Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Але не драми їхнього життя. Хоча... їм від того однаково.

Та не однаково мені.

І не однаково ще дуже і дуже багатьом людям в Україні.

І ВСЕ-ТАКИ - HE НАВПАКИ

Із есе до книги «100 тисяч слів про любов»

Я знаю, коли настане кінець світу з точністю до секунди. І ви знаєте також. І всі на світі знають, хоча, можливо, ніколи над цим і не замислюються. Бо просто знають. Кожен мовчки носить у собі ці знання, як носять рідну кров. Серце. Чи волосся.

Ви смієтеся.

Не вірите!

Не мені.

Ви не вірите самі собі, що носите в своєму мозку такі ж чудернацькі, хоча й не запатентовані знання, як і я.

Мені ви почасти вірите. Хоча подумки майже завжди сперечаєтеся зі мною, «розкодовуючи» путі несповідимі персонажів із моїх романів. Подеколи люто сперечаючись із людьми з моєї уяви (а значить, і зі мною, як їхнім «архітектором»), ви маєте рацію. З етичних, естетичних, ментальних, світоглядних міркувань. Почасти з міркувань власної - психічної чи психологічної - безпеки.

Бо я якась така... нав'язливо-апокаліптична... занадто архаїчна... немодно моралізаторська.

Коли ви подумки ведете зі мною полеміку, ви думаєте, що ви інші. Інакші.

Багато в чому - так. Ви неповторні. Проте в своєму знанні точної дати кінця світу (про що я веду мову майже у кожній зі своїх книжок), запевняю вас: ми - ідентичні. Просто я наважуюся говорити за вас своїми словами тоді, коли ви волієте мовчати - але думати - про те, що я вкидаю у ваш і без того розжарений мозок своїми травматичними текстами. Чому травматичними? Бо мої літературні герої проникають у ваш світ зі своїми родовими чи набутими «крововиливами» й рубцями. Персонажі з моєї творчої уяви (але аж ніяк не віртуального. а вибраного людського досвіду) - завжди навіщось безжально обкладені мною капканами й пастками.

Капкани спершу травмують моїх героїв. Далі вони чатують на мене. А лиш опісля ловлять і вас - моїх читачів. І саме в цьому дехто вбачає моралізаторство - оце моє неперервне нагадування про невідворотність щоденних пасток на кожне, кожне! людське життя.

А якщо подумати неупереджено, то моє письменницьке моралізаторство не має нічого спільного ні з народництвом, ні з ідеологією, ні з традицією, ні з її запереченням, ні із самою дидактикою як такою. Часткова повчальність текстів чи, радше, легкий шарм повчальності в моїх книжках стосується лише двох речей на світі. Точніше, трьох: Людини і ще двох засадничих речей, так само невіддільних від людини, як невіддільне від неї її ж власне дихання.

Але це також не є точним визначенням - засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти - не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.

Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.

Ніколи.

За жодних умов.

Хоча - це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б'ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.

...Фільм «Апокаліпсис» [30] Мела Гібсона я подивилася через рік після написання свого «Апокаліпсису» [31].

Які вони різні - печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани - часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому - зброя масового враження: ідеологія.

Але що за печерним чоловіком на ім'я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов'ю. І швидкість їх наздоганяння - космічна.

Проте саме на пограниччі смертельної облави - Любові і Смерті - у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.

Ось вони - ті троє, яких жодного разу я не обминула й обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох - Людини, Любові і Смерті.

...Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але, чомусь, здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.

Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.

І ніхто не знає, чий ореол густіший.

І хто ж усе таки на півкроку швидше?!

І чому ці тіні - завжди тільки наввипередки?

І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани з особливою - єзуїтською - філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя, Людину.

І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.

Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка - це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров'я, якщо натрапили на засідку!).

Інших незнишуваних засідок-капканів, окрім Любові й Смерті, природа для людини просто не вигадала. Не було потреби вигадувати, бо все інше, все решта - доступне для підкупу. Лестощів. Окозамилювання. Нейтралізації. Можна обійти. Об'їхати. Розминутися. Уникнути.

А з цими двома - ніяк.

«Любов - це відсутність страху» - каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, - самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.

Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене... попереду мого розуму і глузду... наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє - від нього, але до серця іншого...

І це називалося так само просто, як і незбагненно - Любов.

Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою загадкою.

Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все, - тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.

...«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», - не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу - це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже... якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх - отих пречудових крайнощів!..

...І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові й розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.

У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони й атоми... фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки... майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття...