Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
Треба діяти! Ніщо не зупинить Григора. Почалася космічна ера. В життя входитимуть нові явища. Він спробує йти за однією з казкових ниточок. І неодмінно розв’яже вузли. А їх багато. Тисячі. Спокій, витримка і любов допоможуть.
Григір ішов покрученими вулицями Подолу, нікого не помічаючи. Зосередився, ніби тримав десь у серці чашу з вогняною рідиною. Сколихнешся — хлюпнуть бризки на живе тіло, завдадуть неймовірного болю.
Що чекає попереду?
Безодня. Туман. Ні шляху, ні обрію. Тільки неясні обриси. Йти наосліп. Лише віра, сподівання, інтуїція, любов. Може, вона врятує, виведе? Детектив і любов!
Хто він — Меркурій з далекої системи Ари чи Григір — син Землі? Чому він блукає і тут і там по невимірних стежинах Всесвіту, ніби легендарний Агасфер, не знаходячи спокою і втіхи, жаданої істини? І кохана, як фантом, як марево, зникає за обрієм, і друзі летять на битву з марою. І моторошно йому в самотині, серед байдужого неосяжного світу…
Галю, Громовице моя! Горикорінь, Сократ, Юліана, Інеса, Владисвіт, Чайка! Де ви, міфічні друзі, брати з казки? Де шукати вас? Чуєш, кохання моє? Чи знайду я тебе в буряному океані життя? Іскра серед безмежності — ось твій орієнтир. І нема іншого.
Іскра серед безмежності…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Меч пітьми
Аріман розімкнув поле Тартара. Світоносне безмежжя охопило його сріблястою спіраллю. Він простяг руки до далеких світил, ніби жадаючи почути якусь відповідь. Тоскно зітхнув, опустив очі. Біля ніг струменіла блакитна вода, на хвильках ледь помітно гойдалися прозоро-сині квіти. Аріман дивився на динамічні пружні пелюстки, а свідомість блукала десь далеко, в невимірних глибинах Всесвіту. Так простояв під променями зірок дуже довго. Приліт невеликого магнельота вивів його із стану заціпеніння. З отвору вийшов юнак з вогняною гривою волосся і холодними стальними очима. Це був новий космослідчий — Ягу. Він поволі наблизився до Арімана.
— Що з тобою, Арімане? В польоті ми тричі сигналізували про свій старт, а ти мовчиш.
— Пробач. Не чув, — відповів Координатор.
— Чому?
— Не знаю. Останнім часом зі мною це буває. Транс, задума, байдужість. Це — найстрашніше.
— Що саме?
— Байдужість. Ніби незрима павутина. Мозок холопе, не хочеться рухатися, мислити, відчувати.
— Я теж не розумію, — озвався Ягу. — Адже ще недавно Ара була піднесена потоком психічної енергії.
— Так було, — повільно відповів Аріман, втомлено провівши долонею по чолу. — Тепер потік зупиняється.
— Чому?
— Вони стають господарями власного розуму. Невже не збагнеш? Там Космократори, там люди Корсара.
— Але ж вони роз’єднані.
— Аналітичний Хроноцентр показав, що вони невблаганно йдуть назустріч одне одному. Магніт єдності невмолимо діє. Це перевершує всяку кіберпрограму. Інформацію наказу можна поволі згасити, веління любові — ніколи.
— Це прекрасно, — сказав Ягу, і в його погляді майнув промінець схвалення.
— Що? — спалахнув Аріман.
— Нерушимість любові.
— Якої? Для чого? — роздратовано запитав Координатор. — Ти знаєш, якого лиха завдала їхня любов нашій системі. Вони повстанці і не заслуговують на добру думку.
Ягу пильно дивився на Арімана, ніби вперше бачив його. Потім легенько доторкнувся рукою ліктя.
— Послухай…
— Що?
— А тобі не набридло?
— Не розумію, — понуро мовив Аріман.
— Вести цю космічну гру?
— Дуже!
— Чому ж ти?..
— Що?
— Продовжуєш?
— Яка ж альтернатива?
— Не знаю.
— Ось так. Не знаю і я. Треба боротися. Нещадно! Зрушені з місця космічні сили. Ми вже не носії свободи волі, а раби тієї дії, причина якої посіяна давно. І потім…
— Що?
— Я ненавиджу…
— Тих?
— Так.
— Арімане! Ненависть ніколи не будувала. Вона поза істиною. Ти ж знаєш Хартію…
— Геть всілякі хартії! — крикнув Аріман. — Про що ти мовиш? Давно перекреслені закони згоди. Ми можемо тепер покладатися тільки на силу. І ненависть — найстрашніша сила. Знаю, що вона поза істиною. Проте я тепер сумніваюся і в істині.
— Як? — Жахнувся Ягу.
— Так, — їдко всміхнувся Аріман. — Минула еволюція Ари подарувала нам безліч прекрасних визначень. Любов, істина, краса, досконалість. Ми прийняли їх, як діти приймають солодощі, смоктали, доки занудило. Проте жаль викинути. І ми досмоктуємо до кінця. А потім, зрештою, доведеться виплюнути, бо не можна ж вічно бути дітьми.
— Мені страшно!
— Космослідчому страшно! — насмішкувато сказав Аріман. — Ти мене дивуєш.
— Я не чув від тебе нічого подібного.
— Отже, слухай. Не час гратися в етику. Я викликав тебе не для абстракцій.
— Говори.
— Настала пора рішучої дії. Я згадав: Аналітичний Хроноцентр попередив, що вони з’єднаються, і тоді ідеї Корсара запанують і в тому світі.
— Це страшно?
— Ти дитина! Пора тобі глибше замислитись над космогенезом.
— Я практик, — невдоволено мовив Ягу.
— Тим більше. Якщо тільки мислячі істоти тримірності розірвуть кільце просторово-часового колапсу, Ара загине.
— Чому? — збентежено запитав Ягу.
— Тому, що ми давно зв’язали долю власної системи з енергією того світу. У нас вже немає власної потенції. Треба будь-що не допустити розриву колапсу. Доки носії цих ідей були роз’єднані, доки рівень планетарної науки того світу був низький, загрози такої не існувало, а тепер…
— Я зрозумів. Тепер треба їх… ліквідувати.
— О ні! — заперечив Аріман. — Фізична смерть — пусте. Планета того світу має потужну ноосферу, їхня інформація залишається. Вони знову відродяться в інших тілах.
— Що ж робити?
— Я маю план. Для того й викликав тебе. Можна покластися на тебе?
— Я давно зв’язав свою долю з твоєю, — суворо сказав Ягу.
— Гаразд. Вірю. Слухай же…
Автобус йшов до Верховини. На шостому кілометрі від Ворохти з нього вийшов юнак. Без речей, у простих штанях, брезентовій тужурці. Сутеніло. Над горами купчилися сиві хмари, десь гриміло. Водій виглянув з віконця, крикнув:
— Гей! Куди проти ночі? Може, ти не там зійшов?
— Там, — холодно відповів юнак.
— Ну, якщо там, — непевно мовив водій. — А то буває всяке. Недавно троє горе-туристів пішли на Говерлу. Без намету, без теплих мішків, без провідника. Нема й нема. Вже їх зі Львова кинулися шукати. Знайшли…
— Де ж? — поцікавився хтось із пасажирів.
— На Говерлі! Закоцюбли. Саме повалив сніг, мороз. Ти чуєш, парубче?
— Дякую за інформацію, — ввічливо сказав юнак і рішуче попрямував шляхом.
Автобус рушив і скоро зник за поворотом. Мандрівник лишився сам. Він не стишував ходи, незмигно дивлячись на потрійне верхів’я Чорногори. По узбіччю Говерли ще біліли сніги. У вечірній імлі вони наливалися тьмяною блакиттю. Обабіч шляху чорно-зеленою стіною стояли смереки, ялиці, десь ліворуч невтомно шумував потік. За Говерлою сяйнула блискавиця, згодом докотився грім. Юнак вдоволено посміхнувся, звернув до річечки, сховався під велику скелю, з якої падала вода, утворюючи пінистий вир.
Сів на камінь, вийняв з кишені чорний овальний предмет, схожий на ладунку. Відкрив його. Темно-зелена поверхня фосфорично засвітилася, зазміїлася золотими нитками. Спалахнула фіолетова іскра, шалено завертілась, намотуючи тугу променеву спіраль. Над Чорногорок” між хмарами з’явилося мерехтливе сяйво, знизилось вогнистою кулею над смереками, покотилося в долину. І ось уже наблизилось до потоку у вигляді сріблястого диска, що завис над землею.
Юнак сховав ладунку до кишені, неквапно підійшов до апарата. Фосфоричний ореол довкола диска зник, мандрівник, зігнувшись, пробрався всередину. Як тільки за ним зачинився люк, пульсуюче коло знову замерехтіло, і апарат піднявся в повітря, прямуючи до Чорногори.
Юнак скинув брезентову куртку, штани, білизну. Кинув їх до невеликого ящика в шлюзі. Зневажливо глянув на свої худорляві руки, на порослі рудуватим волоссям ноги.
Торкнувся пальцем стіни. Набрав на циферблаті код. Стіна розтанула, натомість виникла миготлива, динамічна завіса, ніби сплетена з веселкових барв.
