Через кладку - Кобылянская Ольга Юлиановна (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
- Піднесіть мене, - попросив. - Я б сидів. Ми вдоволили його волю.
- Маню, - прошептав, і по його ніжнім лиці промайнуло щось зболіле, що пригадувало усміх, якби добувався він з тяжкою мукою зо дна душі на молоді вуста. Однак, цілком як і тоді, коли дорога йому дівчина встромила жало в його душу, він і тепер наверх не добувся.
Він примкнув злегка очі, мов до півсну, й через час, коли, піддержуючи його, боялись ми обоє навіть відітхнути - молодого трудівника не стало.
Перейшов через свою кладку.
Третьої днини по тім зрання зайшла Маня впосліднє до мертвого брата, щоб попрощатися з ним назавше на самоті. Я вступив за нею. Дівчина схилилась низько над братом, щоб упосліднє зложити на його вуста поцілунок. Одначе в тій же самій хвилі, як схилилася, жахнулася з переляком назад.
Зчудований, підступив я до неї.
Вона вказала на чоло брата.
Я поглянув.
Саме між гарними бровами його, де вони зєднувалися на мармурово-білім чолі його, сидів скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його з чола і, забравши дівчину, вивів її з кімнати.
- Його «омен», Богдане, - прошептала вона, усміхнувшися гірко. - Його «омен», що над ним сторожив. Він один приготовився з ним і до гробу йти.
- Видіння, Маню, - сказав я спокійно, але в душі не міг я позбутися прикрого почуття.
Два місяці пізніше, одної сльотної днини, коло шостої перед вечором, увійшла до моєї кімнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною працею - мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно від голови до ніг, й обізвалася:
- Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зібрався й поїхав зо мною в одне місце.
Як сказав, я був у тій хвилі зайнятий одною доволі важною справою й видивився трохи зчудовано на неї, не змінюючи своєї позиції.
- Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену до виїзду? - спитала вона сухо. - Як прошу тебе, щоб ти зібрався й зо мною їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого від тебе не буду вимагати.
Я поглянув удруге в її сиві мудрі очі, щоб вгадати з них план, а заразом щоб і збагнути й настрій її душі. Однак вона, відгадавши мою думку, відвернулася від мене і з тим неначе відтягнула тепло своєї душі, котре показала, вступивши до мене.
Я зморщив чоло.
- Мамо, - сказав я, знеохочений, бо такий був я від смерті Нестора, - простіть, але я нині вас не розумію. Чи я вічно маю бути тим Богданом, котрого ви колись призвичаювали слухати виключно вас одну насліпо? Скажіть, що можу для вас вчинити, до чого потрібне вам сьогодні моє «фігурування», бо про таке, я догадуюся, тут, мабуть, розходиться і я, може й не виїжджаючи, вчиню це.
- Що тебе обходить причина мого виїзду, сину? - спитала й підсунула брови. - Мені, власне, треба твого «фігурування», а більше нічого. Навіть уст не потребуєш відчинити, - відповіла.
- Скажіть, о що вам, властиво, розходиться, - наставав я на своїм нетерпеливо,
- За годину сам дізнаєшся, - відповіла. Я піднявся й оперся долонею о стіл.
- Мамо, - обізвався я поважно. - Хоч і як я довіряю вашому тактові й вашій любові до мене, що не забажає нічого «неможливого» з тим фігуруванням від мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому маю я фігурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, - додав я, як перше, з нетерпеливістю.
Вона всміхнулася загадочно.
- Чи я хочу, щоб ти компрометувався? Ти, урядовець на вищім становиську, внук владики, їдеш у товаристві своєї матерi. Яка тут грозить компрометація? Йди, прошу, одягнись ї їдьмо! Шкода часу на пусту балаканку.
Я розсміявся. Хоч і як був я звик до самостійних вчинків з сторони моєї матері, однак чогось подібного я ще з нею не переживав.
- Одягнись елегантно, чорна одіж зайва, сину, - поучувала.
Ці слова доповнили мірку нетерпеливості. Я скипів.
- Мамо, що це за театр? Чи не Дорина рука бере в тім участь? Коли так, то я з місця не рушаюся. З Дориними помислами я дуже часто не згоджуюся. А сьогодні і в тім разі, вже найменше. Може, заступить вам мене її чоловік.
- Дора про мій сьогоднішній виїзд нічого не знає, - відповіла мати в непохитнім супокою. - А щоб не гаяти довше часу, то я скажу тобі, що я їду до Обринських!
- До Обринських?
Коли б коло мене був раптом вдарив грім, - я був би не перелякався більше, як от тими словами моєї матері. Туди! Я мов скам'янів і відчув, як при її словах зникла мені чи не вся кров з лиця. Дивлячись однак усе ще зчудованим переляком на неї, я все ще не рухався з місця, лише чув, як під моєю долонею задрижала плита стола.
- Що ж! Дивуєшся, що і хто інший може їх пороги переступати? - обізвалася вона, врешті, перша. І як перше, якийсь сумнозагадочний усміх появився на хвилину в кутиках її очей.
- Мамо! - звернувся я до неї з повагою, з якою, може, досі ніколи до неї не говорив. - Ви їдете до Обринських з заміром зробити там сцену?
Вона окинула мене болючо-враженим поглядом.
- Мене веде туди поважна справа, - відповіла. - А щоб уже цілком без сцени не обійшлося, я не ручу. Залежить від них, як річ скінчиться.
«Як річ скінчиться!» повторило щось глухо в моїй душі, і вже вгадав я, в якій справі вона їде, і чому син урядовець мав «фігурувати».
Послідні слова її викликали в мене блискавкою спогад про колишню нещасливу грошову позичку, котра, за моїм обчисленням, що контролював її, мала саме тепер десь закінчитися. Тому, отже, мусила вона туди сама їхати.
Я відвернувся від неї.
- Що ж там, Богдане. Над чим ти застановляєшся? - спитала вона знов.
- Мамо, - заговорив я, - чи маєте поняття, в якому душевному стані знаходяться ці обі осиротілі женщини по так тяжкім ударі-страті?
- Знаю, - відповіла вона, не зміняючи своєї вижидаючої повиції, котрою доводила мене до розпуки.
- І мимо того, постановили виїхати до них?
- Мимо того, а радше, сказавши власне, з причини того, рішилась я на цей крок. Бачиш, сину, - додала нараз м'якше, неначе почала з якогось п'єдесталу сходити, - бувають у житті моменти, що суть сильніші над всі наші постанови й принципи, що роблять з нас послугачів, невільників, а часом і перетворюють нас, хто там знає! І такий один момент був і той для мене, коли помер молодий Обринський. Отже, - тягнула дальше, відітхнувши, неначе набирала тим віддихом сили проти мене й себе, - ти ж знаєш, що я помимо того, що від часу смерті твого батька не була на жоднім похороні, на похорон того нещасливого молодця явилася. Не знаєш уже? Забув?
- Знаю, мамо, - відповів я, прислухуючись зчудовано її словам. - Знаю. Знаю також, що й найкращий вінець, що наспів у послідній хвилі, вийшов з ваших рук. А однак, мамо, - додав я гірко, - я вас не розумію. Ви... - і я урвав, не доповівши своєї гадки.
- Це нічого, Богдане, ще зрозумієш. І те, - тягнула дальше, - що бачила я там, жаль той, - додала твердим, а однак проти волі стисненим з внутрішнього жалю голосом, - потрясло мною сильно. Ти не міг бачити й відчути, що відчувала я тоді, а менше ще зрозуміти. Ти був тоді між ними, але я, що їхала сама одна за походом, я бачила очима й душею багато. Він і сестра його, твоя Маня, вчинили свого часу, як знаєш, багато для мене. Смерть того невинного молодця, що йшов життям, я все знаю, Богдане, мов найбіліший з голубів, що мусив дати своє життя, але так, щоб ніхто про те не знав, навіть і він сам, змінила і в мені багато. Ти казав, що за вчинок Мані віддячишся сам. Чи додержав слова, я не знаю. Ти дякував або подякуєш, що вона врятувала тобі матір. Але мене веде до них інша справа. Вона не має нічого спільного з твоєю. А тепер ходи, сину! - додала. - Час уходить. А я тепер, хоч ти й не замітив того, і з часом числюся. Я старіюся. В моїй справі замішаний і померлий. Я мушу його матері й сестрі за його колишній учинок для моєї особи подякувати; бо самому йому, за життя його, я ніколи не могла подякувати. Тяжко було до нього приступити. І як, Богдане? З чим? Його шляхетна скромність, що одна силувала мене потайки клонитись перед його молодою несамолюбною душею, впливала на мене сильніше, як усі фейерверки других. Його сестра врятувала мені життя, а він, з слабеньким здоров'ям своїм, наражаючися також своїм життям, як і вона тоді, боронив по-богатирськи перед силою полум'я моє добро! Хто знає, сину, - додала нараз тихіше з гірким сумом, - чи не причинився тодішній його вчинок до скорішого розвою його хороби, чи не прискорив його смерті? Хто знає! Свідомість, що той його чин для мене спричинився, може, до його нещастя, гнітить і підмулює мене від давнього часу до того, що я не годна цього довше знести. Я говорю тобі це, мій сину, бо свідомість та відбирає моїй душі чи не ввесь спокій!
