Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
Правда, на зворотному шляху йому довелось трохи коригувати мене, щоб я йшла тією самою стежкою. Для мене всі кущі були цілком однаковими.
Ми вже майже дісталися галявини, коли я спіткнулась і впала. Я вже бачила попереду широкий простір, імовірно, мені так хотілося чимшвидше досягти його, що я втратила пильність і припинила дивитись під ноги. Я схопилась за щось, і це допомогло мені не вдаритись головою об найближче дерево, але невеличка гілка тріснула під моєю рукою і боляче впилася в долоню.
— Ай! О, просто чудово! — пробурмотіла я.
— З тобою все гаразд?
— Так, так. Стій, де стоїш. В мене кров. Вона зупиниться за хвилинку.
Але він проігнорував мої слова, і ледве я встигла договорити, він уже був поряд.
— В мене є туристична аптечка, — промовив Едвард, знімаючи рюкзак. — Я відчував, що вона може знадобитися.
— Нічого страшного. Я сама все можу зробити, не треба примушувати себе почуватися незручно.
— Мені цілком зручно, — спокійно відповів він. — Дай сюди руку, я продезінфікую.
— Почекай хвилинку, в мене виникла ще одна ідея.
Не дивлячись на кров і зціпивши зуби — на випадок, якщо мій шлунок може занадто бурхливо відреагувати на це видовище, — я притиснула руку до найближчого каменя.
— Що ти робиш?
— Джаспер це оцінить, — муркнула я тихенько. Я продовжила крокувати до галявини, торкаючись пораненою долонею всього на своєму шляху. — Закладаюся, це зведе перволітків із глузду.
Едвард зітхнув.
— Затамуй подих, — наказала я йому.
— Зі мною все гаразд. Просто мені здається, що ти трохи перегнула палицю.
— Залишити слід — все, що я можу зробити. І хочу зробити це якісно.
Доки я говорила, ми минули останні кілька дерев. Я витерла поранену руку об папороть.
— І ти зробила, — запевнив мене Едвард, — перволітки ошаленіють, а Джаспер буде вражений твоєю самовідданістю. А тепер давай я полікую твою руку, ти її забруднила.
— Давай я сама, будь ласка.
Він узяв мою долоню і посміхнувся, оглядаючи її.
— Твоя кров мене більше не збуджує.
Я обережно дивилась на нього, коли він промивав мій поріз.
Він дихав так само рівно, на його вустах грала легка посмішка.
— Чому ні? — нарешті запитала я, коли він робив перев’язку. Він знизав плечима.
— Я це подолав.
— Ти… це подолав? Коли? Як?
Я намагалась згадати, коли востаннє Едвард затамовував подих, перебуваючи поряд зі мною. Все, що я змогла згадати, була жалюгідна вечірка з приводу мого дня народження минулого вересня.
Едвард витягнув губи трубочкою, ніби підшукуючи слова.
— Я пережив двадцять чотири години, думаючи, що ти померла, Белло. Це змінило моє ставлення до багатьох речей.
— Невже мій запах також змінився?
— Не зовсім. Але… те, що я пережив, коли гадав, ніби втратив тебе… змінило і мої природні реакції. Вся моя сутність щосили намагається уникнути того болю знову.
Я просто не знала, що на це сказати.
Едвард посміхнувся, побачивши вираз мого обличчя.
— Можу припустити, що ти назвала б це дуже повчальним досвідом.
По галявині прокотився різкий порив вітру, моє волосся розкуйовдилось, і я затремтіла від холоду.
— Ну що ж, — промовив Едвард, знов знімаючи наплічник. — Свою частину роботи ти виконала, — він дістав мою теплу зимову куртку і потримав її, щоб мені зручніше було просунути руки в рукави. — Все інше — не наша робота. А тепер ходімо у похід!
Я посміялась над вдаваним ентузіазмом у його голосі. Він узяв мене за перев’язану руку, друга все одно була ще в гіршому стані, і ми рушили навпростець через галявину.
— Де ми зустрічаємось із Джейкобом? — спитала я.
— Ось тут, — він тицьнув на дерева перед нами, і тієї ж таки миті з їхньої тіні обережно випірнув Джейкоб. Мене неповинно було здивувати, що він з’явився в людській подобі. Я сама не розуміла, чому очікувала побачити величезного червонувато-бурого вовка. Джейкоб, здавалося, ще підріс, — безперечно, це знов було грою моєї уяви. Напевно, я сподівалась побачити Джейкоба з моїх спогадів, меншого на зріст, добродушно-веселого друга, що ніколи не ускладнював мені життя. Він склав руки на голих грудях, в одній руці він стискав куртку. Його обличчя нічого не виражало, коли він побачив нас.
Куточки губ Едварда опустились.
— Ми повинні були знайти кращий вихід із цієї ситуації.
— Зараз уже запізно про це говорити, — похмуро пробурмотіла я.
Він зітхнув.
— Привіт, Джейку, — привіталася я, коли він трохи наблизився.
— Здоров, Белло.
— Добридень, Джейкобе, — промовив Едвард.
Але Джейкоб проігнорував його люб’язність і одразу ж перейшов до справи.
— Куди мені її нести?
Едвард дістав мапу з бічної кишені рюкзака і простягнув йому. Джейкоб розгорнув.
— Зараз ми перебуваємо ось тут, — промовив Едвард, нахиляючись, аби вказати правильне місце. Автоматично Джейкоб відскочив від його руки, але потім повернувся на місце. Едвард удав, що нічого не помітив. — І ти повинен доправити Беллу аж сюди, — вів далі він, проводячи пальцем звивисту лінію на папері. — Всього приблизно дев’ять миль.
Джейкоб коротко кивнув.
— Коли ти подолаєш близько милі, ти повинен будеш перетнути мій слід. Він доведе тебе до місця. Карта потрібна?
— Ні, дякую. Я знаю цю місцевість доволі непогано. Гадаю, що знайти шлях не завдасть мені великого клопоту.
Було видно, що Джейкоб докладає набагато більше зусиль, ніж Едвард, щоб бути ввічливим.
— Я піду довшим маршрутом, — сказав Едвард. — Побачимось за кілька годин.
Едвард нещасно поглянув на мене: ця частина плану подобалась йому найменше.
— До зустрічі, — прошепотіла я.
Едвард почав зникати поміж деревами, рушивши в протилежному напрямку.
Тільки-но він зник, настрій у Джейкоба миттєво поліпшився.
— Як справи, Белло? — спитав він із широчезною посмішкою. Я закотила очі.
— Та як завжди, все як завжди.
— А, ну так, — погодився він. — Військо вампірів намагається тебе вбити. Звичайне діло.
— Звичайнісіньке.
— Отже, — промовив Джейк, надівши куртку, щоб звільнити руки, — ходімо.
Кривлячись, я зробила маленький крок до нього.
Він присів і підхопив мене під коліна, збивши цим своїм жестом із ніг, але встиг другою рукою підхопити мене, перш ніж я буцнулась головою об землю.
— Бовдур, — пробуркотіла я.
Він засміявся і побіг до лісу. Джейкоб дотримувався сталого темпу — біг швидким підтюпцем — такий темп може витримати тільки добре підготована людина… до всього, на рівній дорозі… крім того, не обтяжена ношею в понад п’ятдесят кілограмів.
— Не треба так бігти. Ти втомишся.
— Я не втомлююсь від бігу, — відповів він. Його дихання було рівним, ніби в добре тренованого марафонця. — До речі, скоро стане холодніше. Сподіваюсь, що він устигне поставити намет, перш ніж прибудемо ми.
Я помацала товсту підкладку на Джейковій куртці.
— Я гадала, тобі більше не буває холодно.
— Не буває. Я взяв її для тебе, на випадок, якщо ти не підготуєшся до такого холоду, — він подивився на мою куртку, так ніби і справді впевнився в тому, що я непідготовлена. — Не подобається мені ця погодка. Вона мене насторожує. Ти помітила, що ми й досі не зустріли ніяких тварин?
— Е-е-е… взагалі-то ні.
— Я так і думав. Твої відчуття занадто притуплені.
Я пропустила зауваження повз вуха.
— Аліса також хвилювалася з приводу буревію.
— Щоб примусити ліс замовкнути, потрібно щось серйозне. Ти обрала пекельну нічку для кемпінгу.
— Це була не зовсім моя ідея.
Бездоріжжя, по якому біг Джейк, почало поступово підніматися вгору, але на його темп це жодним чином не вплинуло. Він легко перестрибував із каменя на камінь, здавалось, руки йому взагалі не потрібні. Те, як чудово він зберігав рівновагу, нагадувало мені стрибки гірського цапа.
— А що це за додаток до браслета? — спитав він.
Я опустила очі й побачила, що кристал у формі сердечка лежав згори на моєму зап’ястку. Я винувато знизала плечима.
