Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (книги онлайн .txt) 📗
І навпаки траплялось. Траплялось, що внутрішній голос затівав отаку балачку зі мною: «Поглянь, Хомо, оця молодичка усім узяла. І литочками, наче з березового поліна точеними. І личком, із якого можна було б джерельну воду пити і вдень, і вночі. А від хмелю, що в очах, і не протверезієш ніколи, п’яним чопом никатимеш. Славна молодичка, хочеться тобі дитину від неї мати». Я принципово давав одкоша: «Може, й славна молодичка, та не про мене, тому я й не хочу від неї мати дитину». Тоді внутрішній голос починав гніватись, бо, вредний, любив інколи наполягти на своєму. То починав сичати, наче гадюка з сухого листя, то жалкою кропивою припікав, то, уїдливий, насідав сердитою відьмою. Де в нього тільки й бралися ті лайки та прокльони,— і бодай мені не було солоду змолоду, і нехай на мене смуток темний та чорний упав, і щоб моя путь заклекотіла. А я, чоловіком будучи піддатливим та м’яким, як руда глина у воді, неміч у тілі вловлював, уже не так гарикався зі своїм внутрішнім голосом, аж поки здавався йому на поталу. Здавався на поталу й казав: «Твоя взяла! А й справді, з біса проворна молодичка, а й
справді, губи її гречаним медом змащені, так і хочеться скуштувати. Гаразд, хай буде по-твоєму! Хочеться мені від неї мати дитину — дівчинку чи хлопчика, однаковісінько. І о вже замовкни, хай тебе вихором винесе, іроде!»
Але, повторюю, такі сварки з внутрішнім голосом траплялись рідко.
Завжди виходило так, як він підказував, а він хитро підказував те, чого мені кортіло,— от і жили ми з ним душа в душу, обходились без непорозумінь: або молодиця подобається і я хочу мати від неї дитину, або я зовсім байдужий і дитини від неї мати не хочу!
Послухавши про сутички з моїм внутрішнім голосом, тепер іще послухайте про свято врожаю.
Щороку в яблунівському колгоспі «Барвінок» святкується свято врожаю. Саме тоді, коли з поля зібрано колоскові, коли викопано картоплю та буряки, коли вже оборалися й посіяли озимину. Колгоспний люд збирається на майдані коло клубу, де встановлено трибуну, грає духовий оркестр і яблунівська художня самодіяльність танцює і співає пісень просто неба. Коли і в вас тремтять жижки до танцю — танцюйте й ви, коли горлянка свербить співати — співайте й ви.
Може, й по інших селах теж святкують свято врожаю, та, либонь, нема такого, що є в нашій Яблунівці. Бо голова колгоспу Михайло Григорович Дим додумався найшанованіших колгоспників, чиї портрети прикрашають сільську Дошку пошани, перемалювати на великі портрети, а до тих портретів прибити міцні дерев’яні держаки. Директор школи Кастальський не пожалів пі хисту, ні натхнення — портрети передових кукурудзоводів, механізаторів та тваринників вдались на славу!
Й минулої осені на майдані коло клубу можна було в людському натовпі побачити живу картинну галерею. Ця картинна галерея рухалась, та найчудніше було не це, а те, що передовик, який був намальований на портреті, сам і тримав свого портрета!
Торік і позаторік, пригадую, мені ой як кортіло походити з портретом серед веселого та щасливого яблунів- ського натовпу, а з чим ти походиш, коли не заслужений, коли Кастальський не малював твого портрета для щорічного свята врожаю!
То я потрошку навчився канючити.
— Дай поносити твій портрет,— просив у Марії-телятниці чи в Олекси-комбайнера.
Траплялось, що, відриваючи від серця, таки давали поносити свій портрет. А хіба не плюнуто одного разу прямо в обличчя:
— Заслужи чесною працею, щоб тебе малювали, отоді й носитимеш.
На ту людину я не затаїв зла, тому й не згадуватиму її отут привселюдно, щоб помститись, але гірко від того ляпаса й по нинішній день.
То до чого додумалась моя рідна жінка Мартоха на цьогорічному святі врожаю? Отой портрет молодого солдата Хоми Прищепи, намальований для музейного куточка мого імені директором школи, жінка сама приспособила до грубезного держака. Сама й несла в руках до майдану коло клубу. Тут, заквітчану колосками та прикрашену вишитим рушником, підняла картину так високо, як ніхто інший не зумів підняти свою.
— Бо ти, Хомо, теж заслужив,— шепотіла Мартоха, й осінній вітерець ворушкав пасма її чорного волосся.— Трудівник із трудівників, робітник із робітників. Колись діждешся своєї пори, що всім колгоспом пошанують, а зараз поки що я сама тебе пошаную.
І, гордий із Мартошиної немеркнучої пошани, я почувався серед народу так, наче вбрався у шори, та вбори, та наритники, хизувався, неначе на пристяжці, і так надувся, наче наперед п’ятами обувся. Так що дехто, позираючи на мене, міг подумати здивовано: «Ти ж бач, який Хома! Задер носа, що й кочергою не дістанеш. Е-е, може, й справді не нашого поля ягода, може, й справді до нього без ломаки не приступишся?»
Піонери та комсомольці декламують вірші, ветерани видзвонюють медалями та орденами, бо добрячий урожай зібрали на полях Європи, літають голуби, світить сонце,— саме про такі дні мріялося колись із бойовими побратимами в перервах між боями. Труд наш зримо переріс у красу, ще й як переріс! Ми з Мартохою натішитись не можемо тією красою, тримаємо в дві дружні руки мій портрет — і знаєте, про віщо мріється?
А мріється, що зараз підійде хтось із яблунівських колгоспників чи з трудової інтелігенції і так, як я торік чи позаторік просив, несміливо почне канючити, щоб ми з Мартохою дали поносити мій портрет.
Але чомусь ніхто не квапиться з проханням — ні з молодшого покоління, ні зі старшого. Може, дід Бенеря або дід Гапличок? Може, листоноша Федір Горбатюк? А чи
лавочник Петро Кандиба? Хоч вони й без портретів, бо на своїх постах не вибивались у знатні, та чомусь ніхто з них не набивається, щоб поносити мій портрет. І я з гіркотою та водночас зі зловтіхою думаю: «Хитрі бестії, знають, що просити не слід. Я — безхарактерний, ні риба ні м’ясо, ні свині наритник, ані теляті їжак на морду. Але ж Мартоха не з таких, але в Мартохи задурно й торішнього снігу не вициганиш. Вона — лише на обмін. Так, як мене обміняла була на телицю. Добре, що в Дармограїхи трапилась телиця, а що є на святі врожаю у дідів Бенері та Гапличка, у листоноші Горбатюка чи лавочника Кандиби? Анічогісінько! Отож і не підступаються просити портрет, бо об- лизня кому ж охота схопити!»
Отак, значить, милувався я сам собою на колгоспному святі врожаю, наче чорт писанкою. Хм, оказії...
А чи не все людське життя — звичайнісінька оказія? Пригода, що починається в колисці і закінчується в домовині? Хоча, коли поміркувати глибше, пригода твого життя — то лише пригода, солодка, мов дозрілий терен, твоїх батька й матері. А коріння їхньої пригоди криється в пригоді баби та діда, й так далі, й так далі,— у вирі минулого життя ховається, в плині відшумілого часу. Ховається в надрах народу, який невмирущий, який істинно сущий — учора, нині й завтра... Значить, не сам собі належу? Оці руки й ноги, тулуб і груди, голова й мозок у голові, мої жарти й дотепи, сміх і подеколи розумне слово, моя робота на цій землі і любов до цієї землі, до Яблунівки,— все це, належачи мені, водночас належить моїм батькові й матері, бабі й дідові, виру життя, плину часу, тобто належить загалу, людові, народові. Бо якби тільки мені належали, то чи був би смисл у моєму існуванні? Не було б смислу, вірніше — це був би шкурницький, власницький смисл, у якому тільки я був би зацікавлений. Та коли відчуваєш свою належність до люду, який нині в колгоспі трудиться, який завтра свою снагу до життя з любов’ю віддасть цій самій землі,— тоді твоє існування геть-чисто позбавляється шкурницького, власницького смислу, тоді воно належить народові і, належачи народові, саме по смерті й набуває своє безсмертя.
Значить, не закінчується пригода людського життя в домовині, як ото я висловився, а неодмінно розпросторюється в майбутньому житті.
А що я, Хома Прищепа, старший куди пошлють у колгоспі «Барвінок», не спромігся зі своєю рідною жінкою Мар-
тохою бодай на одненьку дитину, щоб таким чином подбати про безсмертя в майбутньому (і, як пригадуєте, безславно не вдався роман із дояркою Христею, коли від мене мало не силоміць забрано названого синочка Хомка Хомовича, причому забрано рідним батьком і без моєї згоди перейменовано на Хомка Трохимовича), то я змушений був узятися за перо, щоб написати цю книжку. Авжеж, музейний куточок імені Хо Хо Прищепи, так уміло обладнаний жінкою в пору тяжкої розлуки через телицю, теж спричиниться до увічнення мого життя і діянь, але ж... Але ж однаково в музеї зможе побувати менше людей, ніж прочитати книжку. Музейний куточок — у Яблунівці, приріс до землі, як дерево, а книжка має здатність літати, дивись, дістанеться не тільки до Москви чи до Києва, а й потрапить до тих країн, де я воював. А в Польщі, Чехії та Німеччині мають іще бути люди, які пам’ятають мене з часів другої світової війни, себто з Великої Вітчизняної, хтось візьме з них книжку до рук, прочитає і скаже: «Ви тільки подумайте, цю книжку написав Хома Хомович, наш визволитель. Отаким він був у житті, як і в цій книжці. Е-е, високу він тепер компанію водить, хоче, либонь, пристати до гурту Льва Толстого та Федора Достоєвського, до Гомера та Шекспі- ра. А що, чесно написав про себе, не кожен осмілиться зізнатись у всіх своїх гріхах, не кожен осмілиться кинути правду у вічі своїм односельцям, отож, і можна назвати його Гомером із Яблунівки».
