Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗

— Треба шукати сліди снігохода.

— Місцевий ленсман...

— Ніхто не знає, де він зараз. Але я знайшов снігохід, мапу, мотузку, карабін, льодоруб й мітлу. Отож допивай швидше свою каву, по обіді передавали сніг.

Управляючий готелю, данець, пояснив, що для того, аби дістатися місця, з якого зійшла лавина, їм доведеться зробити чималенький гак західніше від Ховасхютти, але не слід заходити далеко на північний захід, бо втраплять у місцевість, яку називають «Паща». Вона так зветься через те, що там повсюдно розкидано велике каміння, що скидається на ікла. Плоско­гір’я покраяне розщелинами та прірвами, отож якщо не надто добре знаєшся на місцевості, їздити там у негоду смертельно небезпечно.

Була майже дванадцята. Харрі та Бельман дивилися на схил згори. На дні долини ледве помітно виднівся відкопаний з-під снігу димар Ховасхютти.

Із заходу вже почали насувати хмари. Харрі, примружуючись, дивився на північний захід. Без сонячних променів тіні та обриси предметів видавалися розмитими.

— Радше за все, лавина бере свій початок там, — мовив Харрі. — Хай там як, а звук лунав звідти.

— «Паща», — мовив Бельман.

За дві години, прочесавши місцевість з півдня на північ у пошуках слідів від снігохода, вони зупинилися перепочити. Сиділи пліч-о-пліч на сидіннях скутера й пили з термоса, котрий прихопив з собою Бельман. Злегка засніжило.

— Якось на будмайданчику в Манглеруді я знайшов невикористану динамітну шашку, — повів Бельман. — Мені було п’ятнадцять. У Манглеруді у молоді було лише три заняття. Спорт, християнські піснеспіви та наркотики. Але мене ніщо з цього не цікавило. І, певна річ, я не просиджував перед поштою, чекаючи, поки життя проведе мене від гашишу через клей та героїн до могилки. Бо щонайменше четверо з моїх однокласників саме так і скінчили.

Харрі раптом відчув, що у мові Бельмана з’явилася простацька манглерудська говірка.

— Я все це ненавидів, — вів далі Бельман. — Тож я зробив перший крок до професії поліцейського: взявши цю шашку, я відніс її за Манглерудську церкву, де хлопці, що курили гашиш, зробили собі земляний чилум [106].

— Земляний чилум? Це що?

— Викопували у землі ямку, вставляли туди догори дриґом розбиту пляшку з-під пива, усередині на ґратках лежав гашиш, тлів та смердів. Від ямки відходили закопані у землю пластикові трубки, за півметра вони знову виходили назовні. Хлопці лягали навколо на травичку і смоктали кожен свою трубочку. Хтозна, для чого...

— Щоб охолодити дим, — пояснив Харрі посміюючись. Так можна закайфувати й від мізерної кількості наркоти. Непогано вигадали. Я вочевидь недооцінював Манглеруд.

— А я витягнув одну з пластикових трубок і встромив туди динаміт.

— Тобто підірвав увесь винахід і поламав їм увесь кайф?

Бельман кивнув, а Харрі розреготався.

— Потім цілих півхвилини сипало згори землею, — усміхнув Бельман.

Вони замовкли. Тільки тихо й хрипко завивав вітер.

— Узагалі, я хотів тобі подякувати, — мовив Бельман, видивляючись у свій паперовий стаканчик. — За те, що вчасно врятував Каю.

Харрі знизав плечима. Кая. Бельман знає, що Харрі у курсі про них двох. Звідки? Чи він теж знає про нього та про Каю?

— Мені все ’дно там унизу не було чого робити, — відповів Харрі.

— Припини, я ж бачив труп Юссі, перш ніж його відвезли.

Харрі не відповів, тільки примружив очі, дивлячись на сніжинки, які посипали щільніше.

— У нього збоку на горлі була рана. І ще на обох долонях. Як від уколу палицею. Ти ж спочатку його знайшов, адже так?

— Можливо, — сказав Харрі.

— Бо з рани на шиї не так давно юшила кров. Отже, коли його було поранено, серце ще билося, Харрі. І досить добре. Отже, ти встиг би відкопати його ще живим. Але ти віддав перевагу Каї, адже так?

— Гадаю, Колкка мав рацію. — Харрі вихлюпнув рештки кави на сніг. — Часом доводиться визначатися, на чий бік пристати.

Сліди снігохода вони знайшли о третій, за кілометр від місця, де зійшла лавина, між двома величезними валунами, які скидалися на зуби, де було зовсім безвітряно.

— Скидається, що він припаркувався тут. — Харрі показав на слід від гусениць. — Снігохід устиг заритися в сніг. — Він провів пальцем посередині сліду від лівого полоза, поки Бельман струшував легкий сніжок, що припорошив борозну.

— Схоже, так, — сказав він. — Тут він повернув і поїхав далі на північний захід.

— Ми наближаємося до бескидів, та й сніг припустив, — мовив Харрі, глянувши на небо, й добув телефон. — Треба зателефонувати у готель і попросити прислати провідника на снігоході. Трясця! Немає зв’язку. Доведеться повертатися у готель.

Харрі глянув на дисплей. Там досі світилося повідомлення з нібито знайомого номера, від того, хто залишив на автовідповідачі цей дивний звук... Три останні цифри, — звідки він їх пам’ятає, хай йому біс? І раптом йому сяйнуло. Пам’ять слідчого. Цей номер він уже бачив у папці «Раніше підозрювані» й на візитівці.

З написом «Тоні К. Лейке, приватний підприємець».

Харрі повільно звів очі на Бельмана:

— Лейке живий.

— Що?

— Хай там як, а його телефон працює. Він намагався по­дзвонити мені, коли ми були у Ховасхютті.

Бельман дивився на Харрі незмигно. Сніжинки падали на його довгі вії, плями на обличчі ніби палали. Голос став низьким, він говорив майже пошепки:

— Чудова видимість, чи не так Харрі? Й снігу немає.

— Збіса гарна видимість, — мовив Харрі. — Й ані порошинки клятого снігу.

Він скочив на снігохід, коли той уже рушив.

Вони рвучко просувалися вперед, долаючи за раз не більше ста метрів. Визначивши ймовірний маршрут того снігохода, вони поїхали у тому самому напрямку, мітлою розмітаючи сліди й рухаючись уперед. Смуга, що виднілася на гусениці, мабуть, після якоїсь аварії, не залишала сумнівів, що то той самий снігохід. Подекуди у затишних місцях чи там, де місцину добре продуває вітром, слід ішов чіткий, і тоді вони рухались швидше. Але не занадто швидко. Харрі вже кілька разів застерігав: «Обережно, урвище!» — вони мало не впали. Вже була безмаль четверта. Дивлячись на те, як сніжить, Бельман то вмикав, то вимикав передню фару. Харрі стежив по мапі. Він напевне не знав, де вони, але розумів, що чимраз далі від Устаусета. І що незабаром стемніє. Якась частина єства Харрі вже хвилювалася, як вони повертатимуться назад. Та решта послала ту частину к бісовій матері, а це, як не крути, конституційна більшість.

О пів на п’яту вони загубили слід.

Снігопад став таким сильним, що вони вже майже нічого не могли перед собою розгледіти.

— Це божевілля! — прокричав Харрі, силкуючись перекричати ревіння двигуна. — Чому не почекати до завтра?

Бельман, озирнувшись на нього, усміхнувся у відповідь.

О п’ятій слід знову знайшовся.

Вони зупинилися й злізли зі снігохода.

— Веде сюди, — мовив Бельман, повертаючись до скутера. — Їдьмо!

— Стривай, — сказав Харрі.

— Чому? Їдьмо, незабаром геть стемніє.

— Чи ти, коли зараз гукав, луну чув?

— То й що? — Бельман зупинився. — Гора?

— На мапі гори немає, — відповів Харрі й повернув у той бік, куди вели сліди.

— Розколина! — крикнув він. І враз отримав відповідь. Негайну. Він озирнувся до Бельмана.

— Гадаю, снігохід, що залишив ці сліди, втрапив у велику халепу.

— Що я знаю про Бельмана? — перепитав Рогер Єндем, тягнучи час. — Кажуть, що він дуже тямущий, прекрасний фахівець. — «Чого ж хоче цей легендарний редактор Нурдбьо?» — Усе вміє, діє непомильно, — вів Єндем. — Швидко вчиться, потроху опановує й те, як спілкуватися з нами, пресою.Такий собі whiz kid [107], це, якщо ви розумієте...

— Я знаю цей вираз, — відповів Бент Нурдбьо, кисло всміхаючись, не припиняючи терти скельця на окулярах. —Загалом, мене більше цікавлять чутки про нього.

— Чутки? — перепитав Єндем, за дурною звичкою забувши стулити рота.