Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (книги онлайн .txt) 📗
О язик людський! Добре, коли вмієш пожартувати, та знаєш, коли перестати. Вмієш ти й покашляти помаленьку, щоб на цілий рік вистачило. А хіба при нагоді не свиснеш так, як і рак ніколи не свистав? Іноді ж ти буваєш такий вредний, як оте сало, що здір покусало. А то з великої радості ревеш, як бугай у болоті.
Якби не язик людський, то де б узялись жарти, каламбури, дотепи, всілякі перчисті нісенітниці, від яких у носі щипає? Якби не язик людський, то де б і мова людська взялась, а не було б мови, то чи змогли б порозумітись поміж собою Дармограїха з Мартохою, а я зі своїм колишнім бойовим побратимом, якого й слід прохолов десь у наших благословенних краях? Якби не язик людський, то довелося б усім мовчати, як рибі під кригою, і не чулося б пісень у Яблунівці, і, надриваючи животи, не сміялися б люди із марнотратів та джигунів, із симулянтів та ловкачів, із упертюхів та гаволовів. Тобто не сміялися з того, що складає вади й достоїнства людської вдачі, не сміялися б не тільки з молодості, а й зі старості, не тільки зі здоров’я, а й із хвороб та каліцтв, не тільки з життя, а й зі смерті.
Прісно й нудно жилося б на білому світі, отож саме людському язику маємо дякувати за те, що співаємо й регочемо, що виголошуємо промови і їмо борщ, затовчений старим салом та часником, що клянемось у любові й проклинаємо ворогів, що сиплемо примовками до шпарких танців і припечатуємо оковиту в роті, щоб із горла не потекла назад.
Вихваляючи язик людський, водночас вихваляю і язик старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок» Хоми Прищепи, себто свій. Бо й справді, чом би не попишатись, мов кобила до будяка, чом би не повеличатись, як заєць хвостом, чом не надутись, як шкурат на вогні! Хтось інший, вдавши із себе великого пана-цяцю, свій ніс вище губи носив би, випринджуючись чи посадою, чи заробітками, чи машиною, чи знатною ріднею. Та я зовсім не такого пера пташка! Хвертом попід боки взявшись, казав і кажу, що нема понад язик людський, тому-то й пишаюся своїм язиком, ходячи ребром і дивлячись козирем, мені й чорг не брат!
Люди, може, й однакі, та язики в них усякі, втямили?
Якби моя воля, то до чого б додумався? А додумався б до того, щоб язик свій пошанував, як ніхто. Зодягнув би його з голочки в новеньку одіж — костюмчик сірий бостоновий, біла сорочка шовкова, червоний галстук у голубу іскорку, запонки в манжетах рукавів, модні туфлі лаковані, золотий годинник на руці, ріжок блакитного носовичка в
нагрудній кишеньці, окуляри на носі, гладенько розчесане волосся блищить від бріоліну. Отак би з ніг до голови вирядивши свого вельмишановного язика, пустив би на вулицю, хай би прогулювався по Яблунівці, свіжим повітрям дихав, на щедру нашу природу милувався. Авжеж, хай би трохи повеличався поміж людей мій славний язик — мов ота шкапа, що вівса з’їла й воза побила. І хай би люди думали, що то, либонь, великої кошари свиня.
Бо таки великої кошари, не стану суперечити.
Адже якби не мій язик, то чи було б тут набалакано те, що набалакано?!
XLVII. ТРИ ДОЗЕМНІ ПОКЛОНИ РІДНІЙ ЯБЛУНІВЦІ
Авжеж, набалакано, як шовком нагаптовано, бо з таким язиком, говорячи та говорячи, можна до чогось договоритись. Але, звісно, язиком-лопатнем, яким би гарячі сковороди в пеклі лизати, теж усього не скажеш. Навіть більше не скажеш, ніж скажеш, бо пробувати все сказати — однаково що силкуватись перелічити зірки в небі над Яблунівкою. Ну, гаразд, іще якийсь юний математик із середньої школи полічить, коли гедзь його вкусить. А над іншими селами — хоча б тільки над Веселим Полем, Веселим Ланом, Веселою Дібровою, Веселою Долиною, Веселим Хутором, Веселими Боковеньками, Веселими Горами, Веселим Кутом, Веселим Гаєм, Веселим Яром? А чи над Кривошиями, Гончарами, Великим Вербчим, Білоконями, Липівкою, Малими Дубовими Грядами, Сухолужжям, Чудвами? Хай би й когорта юних математиків із рахівницями в руках зібралась — і то не погулали б перелічити зірки.
А людське життя—хіба не те саме небо зоряне? З цієї бездонної ополонки можеш черпати пригорщами, відрами, а вичерпати до дна ніколи не вдасться.
І ніякий язик не впорається, щоб розповісти про всі пригоди, про всі думки чи настрої.
І все ж таки свербить розказати бодай дещицю — не для повчань хитромудрих, а просто так, для душі. Бо повчання хитромудрі — завжди з умислом, із нарочитістю, а життя складається так, як складається, пригоди виростають на дереві життя, мов груші на вербі, і то лише згодом ті
пригоди-груші вербові видаються в чин і в лад, набирають смислу.
Хоча б іще кортить розповісти про те, як я, молодшим будучи, до жінок ставився. Себто не до своєї рідної жінки Мартохи, а до чужих. Гарна з лиця чи негарна, хазяйновита чи ледащиця, язиката чи марнотратка, заздрісна чи лукава бестія, норовлива чи лагідна,— так, зважав і на ці риси, але щоб зовсім, то ні. Є в людині голосочок внутрішній, такий тихенький-тихенький, вміти слухати треба. То, заходячи в знайомство з усіляким дівоцтвом-жіноцтвом, я завжди прислухався до цього внутрішнього голосочка, що саме підказував мені. А підказувати він умів безпомилково й без викрутасів — або так, або ні.
«Так, Хомо, від цієї жінки тобі не хотілося б мати дитину»,— підказував подеколи тихесенький внутрішній голос. А підказував так тоді, коли бачив чепурненьку чепурушку— тільки заїди, мов у горобеняти; а чи бачив таку недбалицю, що собаки три дні оббріхували б її; а чи бачив таку вариводу, що хоч голову пробий, то не вгодиш.
«Так, Хомо, від цієї жінки тобі, либонь, хотілося б мати дитину»,— нищечком підказував внутрішній голос, та я однаково чув, бо вмів прислухатись до його шепоту. А підказував так тоді, коли доводилося здибатися з молодичкою, в якої — що голова, то розум, чию мудру річ приємно послухать, чия красна мова находить добрі слова; а чи коли здибався з молодичкою, яка не заспить грушок у попелі, яка має вдачу не з перцем, а тільки із щирим серцем; а чи здибався з такою молодичкою, яка знає сором і має совість, яка чужими руками жар не загрібатиме, чужим добром не багатітиме іі чужим кожухом не грітиметься.
Зі своїм внутрішнім голосом я завжди перебував у ладах, не траплялось такого, що мій внутрішній голос сокоче, а я кудкудачу. У нас завжди було водно: або я з внутрішнім голосом сокочу, або внутрішній голос зі мною кудкудаче.
Хоча... Хоча трапилось кілька оказій, ніде правди діти!
Два ведмеді в одному барлозі не уживуться, а тут щоб завжди внутрішній голос уживався зі мною в такому барлозі, як Хома Прищепа! Було, а було... що внутрішній голос лагідненько так підказував: «Ой, не хочеться тобі, Хомо, від цієї жінки дитину мати». А я дивлюсь на ту жіночку—нівроку собі, моторна, похватна, співає медовим голосочком, як вулик у спасівку,— і ловлю себе на тому, що чом би й не спробувати, що внутрішній голос у чомусь,
може, не правий, що таки хочеться від цієї жінки дитину мати. А мою неслухняність відчуваючи, внутрішній голос уже голосніше озивається, з притиском, що й чужий хтось міг би почути: «Ой Хомо, не хочеться тобі дитини від цієї жінки!» — «А ти добре подумав?—питаю в того демона, себто у внутрішнього голосу свого.— Поміркуй, зваж, бо помилитись легко, щоб потім усеньке життя не довелося каятись, що помилився». А внутрішній голос, наче з ланцюга зірвавшись, починав уже не шепотіти, не бубоніти, а варзякати лунко, що й через вулицю сусіди почути могли: «Хомо, тобі й справді не хочеться мати дитинки від цієї жінки!» — «Ге, не годен ти міркувати, бо слабуєш на розум. Та як не хочеться, коди хочеться!» Внутрішній голос на своєму стоїть, а я на своєму, ніхто вступатись не вступається. Ну й сварка, ну й гризьба. Пес пса так не їсть, міль молі так не гризе, кіт кота в одному мішку так пазурами не басаманить, як ми ото, не помирившись, зчепимося з внутрішнім голосом! Бо він же, гаспид, підказує так, наче йому повилазило, наче його возом зачепили, наче йому хто межу переорав. То вже я, розпасіювавшись, і лихої години йому побажаю, і до ката пошлю, і ста чортів та сірої свитки не пошкодую! Дивись, так зацькую той внутрішній голос, що він і голосу перевести не годен, мовчить,— або згинув рудою мишею, або канюкою сидить.
