Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (книги полностью бесплатно .txt) 📗
— Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як — не приведи, господи! — прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні — та чесно нажиті! А то — навезе від батька-матері дрантя та ганчір'я всякого, та й не руш ти його... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через. те я й не -раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в нас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, — бачив, на що брав! Та як я.вже дрожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!
— Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство... Навіщо ж мені рдано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, — зараз би -так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки, —бери Галю Гудзівну!
— Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година... Своєї :долі не вгадаєш.
— Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
— То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть...
Того ж самого вечора побіг Чіпка, до Грицька.
— Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
— Кажи.
— Прийшов прохати тебе у старости.
— Хіба женитися задумав? — умішалася Христя.
— Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! — жартує Чіпка.
— Кого ж думка брати? — пита Грицько.
А Христя аж уха наставила.
— Тоді побачиш... Кажи: чи підеш?
— Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую...
Усі засміялися.
— Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак тобі ніхто боків не мне... Христі б, як жінці, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!
— Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? — допитується Христя.
— А хочеться знати? хочеться?
— Авжеж, хочеться...
— Ну, хай же кортить, коли хочеться...
— Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
— Та я й сам не піду, коли не скаже.
— Нічого вже з вами робити, — каже Чіпка:— треба признатися... Знаєте Гудзівку?
— Яку? Одарку? — питає Христя.
— Ні, Галю.
— Яку це? — питає Грицько, роздумуючи.
— Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.
— Не зна-ю, — одмовляє з протягом Христя. — От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!
— Понесло... — усміхаючись, каже Чіпка. — Так кажи, Грицьку, чи підеш?
— На коли?
— На ту суботу, — гулящий день буде.
— На суботу — можна.
— Гляди ж, Грицьку! А поки що — прощавайте. Ще треба в одно місце бігти...
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
— От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
— Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства — до всього вдався.
— А пив же та волочився як?! — згадав Грицько.
— Молодий був, дурний, а постаршав — за розум узявся, — одказує Христя.
— От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...
— Бозна ще яка невістка буде...
— Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
— Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона — як тієї, та й тієї...
— Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
— То ж то у тебе.
— А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
— Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
— Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені...
— То ще, яка б була мати.
— Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
— Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? .Як ішла — як калина була та гладка, як піч, а тепер — як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу — то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
— Ти ж мені розкажеш, яка там молода, — вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. — І де він її видрав!!.
— Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, — одмовив Грицько, і собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони поляг.али спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, — як вона буде бігати по хаті та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, — промигнуло в думці, й викликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... «У хатині ми будемо жити, — радиться він з Галею, — мати, мабуть, не злазитиме з печі; а світлиця — чужого чоловіка прийняти... Добре, Галю?» Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість... Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було — минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі... у рай тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. «Господь. його знає... — думала вона. — Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине — другого знайде... Між багатирками і такі часом бувають... Звісно— з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, — все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... візьме та й кине... Хіба тепер як на світі стало?!»
