Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
І раптом усе це стає страшенно далеким. Таким далеким, як інфляція, що скінчилась два тижні тому, чи як дитинство, що його день у день душив військовий мундир. Таким далеким, як Ізабела.
Я вдивляюсь у їхні обличчя. Чи це ще обличчя здивованих дітей, що бачать перед собою хаос або чудо, чи вже обличчя ділових членів клубу? Чи в них ще є щось від захопленого і зляканого обличчя Ізабели, чи вони просто імітатори, балакучі хвастуни з посереднім талантом, який у юності є в кожної людини. Вони пишномовно й ревниво оспівують його останнє жевріння, замість того, щоб мовчки дивитися і врятувати з нього хоч би іскру для подальшого життя.
— Друзі, я виходжу з вашого клубу, — кажу я.
Всі обличчя повертаються до мене.
— Про це не може бути й мови! Ти залишишся нашим членом-кореспондентом у Берліні,— заявляє Гунгерман.
— Ні. Я виходжу зовсім, — кажу я.
Якусь мить поети мовчки дивляться на мене. Чи я помиляюсь, чи в їхніх очах справді світиться щось схоже на страх, аби їх не викрили?
— Ти це кажеш серйозно? — питає Гунгерман.
— Цілком.
— Гаразд. Ми приймаємо твою заяву і обираємо тебе почесним членом клубу.
Гунгерман озирається довкола. Його нагороджують бурхливими оплесками. Напруження минуло.
— Прийнято одноголосно, — заявляє співець Казанови.
— Дякую, — кажу я. — Це незабутня мить. Але я не можу прийняти такої шани. Це все одно, що обернутись на власну статую. Не хочу я входити в життя почесним членом навіть чогось такого, як наш притулок на Банштрассе.
— Не дуже гарне порівняння, — зауважує Зомерфельд, поет смерті.
— Та бог з ним, — заступається за мене Гунгерман. — А як же ти хочеш увійти в життя?
Я сміюсь.
— Як маленька іскорка життя, що намагається не згаснути.
— Боже мій! — каже Бамбус. — Здається, щось подібне є в Евріпіда!
— Можливо, Отто. Значить, думка чогось варта. Однак я не маю наміру писати про це, а хочу спробувати здійснити її.
— Такого в Евріпіда немає,— заявляє академік Гунгерман, поблажливо поглядаючи на сільського вчителя Бамбуса. Потім знову обертається до мене. — Отже, ти хочеш…
— Учора ввечері я розіклав багаття, — перебиваю я його. — Воно горіло добре. Ви ж знаете давнє похідне правило: бери якнайменше вантажу.
Поети дружньо кивають головами. Однак я раптом починаю розуміти, що вони його вже забули.
— Едуарде, — кажу я, — у мене є ще дванадцять талонів. Дефляція випередила їх, однак гадаю, що маю законне право, навіть якщо б мені довелося захищати його перед судом, вимагати за них їжу. Чи не даси ти мені за них дві пляшки йоганісберзького? Ми б зараз випили їх.
Едуард блискавично підраховує в думці, беручи до уваги також Валентіна і вірші про нього, які лежать у мене в кишені.
— Даю три, — каже він.
Віллі сидить у маленькій кімнатці, на яку він поміняв свою елегантну квартиру. Це величезний стрибок у бідність, але Віллі мужньо витримав його. Він урятував свої костюми, дещо з коштовностей і ще довго буде елегантним кавалером. Червону машину довелося продати. Віллі занадто відчайдушно грав на зниження. Стіни своєї кімнати він обклеїв асигнаціями і знеціненими акціями часів інфляції.
— Це дешевше, ніж купувати шпалери, — пояснює він. — І цікавіше.
— А взагалі як у тебе справи?
— Мені дадуть, мабуть, невеличку посаду у Верденбрюкському банку, — Віллі посміхається. — Рене в Магдебурзі. Пише, що має великий успіх у «Зеленому какаду».
— Добре, що вона хоч пише.
Віллі поблажливо махає рукою.
— Нічого, Людвігу. Що з воза впало, те пропало. До того ж, останніми місяцями я ніяк не міг змусити Рене крикнути вночі по-генеральському. А без цього задоволення було вдвічі менше. Вона вперше знову зробила це аж під час тієї знаменної бійки в нужнику. Прощай, мій хлопче! А ось подарунок на прощання. — Він одчиняє чемодан з акціями і паперовими грішми. — Бери, що хочеш! Мільйони, мільярди… це був сон, правда ж?
— Так, — кажу я.
Віллі виходить за мною аж на вулицю.
— Я врятував кілька сотень марок, — шепоче він. — Батьківщина ще не загинула! На черзі французький банк. Буду грати на зниження. Чи не хочеш увійти в пайку?
— Ні, Віллі. Я граю тільки на підвищення.
— Підвищення! — каже він так, ніби сказав «Попока-тепетль».
Я сиджу сам у конторі. Це мій останній день у Верден-брюці. Вночі я їду. Я гортаю один з каталогів і думаю, чи не написати на прощання ім’я Вацека на якомусь із намальованих мною надгробків. Дзвонить телефон.
— Це той, кого звуть Людвігом? — питає хтось грубим голосом. — Той, що збирав жаб і веретільниць?
— Може, й так, — відповідаю я. — Залежно від того, навіщо я потрібен. Хто це говорить?
— Фріцці.
— Фріцці? Авжеж, це я. Що трапилося? Отто Бамбус…
— Померла Залізна Кобила.
— Що?
— Так. Учора ввечері. Параліч серця. Під час роботи.
— Чудова смерть, — кажу я. — Але передчасна.
Фріцці закашлюється. Потім каже:
— Ви нібито торгуєте надгробками, правда? Ви якось говорили про це.
— У нас найкращі надгробки в цілому місті,— відповідаю я. — А в чім річ?
— Як це в чім річ? Боже мій, Людвігу, який ти недогадливий! Мадам, звичайно, хоче замовити надгробок тільки комусь із наших клієнтів. А ти ж теж на Залізній Кобилі…
— Я ні,— перебиваю я її.— Але цілком можливо, що мій друг Георг…
— Все одно. Треба тільки, щоб замовлення одержав наш клієнт. їдь до нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер од ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами і запевняв, що теж на Залізній Кобилі…
Плаксивий Оскар! Безсумнівно, це він!
— Я зараз же біжу до вас! — кажу я. — Той рева бреше!
Мене приймає мадам.
— Хочете поглянути на неї? — питає вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, в своїй кімнаті.
Ми піднімаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата одягаються.
— Вони сьогодні теж працюватимуть? — питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж, збитки невеликі. Відтоді, як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як одрізало. Жодне стерво не має грошей. Просто анекдот, еге ж?
Це не анекдот: це правда. Інфляція відразу обернулася на дефляцію. Там, де раніше кишіло більйонами, зараз рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей. Жахливий карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами і білими ліліями. Обличчя в неї раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилась, завішене білим тюлем. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю й смертю. На комоді стоїть кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приклеєно картинку. Коли кулю потрусити, то здається, що люди на картинці потрапили в завірюху. Я добре знаю цю річ. Вона — один із найкращих спогадів мого дитинства. Мені не раз хотілося вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрассе, готував уроки.
— Для вас вона була майже як мачуха, правда? — питає мене мадам.
— Ще більше: майже як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевно, став біологом. Але вона так любила поезію — мені доводилось приносити їй все нові й нові вірші — що я врешті занехаяв біологію.
— Справді,— каже мадам. — Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибами.
Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.
— А де її високі черевики? — питаю я.
— Тепер вони у Фріцці. Вона віднині хоче перейти тільки на масаж. Він не так стомлює і дає більший прибуток. До того ж, нам все одно хтось потрібен замість Кобили. В нас є невеличка клієнтура, яка любить міцний масаж.
— А як це трапилось із Залізною Кобилою?
— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто щиро ставилась до своїх обов'язків. До нас ходить одноокий голландський купець, дуже порядний пан; піхто б навіть не подумав, що він любить таке. Бо йому, крім міцного масажу, нічого більше й не треба. Щосуботи приходив до нас і аж співав, як півень, коли діставав як слід нагайкою. Такий кумедний! Одружений, має троє Прегарних дітей. Але не може ж він вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала його. От і ходив завжди до нас, до того ж мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього і на його валюту. Ну і ось учора трапилось це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала нагайкою в руці.
