Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Але ти б не залишився зі мною, навіть якщо б я благала тебе навколішках.
Джейк на секунду підібрав губи, і мені було цікаво, чи спробує він заперечити моє твердження. Ми обоє знали правду.
— Лише через те, що я знаю тебе краще, — нарешті промовив він. — Все має минутися гладко. Саме через це, навіть якщо б ти мене дуже попросила, я б не залишився. Потім ти б зовсім не сердилась на мене.
— Якщо все б минулося гладко, можливо, ти й правий, після всього я б не сердилась на тебе. Але весь час, доки тебе б не було поряд, я б страшенно хвилювалась, Джейку. Просто б із глузду з’їжджала від хвилювань.
— Чому? — хрипло спитав він. — Чому це ти переймаєшся тим, що зі мною щось може статися?
— Не кажи так. Ти ж знаєш, як багато ти для мене важиш. Мені шкода, що я не сприймаю тебе так, як ти б того хотів, але все є, як є. Ти мій найкращий друг. Принаймні ти був моїм найкращим другом. І досі іноді… коли ти скидаєш свою захисну машкару.
Він посміхнувся тією старою усмішкою, яку я так любила.
— Я завжди буду твоїм найкращим другом, — пообіцяв він. — Навіть якщо поводитимусь неналежним чином. Всередині я залишився тим самим старим Джейкобом.
— Я знаю. Чого, ти гадаєш, я й досі терплю всі твої витребеньки? Ми разом розсміялися, а потім його очі стали знов сумними.
— Коли ти нарешті збагнеш, що також закохана в мене?
— Припини, зруйнуєш чудову мить.
— Я не кажу, що ти не кохаєш його. Я не дурний. Але це можливо — кохати одразу двох, Белло. Я таке бачив.
— Я не якийсь там ненормальний вовкулака, Джейкобе.
Він зморщив носа, і я вже збиралась вибачитись за останнє зауваження, але він змінив тему.
— Ми вже поряд. Я відчуваю його запах.
Я зітхнула з полегшенням.
Він розтлумачив мою реакцію неправильно.
— Я б із задоволенням призупинив крок, Белло, але тобі самій захочеться опинитися в якомусь притулку, коли почнеться оте.
Ми обоє звели очі до неба.
На нас із заходу насувалась суцільна фіолетово-чорна стіна хмар, накриваючи ліс чорною плівкою.
— Нічого собі, — пробурмотіла я. — Джейку, нам краще поквапитись. Тобі ж іще додому потрібно дістатися, перш ніж усе почнеться.
— Я не збираюсь вертатись додому.
Я пильно подивилась на нього й обурено промовила:
— Ти ж не збираєшся залишитися з нами в таборі?
— Фактично — ні, тобто я не збираюсь розділяти з вами один намет чи щось таке. Я краще побуду під дощем, ніж терпітиму той сморід. Але я впевнений, що твій кровопивця захоче бути на зв’язку зі зграєю для координації дій, тож я милостиво забезпечу йому цю послугу.
— Я гадала, що цим займатиметься Сет.
— Він займе моє місце завтра, під час битви.
Це нагадування примусило мене ненадовго замовкнути.
Я пильно поглянула на Джейка, і хвилювання закипіло в мені з новою силою.
— Я навіть не припускаю, що є якийсь спосіб переконати тебе залишитися тут, коли ти вже прийшов? — промовила я. — Навіть якщо я і справді благатиму? Чи обміняю своє життя на вічне рабство, чи ще щось?
— Заманливо, але ні. Хоча мені було б цікаво подивитись, як ти благатимеш. Якщо хочеш, можеш спробувати мене вмовити.
— Невже і справді немає нічого, зовсім нічого, що я могла б сказати для переконливості?
— Нічого. Хіба що ти можеш запропонувати мені кращу бійку. В будь-якому разі керує Сем, а не я.
Ця репліка мені дещо нагадала.
— Тут нещодавно Едвард сказав мені дещо… про тебе.
Він наїжачився:
— Скоріш за все, це брехня.
— Невже? Тоді ти не другий в зграї після Сема?
Він швидко-швидко закліпав, а його обличчя зблідло від здивування.
— А, ти про це!
— Як так вийшло, що ти ніколи не розповідав мені цього?
— Що тут розповідати? Подумаєш!
— Ну, не знаю. А чому б і ні? Це ж цікаво. Як це працює? Тобто Сем — альфа-самець, а ти ніби… бета?
Джейкоб посміхнувся, почувши вигадане мною визначення.
— Сем був найпершим, хто перевернувся, до того ж він найстарший. Логічно, що саме він керує зграєю.
Я нахмурилась.
— Тоді чому другий не Джаред, або не Пол? Вони перевернулись одразу після Сема.
— Ну… це важко пояснити, — ухильно відповів Джейкоб.
— А ти спробуй. Він зітхнув.
— Тут уся справа більше в родоводі, розумієш? Старі традиції. Ким був твій дідусь, має значення, правильно?
Я згадала одну річ, яку Джейкоб розповідав мені давним-давно, коли ми ще й гадки не мали про існування вовкулак.
— Хіба ти не казав, що Ефраїм Блек був останнім вождем племені квілеутів?
— Саме так. Тому що він був альфа-самцем у зграї, Вожаком. Ти знаєш, що фактично Сем зараз є вождем усього племені? — він засміявся. — Божевільні традиції.
Я думала про це близько хвилини, намагаючись зібрати всі шматочки докупи.
— Але ти ще казав, що всі люди на зібраннях слухають твого батька більше, ніж будь-кого, саме тому що він онук самого Ефраїма?
— І що з того?
— Якщо у вас там уся справа в родоводі, тоді… хіба не ти повинен бути вожаком?
Джейкоб не відповів мені. Він пильно вдивлявся в темний ліс, так ніби йому раптово знадобилось з’ясувати, куди прямувати.
— Джейку?
— Ні. Це Семова робота, — і він знов зосередився на нашому шляху без дороги.
— Чому? Його прапрадідом був Левій Юлі, правильно? Левій також був вожаком?
— Буває лише один вожак, — автоматично відповів він.
— Тоді ким був Левій?
— Щось на кшталт бети, я гадаю, — пирхнув він, використовуючи мої терміни. — Як я.
— Це не має сенсу.
— Байдуже.
— Я просто хочу зрозуміти.
Нарешті Джейкоб поглянув у мої збентежені очі, а потім зітхнув.
— Так. Я повинен був бути вожаком.
Я насупилась.
— І що, Сем не захотів поступитися?
— Та ні. Я сам не захотів зайняти його місце.
— Чому ні?
Він був похмурий, від моїх розпитувань почувався незатишно. Нічого, прийшла його черга почуватися незатишно.
— Белло, я ніколи не хотів нічого такого. Я не хотів нічого змінювати в своєму житті. Я не хотів бути легендарним вождем. Я взагалі не хотів бути частиною зграї вовкулак, тим паче бути її вожаком. Я не погодився, коли Сем запропонував.
Я довго обмірковувала його слова. Джейкоб не переривав моїх думок. Він знов пильно дивився на ліс.
— Але я гадала, що ти став щасливішим. Гадала, що тобі це подобається, — нарешті прошепотіла я.
Джейкоб ствердно посміхнувся мені.
— Так. Це й справді не так уже й зле. Іноді навіть захопливо — наприклад, завтра буде цікаво. Але спочатку в мене виникало відчуття, що мене силоміць втягли у війну, про існування якої я не здогадувався. В мене не було вибору, розумієш? І це трапилось назавжди, — він знизав плечима. — В будь-якому разі зараз я радше задоволений цим, ніж не задоволений. Щодо завтрашньої битви — вона неминуча, і як я можу довірити комусь виконати обов’язок замість мене? Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам.
Я пильно подивилась на нього, відчуваючи неочікуване благоговіння до свого друга. Він був набагато дорослішим, ніж я могла й припустити. Ніби як тоді, з Біллі, біля вогнища, в ньому була велич, якої я аж ніяк не очікувала.
— Вождь Джейкоб, — прошепотіла я, посміхаючись тому, як ці слова звучать разом.
Він закотив очі.
Саме в ту мить дерева захитались іще дужче, і задув такий холодний і несамовитий вітер, що здавалось, він дме з північного полюса. Десь у горах луною розкотився різкий тріск поламаних дерев. Незважаючи на те, що вельми потемніло через жахливу хмару, яка вкрила небо, я й досі бачила невеличкі просвітки, що лишались позаду нас.
Джейкоб прискорив біг і тепер уважно стежив за дорогою, оскільки мчав на максимальній швидкості. Я щільніше притислась до його грудей, ховаючись від неприємних маленьких сніжинок. За кілька хвилин ми вже досягли підвітряного боку кручі та змогли побачити невеличкий намет, поставлений у затишній місцині. Навколо нас уже кружляло безліч сніжинок, але вітер був таким дужим, що впасти на землю їм не вдавалось.
