Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
У жодному, що дійшли до нас, так званому «літописному зводі» XI, XII, XIII, XIV, XV століть Московія і смоленська земля не називалися Руссю!
Послухайте:
«… «Руссю» називали частину населених русичами (слов'янськими племенами. — В. Б.) областей — київське, переяславське й чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріка Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверська земля, Курськ. Скрізь у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира… «їхали в Русь»! Тобто — в Київ. Чернігівські міста — «руські», а ось смоленські — уже «неруські» [31, с. 117].
Злодійське дійство, пане Солженіцин, вчинив цар Петро І. Саме він повелів Московську державу іменувати — Російською. Після цього ви й почали називати себе великоросами. На підтвердження цієї істини можна подавати десятки свідчень іноземців, які відвідали ростовсько-суздальську землю і Московію з XIII по XVII століття: Плано Карпіні, Рубрук, Герберштейн, Дженкінс та інші.
У Російській імперії дуже старанно замовчували людину, яка написала історію Московії, — Андрія Івановича Лизлова. Саме він першим, ще в Московській державі, написав у 1692 році — «Скіфську історію». Лизлов використав достовірні джерела, які не піддавалися обробці й перекручуванням «порученців» Катерини II.
Ось про що писав сучасник Петра І:
«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто москва (жителі Московії. — В. Б.), русичі, литва, волохи і татари європейські».
Русичами 1692 року називали не жителів Московської держави, а слов'янський народ Подніпров'я й Слобожанщини, а москва (московити) навіть наприкінці XVII століття становила окрему самостійну гілку народу. «Руссю» московитів ніхто не називав. Ще раз нагадую: ці істини почали фіксуватися у світі з 1246 року, коли Папський посол Плано Карпіні проїхав із Європи через Київ у Сарай і Каракорум.
А ось хто жив у ті часи в «Залешанській землі»:
«жили тоді… Меря навколо Ростова і на озері Клещині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро-ватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перму названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи…» [1, том 1, с. 45].
Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.
Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета «Труд», № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці «Був такий народ»:
«Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів… Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого «Чуддю заволоцькою», на процес освоєння Біломорського краю».
Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе «табу». З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його «корешам» по «слов'янському єднанню»: практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пензи до Біломор'я, Архангельська й Ками — це топоніми фінського походження. Навіть самі назви — Москва, Ока, Кама й т. д. — фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій «споконвічній великоросійській землі» не «у доісторичні часи», а в часи становлення «великоросійського» етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.
У «великоросійських» церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося «вихрещування» фінських племен на великоросів.
Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву — «слов'янська». Тому що населення цих підкорених міст було знищене.
До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше — Іван III в 1471 році, і вдруге — Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді проживало 850 людей.
Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов'янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно-татарський етнос. Переселені в Московію «осемь тысяч» людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін писав про це:
«Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. — В. Б.), принижених тиранством Моголів» [1, том VI, с. 288].
Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській державі до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Новгорода. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні священики. Навіть церковні маєтки були «описані». Слов'янська культура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки «запозичили» багатства і землі.
В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварства щодо своїх одноплемінників.
Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія — це породження хана Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.
У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, — великоросам-державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство-кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше «слов'янське братерство» значно більше, ніж усі ваші «клятвені промови» про любов до України!
А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави — зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.
1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора — «Повість минулих літ». Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.
У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії.
Чи не дивно?
У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було «знайдено» тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, — які звідкись раптом з'явилися, — так званих літописних зводів, де першим розділом ішла «Повість минулих літ» або інший раритет Київського князівства.
