Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Харрі лежав, міркуючи, чому він не поклав палицю убік і не почав копати. І раптом зрозумів чому. Зачекав ще секунду. А потім почав тицяти палицею в інший бік від того місця, де був хтось живий. З четвертого разу він знайшов те, що шукав. Палиця знов уперлася у щось пружне. Черево? Він намагався визначити, чи рухається плоть під палицею вгору-вниз, повторюючи ритм дихання, але нічого не відчув.
Начебто вибір нескладний. Відкопати ліворуч легше, бо там є ознаки життя. Рятувати треба того, кого ще можна врятувати. Й Харрі вже стояв навколішки й знавісніло рив сніг, шукаючи того, хто не дихав.
Коли він дістався тіла, пальці вже були нечутливі, і йому довелося торкатися до нього тильним боком долоні, щоб намацати светр. Білий. Він намацав плече. Відгріб якнайбільше снігу, звільнив руку й потягнув безживне тіло крізь лаз, виритий у снігу. Її волосся спадало йому на обличчя, воно досі пахло Каєю. Він витягнув на долівку вогнища її голову та верхню частину тулуба, намагався намацати пульс, але пучки пальців були ніби кам’яні. Тоді він припав обличчям до її обличчя, але дихання не відчув. Розкрив їй рота, побачив, що язик не стане на заваді, вдихнув і видихнув повітря у легені Каї. Відсунувся, щоб ковтнути свіжого повітря, вдихнув порошинки попелу, але стримав кашель і видихнув їй до рота. Ще й іще раз. Він рахував: чотири, п’ять, шість, сім. Відчув, як перед очима все закрутилося, йому видавалось, ніби він знову біля каміна у хатинці на Леші, хлопчик, котрий дмухає на жар, щоб роздмухати полум’я, а батько сміється, бачачи, як він хитається біля каміна, бо у голові паморочиться, й він мало не непритомніє. Але він продовжував робити штучне дихання, бо знав, що надія повернути її до життя щомиті тане.
Схилившись над нею вдванадцяте, він відчув теплий повів у відповідь. Затамував подих, чекаючи й не ймучи віри, що таке можливо. Теплий потік припинився. І з’явився знов. Вона дихає! Тієї ж миті її тіло сіпнулося, вона закашляла. Потім він почув її дуже кволий голос:
— Харрі, це ти?
— Так.
— Де... я нічого не бачу.
— Усе гаразд, ми у каміні.
Пауза.
— Що ти робиш?
— Намагаюсь відкопати Юссі.
Харрі не знав, скільки спливло часу, поки він відкопав Колкку і його голова теж опинилась перед каміном. Але Колкці вже було байдуже. Харрі запалив сірника й устиг розгледіти великі очі фіна, що вдивлялися у порожнечу, а потім вогник згас.
— Він мертвий, — сказав Харрі.
— А ти можеш зробити йому дихання рот у рот?..
— Ні, — відрізав Харрі.
— І що далі? — знесилено прошепотіла Кая.
— Треба видряпуватись, — мовив Харрі, знайшовши її руку. Стиснув.
— А чи не можна нам залишитись тут і чекати, поки нас відкопають?
— Ні, — відповів він.
— Сірник, — мовила вона.
Харрі не відповів.
— Він згас миттєво, — сказала Кая. — Отже, тут теж немає повітря. Усю хатинку привалило снігом. Тому ти й не намагався його повернути до життя. Тут навіть для нас бракує повітря, Харрі.
Харрі підвівся й спробував пролізти крізь димар, але було затісно, плечі застрягали. Він знову сів навшпиньки, відламав кінці палиці. Тепер у нього була порожниста металева трубка. Він вставив її у димар і знов підвівся, цього разу випроставши руки над головою. Вийшло. Напад клаустрофобії припинився, щойно розпочавшись, ніби тіло відчуло, що зараз не може дозволити собі такої зайвини. Упершись спиною в одну стіну димаря, а ногами в іншу, він спробував зробити кілька кроків угору. Молочна кислота випалювала м’язи стегон, він дихав важко, у голові знову запаморочилось. Але він не здавався: звести ногу, упертися, знову крок нагору... Що вище він підіймався, то тепліше ставало, отже, тепле повітря, що здіймалося від вогнища, не знайшло дороги назовні. І він зрозумів, що якби, коли зійшла лавина, вони палили вогнище, то зараз би вже померли від чадного диму. Сказати б, поталанило. От лише лавина не була щастям. Гуркіт, який вони чули...
Палиця вперлася у щось нагорі. Він видерся ще вище. Помацав вільною рукою. Залізні ґрати, такі, як ото зазвичай закривають димарі, щоб до хатини не втрапила білка чи якась інша тваринка. Він провів пальцем по краю ґрат. Дідько, їх приварено.
Він розчув кволий голос Каї:
— Харрі, у мене в голові паморочиться...
— Дихай глибше.
Він просунув палицю крізь ґрати.
На тому боці снігу не було!
Нехтуючи пекучим болем у м’язах, він проштовхував палицю все далі й далі. І відчув розчарування, коли вона натрапила на щось тверде. Димовий ковпак. І як він забув про цей клятий ковпак, що захищав димар від снігу та дощу! Він просунув палицю убік, під край ковпака, але вперся у масивний, спресований шар снігу, набагато твердіший за той, що у хатинці. Але, можливо, сніг просто забився у порожнисту трубку. Пропихаючи сантиметр за сантиметром порожнисту палицю уперед, Харрі молився, щоб опір нарешті зник. Це б свідчило, що він пробився крізь снігове пекло. А отже, він зміг би видмухнути сніг з цієї соломинки, вдихнути повітря, свіже, життєдайне повітря. Проштовхнути угору Каю, щоб вона теж удихнула цю живильну ін’єкцію. Однак пробоїни не вийшло. Палиця уперлася у пруття залізних ґрат, і нічого не сталося! Але він не здавався, всмоктував вміст трубки, холодний сніг забив йому горлянку. Не маючи змоги й далі утримуватись ногами й спиною об стіни, Харрі посунувся. Він кричав, упирався руками й ногами, обдирав долоні до крові, але сунувся усе нижче й нижче. Й обома ногами впав на тіло, що лежало внизу.
— Як ти тут? — спитав Харрі якомога спокійніше.
— Нормально, — мовила з тихим стогоном Кая. — А ти як? Кепські новини?
— Так, — мовив Харрі й сів поруч із нею.
— Що? А зараз ти у мене не закоханий?
Харрі тихо засміявся й пригорнув її.
— Та ні, тепер закоханий.
Він відчув теплі сльози на її щоках, коли вона прошепотіла:
— То ми одружимося?
— Безперечно, — відповів Харрі, знаючи, що зараз промовляють не вони, а трунок у їхньому мозку.
Вона тихо засміялась:
— Поки смерть не розлучить нас...
Він відчув тепло її тіла. І ще щось тверде. Кобуру з табельним револьвером на її стегні. Відпустивши її, він дотягнувся до Колкки. Йому видалось, що обличчя у того вже ставало мармурово-холодним і почало дубіти. Він засунув руку в сніг, дістався до грудей небіжчика.
— Що ти робиш? — спитала Кая.
— Беру у Юссі зброю.
Він почув, як на мить вона затамувала подих. Відчув, як її рука уткнулася йому в спину, ніби осліпла тваринка.
— Ні, — прошепотіла вона. — Не роби цього... не так... Давай ми просто заснемо... Евен.
Як він і гадав, Юссі Колкка ліг спати, не знявши свою кобуру за плечима. Харрі відстебнув застібку, обхопив руків’я й витягнув пістолет із снігу. Пройшовся пальцем по дулові — прицілу немає, отже, це «Вейлерт». Він випростався надто поспішно й знову відчув запаморочення, йому подумалось: хоч би не впасти. І в очах усе потьмяніло.
Бельман стояв і дивився в яму майже чотири метри зав-глибшки, коли почулося якесь ляскання. Мов хтось поспіхом вибиває пилюку з килима. Воно свідчило, що рятувальний гвинтокрил уже на підльоті. Його люди переносили сніг у наплічниках, прив’язавши до них ремені від штанів.
— Вікно! — гукнули з ями.
— Розбивай! — прокричав у відповідь Мілано.
Задзенькало бите скло.
— Трясця, — почув він. І збагнув, що це не передвіщає нічого доброго.
— Устроміть палицю...
Бельман німо чекав. Потім почув:
— Клятий сніг, до самісінької стелі.
Бельман розчув собаче гавкання. Він спробував порахувати, скільки годин знадобиться, щоб розчистити хатину від снігу. Радше, скільки діб.
Харрі прокинувся від страшного болю у вилиці й відчув, що по чолу та переніссі струменіє щось тепле. Отже, падаючи, він ударився об каміння саме ушкодженою вилицею, й саме це його розбудило. На подив, він досі стояв вертикально, тримаючи у руці зброю. Харрі спробував вдихнути повітря, якого бракувало. Він не знав, чи йому стане сили на останню спробу, але це несуттєво. Усе просто: хай там як, а іншого виходу немає. Тому, встромивши пістолет у кишеню, він, хапаючи повітря, знов узявся видиратися димарем. Діставшись верхівки, він широко розставив ноги, намацав залізні ґрати й знайшов палицю, встромлену в сніг. З того боку, де Харрі тримав палицю, вона була ледь ширшою, тож він без вагань встромив у неї дуло пістолета. Дуло увійшло у палицю на дві третини й застрягло. Це був ніби півтораметровий глушник. Куля навряд чи проб’є сніг завтовшки більше півтора метра, але що, як до поверхні лишилося зовсім трохи?
