Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
10) Антонович в своїм коментарії до сеї пісні завважив імя Хмельницької, але сказав тільки, що не розуміє, чому кума Нечая так зветься (с. 97).
11) т. VIII. III с. 267-9, і в сім томі с. 13; див. ще Transsylvania І с. 99: "хлопський бунт під проводом Нечая прикрий самому Хмельницькому” (березень 1650).
12) Антонович-Драгоманов с. 98.
13) Сей вираз задав особливого клопоту коментаторам, які шукали тут якогось монастиря (обитель), але очевидно се “обиватель”, або “обитатель”, може так само “кальницький”
НАСТУП КАЛІНОВСКОГО НА МУРАХВУ І ШАРГОРОД, ПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ, ЛИСТ КИСІЛЯ, ВІДНОВЛЕННЄ НАСТУПУ, ПОГРОМ ЯМПОЛЯ.
З Красного, здобувши замок 22 н. с. лютого, і спаливши на попіл і його і місто Каліновский, як сам пише, збирався “на дальшу Україну тягнути”. Але діставши відомости, що на Подністровю купчиться козацтво і збирається зайти польському війську в тил, він постановив наперед вичистити сі “кути”, і давши перепочити війську після штурмів, 25 лютого насамперед рушив на Мурахву.
Сотником тут був Шпак, той самий, що стояв на чатах в Ворошилівці. Коли Каліновский пішов сюди, сі козаки вийшли з міста і потягли в числі двох тисяч до Дністра; але й та людність що лишилася, не хотіла спочатку пускати до міста польського війська. Кілька днів пройшло в сих переговорах. Спочатку старшина просила, щоб гетьман не входив до міста, а став тільки на передмістю; той не відступав — грозив “огнем і мечем зносити”, як Красне, і вимусив, що впустили його до одної частини міста, на однім боці ставу, а люде перенеслися з усім добром на другий бік. Потім добився, що польське військо було впущене і до сього другого міста, а люде-перейшли до замку. Тоді став домагатися, щоб вони вийшли з замку, віддали армату, провідників, і зложили присягу на вірне підданство королеві. Люде не годилися, і ще півдня пройшло в сих переговорах. Каліновский вже велів вивезти артілєрію на позиції й готовитися до наступу; людям дано знати, що не жарти — може повторитися та історія що в Красному, і вони кінець кінцем вийшли з замку, зложили присягу, віддали одного як провідника, а инші, мовляли, повтікали за той час, і вони їх обіцяли приставити не пізніш двох тижнів, і так справа покінчилась 1). Правдоподібно, про тутешню покору людности, що наступила по сій капітуляції, оповідали в Варшаві нунцієві, що тутешні селяне, хоч і “Греки”, дуже тішилися з приходу польського війська і висловляли своє задоволеннє, що повертаються їх старі пани: давніше вони мали одного пана, а тепер мусіли зносити богатьох: кождий козак ставав самовласним паном, і вони вже не знали, як їм далі годити стільком 2). Як бачимо, на ділі вони дуже тяжко поверталися до сього щасливого status quo.
З Мурахви Каліновский рушив до Шаргороду. Тут сі переговори пішли гладше, після попередніх прикладів. Так само піддалися сусідні Черніївці. Як оповідає Освєнцім, Каліновский хотів тут провести решту зимового часу, визначивши військові кватири, і можливо в звязку з тим написав до Хмельницького, на руки Кисіля, листа з Шаргороду, представляючи всю сю кампанію як припадковий епізод і стелячи дорогу до переговорів, комісарських трактатів і т. д. “Як я раз то деклярував вм., і зараз на тім стою, і найбільшим моїм бажаннєм зістається, аби в вітчині нашій зацвів бажаний спокій, і не приходило більше до такої жахливої руїни, — так вірно пильную того, щоб сі краї нарешті відітхнули і ухвалена Річпосполитою комісія дійшла бажаного успіху. Теж думаю і про вм., що як людину християнську мусить ся біда настроювати і вм. до того перемиря, аби воно дало нам нагоду з обох сторін протягнути собі руки” — писав він. “До відома вм. подаю, що я по сій стороні лінії застав бунти, яких ніколи не сподівався. Робилися річи недопустимі, панувало крайнє своєвільство, трапив я на великі купи — а всього того привидцею був Нечай, що й вм. волі і наказів, як довідуюсь, теж не слухався. За проводом того чоловіка хлопство збиралося в купи, і він на чолі їх уже йшов з тим умислом, щоб знищити несподіваним нападом військо Річипосполитої, розложене по сій стороні лінії на зимових кватирах, не сподіваючись ніякої небезпеки. Стягнув уже був на сі полки ріжну армату з Браславля, і зібравши всякий воєнний припас просто вже тягнув до нашого війська, що безпечно сиділо собі. Та впав сам у яму, котру копав нашому війську сей зачинатель злого!” Отже Каліновский сподівається, що Хмельницький не буде мати за зле сього інціденту: бо Нечай перейшов лінію проти його, Хмельницького, волі, і ширив бунти против його бажання вести діло до замирення і комісарських переговорів. Тому просить дати дозвіл сій комісії на приїзд і переговори 3).
Розуміється, се була тільки фразеольоґія, подиктована бажаннєм ліквідувати необережно почату кампанію. Кисіль хвалився, що то він дав привід до такого миролюбивого жесту; в деякій мірі се може бути правда — але був се тільки привід. Як я вище вказав, могла бути надія, що смерть Нечая — найбільшого загорільця, підійме в війську більш миролюбні настрої. З другого боку — недостача сил не позволяла польському війську пускатися в дальшу авантюру. Всі листи Каліновского і Потоцкого до короля і уряду кінчаться розпучливим благаннєм обіцяних військових контінґентів, а їх не було. Натомість з усіх боків ішли грізні вісти про союзників Хмельницького і їх помічні полки, що йшли чи ладилися до козаків. Треба було доконче вигадати час, і з початої війни зробити, бодай про око, карну експедицію против Нечая.
Кисіль, що його Каліновский вжив за посередника, був незвичайно утішений тим що такий представник непримирених звернувся до нього. Він уже перед тим, на перші вісти про його наступ, не знав на яку ступити: чи обстоювати політику мирну, чи прийняти за факт сю війну — особливо коли б вона пішла щасливо (повні вагань між ріжними можливостями його листи до канцлєра Лєщинського і підканцлєра Радзєйовского, з Гощі 23 лютого) 4). Тепер отримавши листа Каліновского з дорученнєм посередничати у Хмельницького, він розсипався в поздоровленнях, компліментах, заявах повної солідарности і обіцянках всими силами служити його плянам. Вихваляв його стриманість — замір припинити дальший похід на Україну, і ex necessitate facere virtutem: з неможливости продовжувати похід при таких малих силах зробити великодушний жест — поклик до мирного розвязання справи. Поставити перед Хмельницьким ділєму. — Або він має признати, що Нечай поступав на власну руку без відома гетьмана; як то робив і торік 5), і дістав за се належну заплату 6). і в такім разі не пускаючися в воєнні операції треба рішати справу комісією. Або прийме все за casus belli зсолідаризувавшися з учинками Нечая — тоді війна! Справедливо віщував, що така чи инакша постава Хмельницького буде залежати від того, чи він уже має досить татарської сили чи ні: відповідно до того візьме тон миролюбний або непримирений. Для себе персонально старий воєвода, хоч скалічений подаґрою, пропонував сепаратний піввоєнний похід з своєї Гощі на Київ: зібравши розпорошену київську і чернигівську шляхту, прилучивши її до свого полку, він піде з нею поміж військо коронне і литовське як minister pacis, служитель миру “Коли в очах черни від лівої і від правої руки блисне зброя, я буду торгуватися про згоду (media pacis propinabo): і з Хмелем — коли вдасться — і з духовенством поведу переговори” 7).
В такім духу того ж дня написав він листи — не тільки до гетьмана, але одночасно і до митрополита, через котрого, для кращого успіху вважав за краще переслати свого листа гетьманові 8).
Лист до гетьмана починався такими катеґоричними словами: “Мп. пане гетьмане, мій великомилостивий пане і брате! З початку світу при пшениці кукіль, а при костелі, або по нашому — при церкві божій — має чорт каплицю!” Такою чортовою каплицею, поруч щирих заходів короля, Кисіля і самого гетьмана коло замирення — “аби кров християнська не лялася і не загинула остання горсть народу Руського” — була робота Нечая, “котрому нехай уже Бог одпустить той гріх, що він звик був без відомости вм. м. м. пана силу злих річей робити: Татар на своїх наводити, кров проливати, шляхту побивати. Так і тепер наробив: забравши з Браслава армату перейшов лінію, наступив на становища польського війська, словами і листами зневажав не тільки жовнірів, але й самих вождів. Та чого шукав, те й знайшов — яку нагороду заробляв, таку й дістав — за справедливим декретом божим”. Але сей інцідент неповинен помішати миротворчої роботи. Король хоч дуже розжалений “сею звадою” 9), але не ставить її на рахунок гетьманові, бувши певним, що все сталось без його відому. Комісія повинна відбутись невважаючи на ніщо. На ній воєвода Лянцкароньский покаже Нечаєві “плюгаві листи і відповіди”, котрими він накликав на себе наступ Каліновского. Він, Кисіль, зараз же на першу вість про краснянську пригоду стримав Каліновского від дальшого наступу — щоб він не переходив лінії. Отже так як Хмельницький був визначив з'їзд у Паволочи, нехай тепер призначить день з'їзду, і комісари на той час приїдуть на лінію — “а Бог може за одну годину зробити те, що не вдалося за цілий рік”: привести до порозумінні обі сторони. Воєвода буде чекати відповіди десять день, термін — до 12 березня: коли його післанець до того часу не привезе від гетьмана позитивної відповіди, то воєвода буде вважати справу комісії і згоди за страчену.
