверної ковбаси. Однак я не звертаю ні на кого уваги і їм собі далі. Потім умощуюсь зручніше і втуплююсь поглядом у темряву, крізь яку час од часу пробігають ліхтарі. Я думаю про Георга, про смокінг, потім про Ізабелу, Германа Лоца і про обеліск, який фельдфебель так опоганював і який врешті врятував фірму, аж поки не засинаю.
XXVI
Більше я не бачив нікого з них. Я не раз збирався поїхати у Верденбрюк, але завжди щось ставало на перешкоді: я гадав, що ще встигну, але раптом вийшло, що не встиг. Німеччину огорнула темна ніч, я залишив її, а коли знову повернувся, вона лежала в руїнах. Георг Кроль помер. Вдова Конерсман шпигувала й далі за всіма і дізналася про зв'язок Георга з Лізою — через десять років, 1933 року, вона розповіла про це Вацекові, котрий був тоді штурмфюрером нацистської партії. Вацек запроторив Георга до концентраційного табору, хоч минуло вже п'ять років, як він розлучився з Лізою. Через кілька місяців Георг там помер.
Ганс Гунгерман став референтом у справах культури і оберштурмфюрером нової партії. Він оспівував її в палких віршах, тому після 1945 року йому довелося трохи скрутно, коли він позбувся посади директора школи. Але після того держава давно вже визнала його право на пенсію, і Гунгерман, як і багато інших нацистів, розкошує собі і навіть не думає працювати.
Скульптор Курт Бах сім років провів у концентраційному таборі і повернувся звідти непрацездатним калікою. Зараз він, як і інші незчисленні жертви нацистського режиму, добивається мізерної пенсії. Він сподівається, що йому нарешті пощастить, і він буде одержувати сімдесят марок на місяць — приблизно десяту частину суми, яку вже кілька років держава виплачує першому шефові гестапо, людині, яка заснувала концентраційний табір, де Курт Бах став калікою, не кажучи вже про ще більші пенсії і відшкодування, які одержують генерали, воєнні злочинці і колишні провідні діячі нацистської партії.
Генріх Кроль прожив ці роки непогано і дуже пишається цим, бо вважає це доказом непохитності правопорядку нашої улюбленої батьківщини.
Майор Волькенштейн зробив блискучу кар'єру. Він став членом націонал-соціалістської партії, брав участь у розробці антисемітських законів, після війни на кілька років затих, а тепер разом з багатьма іншими своїми друзями по партії працює в міністерстві закордонних справ.
Бодендік і Верніке довгий час переховували в божевільні кількох євреїв. Вони помістили їх у палати для невиліковних хворих, постригли й навчили, як треба поводитись. Згодом Бодендіка перевели в маленьке село за те, що він дозволив собі обуритись, коли його епіскоп прийняв титул державного радника від уряду, який оголосив убивство священний обов'язком. Верніке вигнали з роботи, коли він відмовився давати своїм хворим смертельні уколи. Перш ніж піти звідти, він зумів переправити євреїв, які переховувались у закладі, в інше місце. Його послали на фронт, і 1944 року він загинув. Віллі загинув 1942 року, Отто Бамбус —1945, Фрідріх Кроль— 1944. Ліза загинула під час повітряного нальоту, стара фрау Кроль — теж.
Едуард Кноблох пережив усе: він так само добре обслуговував і правих і винуватих. Готель Едуарда було зруйновано, але потім він відбудував його. З Гердою він не одружився, і ніхто не знає, що з нею сталося. Про Женев’єву Терговен я теж нічого більше не чув.
Цікаву кар’єру зробив Плаксивий Оскар. Він солдатом потрапив у Росію і знову став комендантом кладовища.
1945 року він був перекладачем при окупаційних військах і, нарешті, кілька місяців — бургомістром Верденбрюка. Потім, разом з Генріхом Кролем, знову почав торгувати надгробками. Вони заснували нову фірму і досягли великих успіхів — у ті часи попит на надгробки був майже такий самий, як на хліб.
Старий Кнопф помер через три місяці після того, як я виїхав з Верденбрюка. Він потрапив уночі під машину. А через рік його дружина вийшла заміж за трунаря Вільке. Цього ніхто не спбдівався. Їхній шлюб був щасливим.
Верденбрюк під час війни так було зруйновано бомбами, що в ньому не залишилося майже жодного цілого будинку. Він був важливим залізничним вузлом, тому його так часто бомбили. Через рік після закінчення війни я по дорозі заїхав якось туди на кілька годин. Шукав знайомих вулиць, але заблудив у місті, де колись так довго прожив. Навкруги були самі руїни, із знайомих я теж нікого не знайшов. В маленькій крамничці, що розташувалась у сяк-так збитій з дощок буді біля вокзалу, я купив кілька довоєнних поштових карток з краєвидами міста. Це все, що залишилось. Раніше, якщо людині хотілося згадати свою юність, вона поверталася в ті місця, де провела її. Зараз у Німеччині це вже навряд чи можливо. Все було зруйноване, потім відбудоване наново і стало зовсім чуже. Залишились тільки поштові картки.
Лиш дві будівлі вціліли: божевільня і родильний будинок — головним чином тому, що розташовані вони за містом. Вони відразу виявились заповненими, заповнені вони й зараз. їх навіть довелось значно розширити.
Е. М. Ремарк та його роман
У селі Вюстрінген, на заході Німеччини, відбулось урочисте відкриття пам’ятника солдатам, що загинули у світовій війні. Якийсь відставний майор — керівник «Спілки ветеранів», стоячи на трибуні в повній формі і при всіх орденах та регаліях, виголосив нахабну реваншистську промову. Хоча внаслідок воєнної поразки в країні створилася «демократична республіка», вулиці Вюстрінгена були прикрашені прапорами колишнього рейху. Правда, всі старі знаки і символи заборонені законом, оголошені злочинними, але солдати, чию пам’ять вшановували в цей день у Вюстрінгені, билися ще під старими прапорами! — заявив майор… і кожний, хто підніме прапор нової республіки, — додав він, — є зрадник. Так місцевий столяр — людина, яка провела всю війну на фронті й повернулася з нього тяжко скаліченою, — виявився зрадником: він вивісив прапор республіки. Розлючений натовп, підігрітий демагогією майора, увірвався в будинок столяра. Помешкання було розгромлене, господаря побито на смерть. Майор, переодягнувшись у цивільне, поспішив зникнути, а власті постаралися не знайти вбивцю…
Що це? Газетне повідомлення про чергову провокацію націстів, які розгулялися нині на всій території Федеративної Республіки Німеччини? Ні, цього разу — один з епізодів роману Еріха Марії Ремарка «Чорний обеліск». Дія книги розгортається у 1923—24 рр., тобто у ті часи, коли багато німців ще вірили, що одна світова війна — достатній урок для одного покоління.
Але як скидається життя перших років Веймарської республіки на західнонімецьку дійсність 50-х років. Цю подібність помітив сам письменник. Власне, з тяжких роздумів і песимістичних висновків, на які наштовхували Ремарка такі історичні аналогії, і народилася ідея «Чорного обеліска» — твору, часом надривного, похмуро-гротескного, але разом з тим різко викривального і — що не менш важливо — сповненого бентежних пошуків, поривань до переосмислення і переоцінки пройденого шляху.
Залишаючись громадянином США, Ремарк, проте, з 1954 р постійно живе в Європі, в Швейцарії, у своїй старій віллі поблизу Лаго-Маджіоре, яку він купив ще 1932 р., коли захворів на туберкульоз і йому так необхідне було прозоре й свіже повітря високогірних курортів. Але багато часу проводить тепер письменник на своїй батьківщині, у Федеративній Республіці Німеччини, допитливо й жадібно спостерігаючи життя країни. Востаннє він був у Німеччині понад двадцять років тому. Старі друзі або вмерли (і як мало з них природною смертю!), або змінились до невпізнання: з ними важко знайти спільну мову. Про ті нескінченно довгі дванадцять років, коли туї правили люди у коричневих сорочках і чорних мундирах, коли тут влаштовувались моторошні факельні процесії й гриміли військові оркестри, а потім споруджувалися плахи, сипалися бомби й палали, задихались в руїнах будинків жінки й діти, — про все це він знає тільки з книг, газет, розповідей очевидців Але ні, він пізнає ці дні і в панорамі міських руїн, і в попелі на душах людей. Він вже не молодий; у нього великий життєвий досвід, багатий запас спогадів, який дозволяє порівнювати, аналізувати, підсумовувати. Він добре пам’ятає, як це булр тоді, — в 1918, 20, 22; він написав про це книжки, що принесли йому світову славу. Вони — двадцятирічні юнаки, з обпаленими, постарілими серцями поверталися тоді з полів Фландрії й Польщі, з-під Вердена і з-під Риги. Стомленою ходою переможених йшли вони по землі, так рясно і так безглуздо политій їхньою кров’ю, повз колючий дріт, на якому висіли клапті їх шинелей, повз хрести, під якими гнили останки їх товаришів. Вони несли в собі невиразну, але гостру ненависть до війни й ниючий біль розбитих надій і запльованих ідеалів. І вони прийшли в світ, який здався їм ще страшнішим, ніж війна, бо вони тепер краще навчилися відрізняти його брехливість і підлість, але так і не зрозуміли їх причин. Цей світ скиґлив про зрадництво, що відібрало у нього перемогу, про жорстокість і несправедливість переможців, в той же час поволі готуючись до реваншу, до нового «розбігу». Цей світ проголошував пишні і сльозливі промови на могилах ним же вбитих юнаків, але з холодною байдужістю відштовхував тих, хто залишився живий. Вони бачили все це: були свідками того, як соціал-демократ Носке розстріляв німецьку революцію, як створювався Чорний рейхсвер, а потім і нацистські СА, як рурські магнати з допомогою своїх недавніх «смертельних ворогів» з Парижа, Нью-Йорка і Лондона починали відроджувати воєнну промисловість. Вони бачили все це, але не бажали усвідомлювати розмірів небезпеки. їм здавалося, що вони все одно безповоротно загинули, що страшніше минулого, яке й досі ще жило у нічних кошмарах, нічого бути не може. Вони хизувалися своїм удаваним цинізмом (нехай все йде до біса! яке мені діло до цього?), заколисували себе культом ефемерного «фронтового товаришування», тішилися безглуздістю свого «жертовного подвигу», трагізмом своє! «солдатської доблесті» і не заважали своїм ворогам кроїти нові мундири для них і для тих, хто прийшов у світ після них…
