Дракула - Стокер Брэм (читать книги регистрация .txt) 📗
Коли він усвідомив, щo бовкнув, то злякався через своє глупство і спробував заспокоїти її.
— О мадам Міно, — промовив він, — люба, люба мадам Міно! І це сказав я, котрий так захоплюється вами! Мені немає прощення. Цей дурний старий рот і ця дурна стара голова не заслуговують на нього, ви не забудете цього, чи не так? — говорячи, він низько схилився перед нею.
Міна взяла його за руку і, поглядаючи на нього крізь сльози, мовила захриплим голосом:
— Ні, не забуду, бо це добре, що я ще здатна пам’ятати. Разом із цим у моїй пам’яті є багато доброго про вас, і все це зберігатиметься вкупі. Але ви мусите незабаром вирушати. Сніданок готовий, і ми маємо поїсти, щоб бути сильними.
Сніданок був не таким, як зазвичай. Ми намагалися бути веселими і підбадьорювати одне одного. Найжвавішою і найвеселішою здавалася Міна. Коли сніданок добіг кінця, Ван Гелсінґ підвівся і мовив:
— А тепер, дорогі друзі, берімося до нашої жахливої справи. Скажіть, чи всі озброєні так, як були озброєні тієї ночі, коли вперше навідалися до лігвища нашого ворога? Чи всі взяли зброю не лише проти примар, а й проти смертних у крові і плоті, нападу яких ми можемо зазнати?
Ми підтвердили свою готовність.
— Тоді гаразд. Ви, мадам Міно, у будь-якому разі будете тут у безпеці до заходу сонця. А ми маємо повернутися до заходу… якщо… Ми повернемося! Але перш ніж ми вирушимо, дайте мені поглянути на ваше озброєння проти вурдалака. Поки ви спускалися вниз, я приготував вашу кімнату, розмістивши у ній речі, завдяки яким, як ми переконалися, він не зможе увійти. А тепер дозвольте мені поставити захист і на вас. Я торкнуся вашого чола цим шматком священної облатки в ім’я Отця і Сина і…
Пролунав страшний стогін, від якого в нас волосся на голові стало сторч. Коли Ван Гелсінґ торкнувся облаткою чола Міни, та обпалила її шкіру… Це було так, ніби її чола торкнулися розпеченим до білого жару залізом. Щойно моя бідолашна дорога дружина відчула біль, водномить вона усвідомила, що сталося, і від перенапруження, якого зазнала, не втримала в собі жахливого стогону. Але здатність говорити незабаром повернулася до неї. Не встиг іще стихнути її стогін, як наступила реакція: вона впала на коліна, охоплена страшними муками приниження; затуляючи обличчя прегарним своїм волоссям, як у давнину прокажений — накидкою, вона заголосила:
— Нечиста, нечиста! Навіть Господь усемогутній уникає мого брудного тіла! Мені доведеться носити цей знак ганьби на чолі до самого Судного дня.
Всі замовкли. Я впав навколішки поруч із нею у муках від своєї безпомічності і міцно пригорнув її. Кілька хвилин наші нещасні серця билися в такт, тимчасом як наші друзі стояли відвернувшись, приховуючи свої безмовні сльози. Потім Ван Гелсінґ повернувся до нас і сказав таким серйозним тоном, що я зрозумів, що на нього зійшло осяяння:
— Можливо, вам доведеться носити цю мітку, поки Господь у Судний день не з’ясує, чим ви завинили, щоб виправити всі помилки на землі, які роблять Його діти, яких Він оселив там. Мадам Міно, люба моя, якби тільки ми, які так люблять вас, могли бути там тоді, коли це червоне тавро — знак того, що Господь відає про все, зникне з вашого чола, коли Господь дізнається правду і зніме з нас цей важкий тягар! А до цього моменту кожен із нас нестиме свій хрест, як зробив це Син Божий, виконуючи свою обітницю. Можливо, ми обрані Ним і маємо виконувати Його волю, незважаючи на удари і ганьбу, сльози і кров, сумніви і страхи і все, що робить людину відмінною від Бога.
У його словах була надія і підтримка, і вони змушували підкоритися. Ми з Міною обоє відчули це і, водночас узявши дві руки старого, нахилилися і поцілували йому долоні. А потім, не промовивши жодного слова, ми всі разом стали навколішки й, узявшись за руки, заприсяглися одне одному у вірності. Ми, чоловіки, пообіцяли зняти вуаль скорботи з голови тієї, яку кожен по-своєму любив. І ми благали Господа, щоб допоміг нам і скерував у тому жахливому завданні, яке лежало перед нами. Настав час вирушати. Отже, я сказав Міні «прощавай», і це прощання жоден із нас не забуде до самої смерті. Ми вирушили виконувати свій обов’язок.
В одному я був переконаний: якщо станеться так, що Міна мусить залишатися вурдалачкою до кінця життя, то вона не увійде у цей невідомий і жахливий світ сама. Я гадав так, бо у давні часи вважалося, що де є один вурдалак, там буде їх багато. Так само, як їхні огидні тіла могли відпочити лише в освяченій землі, то і найсвятіша любов була джерелом поповнення їхніх жахливих лав.
Ми без жодних проблем дісталися Карфакса і побачили, що там усе було так, як і минулого разу. Важко було повірити, що серед такого прозаїчного оточення — пилу і руїн — було щось, що викликало жах, який нам уже довелося відчути. Якби ми не були готові до цього і якби в нас не залишилися страхітливі спогади, ми навряд чи боролися б і далі. Ми не знайшли ані паперів, ані жодних ознак того, що будинок якимось чином використовувався. А величезні скрині у старовинній каплиці здавалися такими самими, як ми бачили їх попереднього разу.
Ван Гелсінґ урочисто сказав нам, коли ми вишикувалися перед ним:
— А тепер, друзі мої, ми маємо виконати свій обов’язок. Ми повинні позбавити сили освячену пам’яттю святих людей землю, яку він привіз із далекого краю з такою низькою метою. Він обрав цю землю, тому що вона свята. Отже ми боротимемося проти нього його власною зброєю, бо ми зробимо її ще святішою. Вона була освячена для людей, тепер ми освятимо її для Бога.
З цими словами він дістав зі свого саквояжа викрутку і гайковий ключ, і незабаром віко однієї зі скринь було відкручене. Земля смерділа пліснявою і вогкістю, але ми не зважали, бо вся наша увага була зосереджена на професорові. Діставши з саквояжа освячену облатку, він побожно поклав її на землю, а потім засунув віко на місце і заходився закручувати шурупи, а ми допомагали йому.
Ми вчинили так само з усіма величезними скринями і залишили їх у тому ж вигляді, у якому знайшли, але в кожній із них тепер була облатка. Коли ми зачинили по собі двері, професор урочисто промовив:
— Вже зроблено дуже багато. Можливо, усім іншим скриням ми теж дамо лад, і тоді сьогодні ввечері сонце, сідаючи, осяє чоло мадам Міни, біле, як слонова кістка, без жодної плями.
Коли, прямуючи до залізничної станції, ми перетинали луку, то бачили причілок лікарні. Я пильно придивився й у вікні своєї кімнати побачив Міну. Я помахав їй рукою і кивнув, повідомляючи їй у такий спосіб, що нашу роботу успішно виконано. Вона кивнула у відповідь, показуючи, що зрозуміла. Останнє, що я побачив, — як вона махнула рукою на прощання. Із важким серцем ми вирушили на станцію і саме встигли на потяг, який уже прибував, коли ми дісталися платформи. Ці записи я зробив у потязі.
Пікадиллі. 12.30
Перш ніж ми прибули на Фенчеч-стріт, лорд Годалмінґ мовив до мене:
— Ми з Квінсі знайдемо слюсаря. Тобі ліпше з нами не йти на випадок, якщо у нас виникнуть якісь труднощі. Враховуючи обставини, коли ми вдеремося до покинутого будинку, це не має закінчитися для нас аж так погано. Але ти — правник, який офіційно належить до Юридичної спілки, тож тебе можуть звинуватити в тому, що ти добре знав, на що йшов.
Я заперечив йому, що не боюся жодної небезпеки, навіть осуду, але він провадив:
— Крім того, ми привертатимемо до себе менше уваги, якщо нас буде мало. Мій титул допоможе нам зі слюсарем і поліціянтом, який може проходити повз. Ти краще йди з Джоном і професором і залишайся з ними в Ґрін Парк у такому місці, щоб було видно будинок. А коли побачите, що двері відчинені, а слюсар пішов, приходьте усі разом. Ми спостерігатимемо за вами і впустимо вас у дім.
— Добра порада! — вигукнув Ван Гелсінґ. Натомість ми промовчали. Годалмінґ і Моріс похапцем поїхали в одному кебі, а ми рушили в іншому. На розі Арлінґтон-стріт ми вийшли з кеба і повільно попрямували до Ґрін Парку. Моє серце гучно забилося, коли я побачив той будинок, на який ми покладали так багато надій. Він мав похмурий і безмовний вигляд; покинутий, він одрізнявся від своїх привабливіших і ошатніших сусідів. Ми присіли на лавку, з якої було добре видно будинок, і закурили сигари, щоб привертати якнайменше уваги. Ми чекали на прибуття наших товаришів, і хвилини спливали нестерпно довго.
