Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
…А потім увійшов лікар, діловито відкрив саквояж, витяг шприц, зламав ампулу, яку вийняв з металевої коробочки (на ній було виведено чорною фарбою свастику й символи СС), набрав повний шприц, грубо загнав його у вену Штірліца, не протерши навіть шкіру спиртом.
— Зараження не буде? — спитав Мюллер, жадібно стежачи за тим, як бура рідина входила в тіло.
— Ні. Шприц стерильний, а в нього, — лікар кивнув на Штірліца, — шкіра чиста, пахне апельсиновим милом…
Висмикнувши шприц, він не став припікати ранку, швидко зібрав усе своє причандалля і, закривши саквояж, запитливо подивився на Мюллера.
— Ви ще можете знадобитися, — сказав той. — Ми маємо справу з особливим екземпляром. Однієї ін'єкції може не вистачити…
— Йому вистачить, — сказав лікар, і Штірліца вразило те, що в лікаря було таке спокійне обличчя, який він благовидний, з високими залисинами, великими й теплими руками, які звичайні його очі, як він старанно поголений, мабуть, у нього є діти, а може, навіть і онуки. Як же таке поєднується в людині, в людях, у світі? Як можна вдень робити зло — жахливе й протиприродне, — а ввечері навчати дітей, як треба поважати старших, берегти маму…
«Вони питатимуть тебе, Максиме, — сказав собі Штірліц, відчуваючи, як по тілу повільно розливається щось пекуче, наче в кров увели японський бальзам, яким лікують радикуліт. Спочатку тепло, а потім, після тривалого втирання, настає розслаблене умиротворення, біль проходить, і ти відчуваєш блаженство, і тобі хочеться, щоб біля твого ліжка сидів давній друг і говорив про всякі дрібниці, а ще краще, якби згадував про тих, хто тобі дорогий, а в кімнаті пахло б пряженими зернами кави й ванільного тіста, яке так чудово готував у Шанхаї Лю-сан. — Вони ставитимуть запитання, і ти нічого не зможеш зробити, ти будеш відповідати їм… Хоча що тобі казав Ойген про наркотики, котрі пробував на них Скорцені? Ти відповідай їм не кваплячись, згадуй про Москву, ти ж пам'ятаєш своє місто, ти його дуже добре пам'ятаєш, вопо живе в твоєму серці, як Сашенька і як син, згадуй, як ти вперше зустрів свою кохану у Владивостоці, в ресторані «Версаль», і як до столика її батька підійшов начальник контррозвідки Гіацинтов, і як ти познайомився з Миколою Івановичем Ванюшиним, ти відповідай їм про те, що тобі приємно згадувати, чуєш, Максиме? Будь ласка, постарайся не поспішати, ти ж взагалі страшенне поспішайло, тобі так багато коштувало навчитися стримувати себе, держати в кулаці, раз по раз примушуючи до повільності… Ох, як дзвенить у голові, який жахливий, важкий дзвін, ніби б'ють по скронях…»
…Мюллер нахилився над Штірліцом, зблизька зазирнув йому в очі, побачив розширені зіниці, піт на лобі, над губою, на скронях, тихо сказав:
— Я й зараз зробив усе, щоб полегшити твої страждання, дружище. Ти мій брат-ворог, розумієш? Я в захопленні від тебе, але я нічого не можу вдіяти, я професіонал, як і ти, тому пробач мені і відповідай. Ти чуєш мене? Ну, відповідай мені! Ти чуєш?
— Так, — сказав Штірліц, болісно стримуючи бажання відповісти відверто, швидко, щиро. — Я чую…
— От і добре… Тепер розкажи, як звати твого шефа? На кого він виходить у Москві? Коли ти почав на них працювати? Хто твої батьки? Де вони? Хто така Цаченька? Адже ти хочеш розповісти мені про все це, чи не так?
— Так, — відповів Штірліц. — Хочу… Мій батько був дуже високий… Худий і вродливий, — стримуючи себе, чіпляючи в собі слова, мовив Штірліц, розуміючи десь у глибині душі, що він не має права говорити жодного слова.
«Ну, не поспішай, — благально сказав він собі і раптом збагнув, що найстрашніше позаду, він може думати, незважаючи на те, що в ньому живе бажання говорити, тільки говорити, ділитися своєю радістю, бо пам'ять про прекрасне — найвища радість, відпущена людині. — Адже ти все розумієш, Максиме, ти розумієш, що він дуже чекає, як ти йому все розповіси, а тобі хочеться розповісти йому все, але при цьому ти ще розумієш, що робити цього не можна… Все не так страшно, — подумав він, — людина сильніша за медицину, якби вона була сильніша за нас, тоді ніхто ніколи не вмирав би».
— Ну, — квапив його Мюллер. — Я чекаю…
— Батько мене дуже любив… Бо я в нього був єдиний… У нього була родимка на щоці… На лівій… І гарна сива чуприна… Ми з ним часто їздили гуляти… У Вузьке… Це невеличке село під Москвою… Там стояли ворота, які побудував Паоло Трубецькой… В них сідало сонце… Все… Повністю… Тільки треба вміти ждати, поки воно сяде… Там є така місцина, з якої це добре видно, сам Паоло Трубецькой показав її батькові…
— Як прізвище батька? — нетерпляче спитав Мюллер, запитливо глянувши на лікаря.
Той узяв руку Штірліца, знайшов пульс, знизав плечима і, знову відкривши свій саквояж, вийняв шприц, наповнив його другою дозою чорної рідини, вколов у вену і сказав, Мюллеру.
— Зараз він говоритиме швидше. Тільки ви надто лагідно ставите запитання, запитуйте вимогливіше, різкіше.
— Як прізвище батька? — спитав Мюллер, наблизившись, до Штірліца майже впритул. — Відповідай, я чекаю.
— Мені боляче, — сказав Штірліц. — Я хочу спати. Він заплющив очі, сказавши собі: «Ну, будь ласка, Максиме, стримайся; тобі буде дуже соромно, якщо ти поспішатимеш, ти ж знаєш, хто стоїть над тобою, в тебе розвалюється від болю голова, мабуть, вони влили тобі завелику дозу — використай це. А як я можу це використати, — заперечив він собі, — цього не можна робити, бо я змушений відповісти на всі запитання, мене ж запитують. Мюллер запитує, він хоче, щоб я розповів йому про батька, що ж тут поганого?!»
Мюллер узяв Штірліца за підборіддя, відкинув його голову, крикнув:
— Скільки можна чекати, Штірліц?!
«От бачиш, — сказав собі Штірліц, — як поспішає ця людина, а ти примушуєш її ждати. Але ж це Мюллер! Ну то й що? — здивувався він. — Мюллеру цікаво знати про твого батька, в нього теж був батько, він і про себе говорить «тато-Мюллер». Стривай, — почув він далекий голос, що долинув до нього з глибини його свідомості, — він іще про себе каже «гестапо-Мюллер». А ти добре знаєш, що таке гестапо, Максиме? Звичайно, знаю: це державна таємна поліція рейху, на чолі її стоїть Мюллер, ось він наді мною, і його обличчя сіпається, бідолашний тато-Мюллер, ти дуже погано поводишся, Максиме, він же чекає…»
— Батько мене любив, він ніколи не кричав на мене, — сонно відповів Штірліц. — А ви кричите, і це негарно…
Мюллер обернувся до лікаря:
— Цей препарат на нього не діє! Вколіть йому що-не-будь іще!
— Тоді може бути кома, групенфюрер…
— То якого ж біса ви обіцяли мені, що він говоритиме?!
— Дозвольте, я поставлю йому запитання?
— Ставте. Тільки швидше, в мене кінчається час!
Лікар нахилився над Штірліцом, узяв його за вуха холодними, хоч товстими, здавалося б, добрими пальцями батька й діда, боляче вивернув мочки і почав запитувати, вбиваючи запитання в лоб:
— Ім'я? Ім'я? Ім'я?!
— Моє? — Штірліц відчув до себе жаль від того, що біль у мочках був принизливий, його ніхто ніколи не м'яв за вуха, це тільки Фріца Макленбаха — вони жили на одній сходовій клітці в Цюріху, в дев'ятсот шістнадцятому, перед тим як батько поїхав слідом за Леніним у Росію, — м'яв за вуха старший брат, здається, його звали Вільгельм, ну, згадуй, як звали старшого брата, в нього ще був велосипед, і всі хлопці заздрили йому, а він нікому не давав покататися; і маленький Платтен навіть плакав, так він мріяв проїхати на нікельованому великоколісному диві з дзвінком, прикріпленим на кермі… — Мені боляче, — повторив Штірліц, коли лікар ще дужче вивернув йому мочки. — Це некоректно, я вже старий, навіщо ви крутите мені вуха?
— Ім'я?! — крикнув лікар.
— Він знає, — Штірліц кивнув на Мюллера. — Він про мене все знає, він такий розумний, мені навіть його шкода, у нього багато горя в серці…
Мюллер нервово закурив. Пальці його злегка тремтіли. Обернувшись до Ойгена, він сказав:
— Ходім зі мною…
У сусідній кімнаті було порожньо; диван, книжкові шафи, гірка з кришталем; багато пляшок вина, навіть одна португальська — вино «Верді»; його довго не можна зберігати. Очевидно, подарували лісабонські дипломати, хоч навряд — усі вже давно поїхали. Як же воно сюди потрапило?
