Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
Послухаймо російського автора:
«Особливо жорстока розправа з горцями була проведена загоном полковника графа Соллогуба… вночі 19 липня (1778 року) раптово обклав натухайський аул Хапай. Атакований з чотирьох боків і підпалений, Хапай весь вигорів разом із населенням. Черкеси, що були поблизу аулу на косовицях, убиті та порубані, за приблизними підрахунками, в кількості до 400 осіб» [27, том І, с. 376].
А зараз послухаймо про «великі подвиги» на цій стезі самого генералісимуса Суворова:
«Суворов, якому було доручено переселити на Урал ногайців… розбив для зручності пересування кожну орду на загони або колони, доручивши супроводжувати кожну колону російським військам. Начальство над правим флангом колон, які пересувалися, доручено було Лешкевичу, а над лівим — полковникові Телегіну. Сам Суворов ішов із козаками (донцями. — В. Б.) за татарами…
Але коли звістка про виселення татар за такої ситуації рознеслася по степах, то татари, звісно, були збентежені. У масі чулося глухе ремствування і побоювання, що татар ведуть в уральські степи на неминучу загибель…
1 серпня 10 000 джамбулуків відокремилися від інших татар і повернули назад… Почалася битва… за висловом Суворова, «почалася повна рубка татарам». Відбулося справді щось жахливе, яке не надається до жодного опису. Зупинені драгунами й козаками ногайці кидалися в болотисту річку, грузнули в ній, і їх вражали кулями й картеччю; а тих татар, які скупчилися біля ріки, рубали й кололи козаки (донці. — В. Б.) і драгуни…» [27, том I, с. 391–394].
Такими методами генералісимус Суворов «зачищав» чужі землі. І не дивно, що наступний московський генералісимус Йосиф Сталін, продовживши ті ж діяння, повелів 1942 року повісити в своєму кабінеті портрет першого генералісимуса, а 1944 року повторив «досвід Суворова» в колосальних масштабах. До речі, пане Солженіцин, він і чеченську землю «звільнив» від чеченського народу.
В діяннях Суворова раніше описані «подвиги» не були винятком. Різанина ні в чому не винних людей супроводжувала цього «полководця» повсюдно. Ось іще один приклад замовчуваних «подвигів» Суворова:
«Тим часом втеча Шахин Гірея з Тамані до черкесів спонукала Суворова прискорити похід проти татар, які ховалися за Кубанню по Лабі. Ночами (справді махровий бандит! — В. Б.) із засторогами Суворов, розпустивши чутки про свій від'їзд у Полтаву, пробрався до устя Лаби. Вночі 1 жовтня, з не меншими засторогами, він переправив загін через Кубань і на світанку підійшов до татарських аулів. Тут поблизу урочища Керменчик, за 12 верст від Кубані, відбувся останній бій із татарами, жахливий за своїми наслідками. Першими кинулися (вранці-рано, коли мирні люди аулів спали. — В. Б.) з піками на татар донці, за ними драгуни і гренадерський батальйон. За три години битви (різанина сплячих людей — це битва по-суворовськи. — В. Б.) 2 000 трупів засіяли простір довкола військ, аули були спалені, а до кінця битви на полі залишилося понад 5 000 лише вбитих. І козаки, і солдати однаково не давали нікому пощади — вбивали, різали й кололи чоловіків, жінок, старих і дітей» [27, том І, с. 393].
А ви, Олександре Ісайовичу, з професорським апломбом намагаєтеся переконати звичайного громадянина в тому, що землі Чечні-Ічкерії «на північ від ріки Терек» — козачі. Сподіваюся, хоча б тепер ви розумієте свою духовну спорідненість із паном Жириновським, основану на «праві миття російського чобота у річці Терек».
Отже, пане Солженіцин, закінчимо звертатися до ваших «словесних шедеврів», які смердять шовіністичною гнилизною. Відволічемося й поглянемо на саму Росію.
Послухаймо російського академіка:
«Василь Осипович Ключевський (російський академік початку XX століття. — В. Б.), приміром, указав зовсім на іншу причину, яку чомусь мало хто зберіг в пам'яті — «генеалогічне положення московських князів»: будучи молодшою гілкою (Рюриковичів. — В. Б.), вони не могли претендувати на отримання великокнязівського ярлика. Звідси їхня ставка на Орду, підступництво у взаєминах між собою й жорстокість стосовно інших російських земель.
Міркуючи про те, чому перемагали і перемогли саме князі московські, — хоча вони ні розумом, ні полководницьким даром не відзначалися, в порівнянні, наприклад, із блискучими галицькими князями Юрієм Дмитровичем і його сином Дмитром Юрійовичем Шемякою, — чимало наших російських істориків відзначали, що перемога далеко не завжди буває за талановитими, процвітаючими й багатими. В роки Шемячиної смути — протиборство Василя II Темного і галицьких князів (коли, зауважимо, доля Росії могла б скластися інакше) — перемогли нещасні, задавлені нестатком мужики та хижі грабіжники з Государевого двору. Спаяні єдністю своєкорисливих цілей, ці княжата, бояри й діти боярські створювали свої багатства шляхом захоплення, полону, продажу своїх же співвітчизників у холопство на східних ринках. У цих умовах лише сильна і войовнича влада могла забезпечити своїм служивим людям і землю, необхідну для того, щоб із неї мати хліб насущний, і челядь, яка повинна була її обробляти й поповнювати кадри військових і адміністративних слуг, і гроші, які можна було витрачати на заморські вина й тканини, і вітчизняне озброєння. Але землю треба було захопити в сусіда, гроші відняти в нього ж.
Одне слово, об'єднання, а точніше сказати — завоювання Русі Москвою було умовою й засобом виживання величезного московського військово-служивого люду. Ця маса спраглих розлилася по Русі, створивши генезис Московської влади (а це і є Російська влада!), густо замішаний на крові» [14, с. 121].
Як схоже на вчорашній і нинішній час! І ви, Олександре Ісайовичу, серед цієї «спраглої маси».
Посидьте, пане Солженіцин, в альтанці, заспокойтеся і покиньте свої думки про відродження Російської імперії «хоча б із чотирьох республік». Зрозумійте — менталітет української людини відрізняється від описаного вище — московського. Хоч би як це вам не подобалося, але в російського і українського народів — різне коріння. Український народ сформувався на базі слов'янських племен: полян, сіверян, деревлян, тиверців, дулібів тощо. Читайте професора О. О. Шахматова! Російський народ сформувався на території північніше від Оки, на базі фінських племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові.
Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу — московити, з північного заходу — поляки, із заходу — австрійці, угорці, з півдня — татари. Всі тягайся до українського хліба, до української душі. Ваша Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу. Вона усвідомлено, без найменшої підстави, вкрала у Києва і українського етносу саме слово — Русь і привласнила його Московії, котра на початку XVIII століття у всій Європі і в самій Москві звалася — Московією, або Московською державою, а народ — московитами (москалями).
Навіть у самій Російській імперії не заперечували цих фактів ще на початку XIX століття.
А. О. Скальковський 1841 року в книзі «Історія нової Січі…», виданої в імперії під жорстокою царською і церковною цензурою, писав:
«… здається, поза всяким сумнівом, що військове братерство вороже всьому неруському (неукраїнському. —
В. Б.): татарам, туркам, Польщі, навіть великій Росії, коли вона з перенесенням автократії в Москву почала називатися Московією, а народ москалями (московитами)» [35, с. 30].
Тож коли ви злодійкувато міркуєте про закарпатських русинів у своїй «Слов'янській трагедії» (газета «Труд» від 29 травня 1998 року): «Про русинів Закарпаття, з їх стійкими російськими коріннями, ми вже й думати забули», — ви відверто брешете!
Так, карпатські русини — люди, що зберегли свою назву із часів Русі та Великого Галицького князівства, коли Данило Галицький мав титул «Короля всієї Русі». Але карпатські русини ніколи не мали нічого спільного з москалями (московитами). Вони — слов'янського походження, тобто одноплемінники українців. Історичний злодюжка напрошується за рідню до русинів. Чи не смішно, пане Солженіцин?
