Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— Працюють усі служби; очевидно, протягом найближчих двох діб усе буде надруковано на спеціальній машинці. До того ж Грейм погано себе почуває після недавнього поранення; лікарі докладають усіх зусиль, щоб швидше поставити на ноги генерал-полковника.
Бургдорф подивився на годинник: до початку конференції в Гітлера лишилося п'ять хвилин; відчуваючи страшенну важкість у всьому тілі, він пройшов через анфіладу кімнат: всюди за довгими столами сиділи офіцери СС особистої охорони фюрера. Перед кожним стояли пляшки бренді й шампанського.
Бургдорф спустився в приймальню, завішену картинами старих італійських майстрів; Борман якось сказав, що це лише стотисячна частина тих експонатів, які вивезли з картинних галерей світу, щоб прикрасити «чудо XX століття» — «музей» Адольфа Гітлера в Лінці.
На фоні пухирчатих стін, пофарбованих тюремною, сірою фарбою, обличчя старих чоловіків і пишнотілих красунь виглядали страшно, ніби на малині у скупщика краденого. Світло падало нерівно, тому олія виблискувала, здавалася тьмяно-жирною. Були помітні тріщини, дрібні, як зморшки на обличчях старих жінок.
Ад'ютант Гюнше, зустрівши Бургдорфа, сказав, що фюрер пробачається за запізнення, він кінчає снідати, попросив почекати п'ять хвилин.
Увійшов Кребс, мовчки потиснув Бургдорфу руку.
— Над нами ще немає російських танків? — похмуро пожартував Бургдорф.
Кребс, позбавлений почуття гумору, відповів:
— Таких даних поки що не надходило…
…Гітлер прийшов у супроводі Бормана й Геббельса; його сильно хитало, трусилася вся ліва половина тіла.
Мовчки потиснувши руки Кребсу й Бургдорфу, він запросив усіх у конференц-зал. Бургдорф звернув увагу на Геббельса — в очах Кульгавого метався страх, обличчя обтягнуте пергаментною зморшкуватою шкірою — наче маска.
Ад'ютант начальника штабу Болдт на запитання Гітлера чим добрим він може порадувати присутніх, відповів:
— Танки Рокоссовського просунулися на п'ятдесят кілометрів на схід від Штеттіна і розвивають наступ по всьому північному фронту, поступово скупчуються в напрямі до Берліна…
Гітлер обернувся до Кребса й спроквола відчеканив:
— Оскільки Одер — чудовий природний бар'єр, який дуже важко подолати, успіх російських армій проти третього танкового угруповання свідчить про повну некомпетентність німецьких воєначальників!
— Мій фюрер, — відповів Кребс, — танкам Рокоссовського протистоять старики фольксштурму, озброєні гвинтівками…
— Пусте! — відрубав Гітлер. — Усе це нісенітниці й дурниці! До завтрашнього вечора зв'язок Берліна з північчю повинен бути відновлений, кільце росіян пробите, фронт стабілізований!
Бургдорф, що вийшов на кілька хвилин у радіорубку, повернувся з повідомленням, що всі атаки генерала Штайнера, улюбленця Гітлера, якого Гіммлер підняв до вершин могутності, захлинулися.
— Ці кретини й тупиці СС не влаштовують мене більше! — Гітлера трясло ще дужче, він ледве тримався на ногах. — Я знімаю його!
Обернувшись, Гітлер повільно пішов до виходу з конференц-залу.
Дивлячись йому вслід, Бургдорф тихо сказав:
— А російська артилерія, рейхслейтер, як ви й передбачали, вже почала обстріл аеродрому Темпельхоф… Я не певен, що туди тепер може приземлитися навіть найменший літак.
Гітлер завмер біля дверей, повільно обернувся й відчеканив:
— Ганна Рейч посадить літак навіть у провулку!
Ось як уміє працювати гестапо! — V
— Чого вони мовчать? — спитав Мюллер задумливо. — Чому б вашому Центру не відповісти так, що, мовляв, пообіцяйте йому, Мюллеру, недоторканність, а потім захомутайте й привезіть у луб'янський підвал? Або відрізати: «З гестапо ніяких справ…» Але вони мовчать… Що ви думаєте з цього приводу, Штірліц?
— Я жду. А коли ждеш, важко думається.
— До речі, ваше справжнє прізвище?
— Штірліц.
— Ви з тих німців, які народилися й виросли в Росії?
— Скоріш навпаки… Я з тих росіян, які виросли в Німеччині…
— У вас дивне прізвище — Штірліц?
— Вам знайоме прізвище Фонвізін?
Мюллер спохмурнів, лоб його вкрився глибокими зморшками; будь-яке слово Штірліца він сприймав насторожено, зразу ж шукав другий, глибинний смисл.
— Вільгельм фон Візін був обербургомістром у Нейштадті, якщо мене не зраджує пам'ять…
Штірліц, зітхнувши, лагідно всміхнувся:
— Фонвізін був великим російським письменником… Хіба прізвище визначає суть людини? Найкращими пейзажистами Росії були росіянин Саврасов і єврей Левітан… Десь в енциклопедії так і написано: «Великий російський художник Левітан народився в бідній єврейській родині…»
— А той диктор, який читає по радіо сталінські накази армії, його родич?
— Не знаю…
— Коли б наш псих дав наказ написати в енциклопедії, що «великий німецький учений Ейнштейн народився в бідній єврейській родині», ми зараз мали б у руках зброю «відплати»…
— Одного психа ви б уламали… Але їх тут надто багато. Та й потім вони не могли без того, щоб не винайти ворога… Не росіянин чи єврей, то був би зулус чи таїландець… Втокмачили б у голову, що тільки через зулусів у рейху немає масла, а таїландці винні в масовому безробітті… Доктор Геббельс великий мастак на такі винаходи…
— Хочете мене розпропагувати, Штірліц?
— Ні. Перевербувати — це так.
— Не збігається. Упущено одну логічну ланку. Ви вже перевербували мене, надіславши шифровку у ваш Центр! Але вони, мабуть, не зацікавлені в такому агенті, як я. Альфред Розенберг недаремно казав, що головна вразлива ланка Росії криється в тому, що там абсолютно відсутній американський прагматизм… Марксисти, вони… ви живете духовними формулами… Вам треба подружитися з Ватіканом, — ті теж вважають, що дух визначає життя, а не навпаки, як твердив… ваш бородатий учитель… Що ви робитимете з тими грошима, які росіяни переказали на ваші рахунки? Хочете відписати їх комусь? Слово честі, я перешлю за призначенням… Де, до речі, ваша Цаченька?
— Сашенька, — виправив його Штірліц. — Це моя сестра…
— Навіщо брешете? Чи ви забули свої слова? Ви ж сказали Дагмар, що це та жінка, до якої ви були прив'язані все життя…
— Як, до речі, Дагмар?
— Добре. Вона чесно працює на мене. Дуже талановитий агент.
— Вона вам віддала мою явку в Швеції?
— Звичайно.
Мюллер невміло закурив, подивився на годинник:
— Штірліц, я дав вам фору. Час минув. Я дзвонив сюди, поки був у бункері, тричі. Я дуже чекав. Але тепер — усе. Мої резерви вичерпано…
— Бісмарк казав, що росіяни довго запрягають, але швидко їздять. Може, ще трошечки почекаємо?
— Тоді — пишіть! Я згоден чекати, поки є можливість! Та пишіть же! Про все пишіть, з самого початку! Всі явки, паролі, номери ваших рахунків, схеми зв'язку, імена керівників… Я повинен на вашому прикладі готувати кадри моїх майбутніх співробітників! Зрозумійте ж мене! Ви — унікальні, ви являєте інтерес для всіх…
— Не буду. Я просто не зможу, пане Мюллер…
— Ну що ж… Я зробив для вас усе, що міг… Доведеться допомогти вам.
Він підвівся, підійшов до дверей, розчинив їх. До кімнати ввійшли Ойген, Віллі й Курт; Мюллер зітхнув:
— В'яжіть його, хлопці, і забийте кляпом рота, щоб не було чути крику…
Штірліц заплющив очі, щоб Мюллер не побачив у них сліз.
Але він відчув, як сльози покотилися по щоках, солоні й бистрі. Він відчув їх морський смак. Перед очима було прекрасне обличчя Сашеньки, коли вона стояла на пірсі Владивостоцького порту і її штовхали з усіх боків, а вона тримала в руках свою маленьку хутряну муфточку, і це було так беззахисно, що серце його розривалося тоді від любові й туги, і скільки б — за двадцять три роки, що минули відтоді, — життя не зводило його з іншими жінками, він завжди, прокинувшись уранці, як солодку відплату, бачив перед собою лише її, Сашине обличчя. Мабуть, так у кожного мужчини. В його серці зберігається лише пам'ять про перше кохання, з ним він живе, з ним і помирає, проклинаючи той день, коли попрощався з тією, що стояла на пірсі, і по щоках її текли рясні сльози, але вона посміхалася, бо знала, як ти не любиш жінок, що плачуть, ти тільки раз, ненароком, сказав їй про це, але ж кохані запам'ятовують усе, кожну дрібничку, коли, звісно, вони кохають…
