Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Перекосилися, розтріскалися стіни. Просіла підлога, у ній зяяли провали. Східці осипались. У приміщеннях, куди раніше вільно проникало денне світло, тепер було майже темно: камінням завалено галереї та вікна.
– За цю купу руїн варто було битися, – пробурмотів Лукс.
Яска взяла його за руку – чи то втішаючи, чи то сама шукаючи підтримки.
– Де його поховано? – подав голос Розвіяр.
Сотник Бран не спитав кого.
– Нагорі. У верхній галереї.
– Верхня галерея тримається?
– Сяк-так.
– А шахта? Шахта ціла?
Сотник утомлено похитав головою:
– Ніхто не спускався з тих пір. Гадаю, там вода. Вода продовжує гризти – знизу…
Наче відповідаючи на його слова, розлігся важкий звук: здавалося, глибоко під землею розірвалась басова струна. Цівка піску просипалася з тріщини в стелі Луксу на голову. Отрушуючись, він мимоволі випустив кігті – кістяні голки заскреготіли по камінній підлозі.
– Замок хитається, – сказав, нечутно підійшовши, Кривуля. – Щодня… нові тріщини.
Розвіяр мовчав. Бран глядів на нього з-під важких повік. Напружено, вимогливо дивився Кривуля. Підійшли інші вартівники – одних він упізнавав, інших, сильно постарілих, – ні.
– Тягніть сюди будівничих. – Розвіяр прочистив пересохле горло. – І робітників. Полонених ставте чистити відстійну яму, бо ми тут усі в лайні захлинемося. І майстрів, нехай оглянуть блоки. Тягніть мастило, інструменти, ланцюги. Шукайте смолоскипи, які є… Ні, Луксе, не ти. Ти будь поряд зі мною. І ти, Яско, теж.
* * *
Будівники оглядали замок декілька годин. За цей час Розвіяр устиг повністю підкорити собі табір – караванників, робітників і навіть рабів:
– Дам свободу тому, хто працюватиме сумлінно. Дам грошей. Хто спробує втекти – уб’ю.
Яска стояла поряд, склавши руки на грудях так, щоб видно було перстень. Лукс тримався за руків’я своїх мечів і то випускав, то знову втягав гострі кігті.
Розвіяр написав Хапові лист: «Діло нівроку, чекай вістей. Дол». Самка-нетопир понесла в місто шовкову стрічку на нозі. Важливо було виграти час; він дуже розраховував, що Хап повірить листу й на час забуде про замок.
У гнізді вогнянки лишилося два яйця. Розвіяр подумував розбити обидва й одразу ж утопити личинок, але не зважився. І замок, і табір були слабкі тепер, розворушені, як спорота подушка, а в Хапа, який щойно дістав владу над портом Фер, було досить і людей, і спорядження. Якщо прийде великий озброєний загін – тільки вогнянки допоможуть зберегти завойоване.
Але кого поставити в дозір біля гнізда?!
Розвіяр не довіряв ні Кривулі, ні навіть Брану. Він прекрасно розумів, що це за спокуса – тримати біля ноги майже всемогутню, жахливу, повністю вірну істоту. Нехай три дні й три ночі – зате яка влада!
– У замку є піч, – сказала Яска.
– І багато охочих зіпсувати шкаралупу.
– Ні. Вони можуть мріяти про це. Але не зважаться. Вони бояться личинок більше, ніж ти. Дивись, як довго вони берегли ті два яйця. А розбив тільки Бран. І то ледве-ледве.
– У мене нема часу носитися з коромислом, розпалювати вогонь, кочегарити… У мене нема часу! – повторив він з відчутним відчаєм. Усе відбувалося страшенно повільно: раби повільно відносили й закопували мертві тіла, найманці неквапливо збирали розсіяних рогачів, ставили на колеса перекинуті вози, кухарі ледве-ледве ворушили ложками в чанах з обідньою кашею…
– Я можу постерегти, – тихо запропонувала Яска. – Я розумію – це важливо.
Він провів долонею по її волоссю. Притиснувся лобом до лоба.
– Втомилася? Злякалася?
– Нічого. – Вона нервово ковтнула. – Тільки хочеться… помитись. Мені якось ніяково. Усе це… ці… Чад.
– Потерпи. Скоро відпочинемо.
– Так… Дол-Шерт був дуже хитрий, сильний… Але він не знав, з ким зв’язався. Він взагалі нічого про тебе не знав.
– Ми не встигли зійтися ближче.
– Ти жартуєш, чи що?
– Незвично?
Вона насилу засміялась.
– У гекса погано з почуттям гумору, – зізнався Розвіяр. – Тому їх ніхто не любить.
– Я люблю тебе.
Він відсунувся. Погладив її по щоці. Лишились чорні смужки сажі.
– У твоїй спальні влаштуємо басейн. Світлячки горітимуть під водою. Ти зможеш купатись, коли захочеш, ваша могутносте.
Вона заплющила очі. Розвіяр поцілував її, повернувся й пішов до замку.
* * *
З обличчя головного будівничого він зрозумів усе раніше, ніж той відкрив рота. І будівничий, побачивши погляд Розвіяра, теж усе зрозумів – і завмер з опущеною щелепою.
– Ну?
– Ми уважно оглянули… Е-е-е… опірні конструкції…
– І що?
– Замок вирізано в скелі таким чином, що скеля таки править за, е-е-е, фундамент…
– Я знаю! Далі?
Будівник у відчаї похитав головою. Витер з лоба краплі поту.
– Ви можете вбити мене, пане, але я не розумію… як ця будівля досі стоїть. – Він розгорнув тугий сувій паперу. – Дивіться. – Палець із жовтим нігтем уперся в переплетення ліній на грубому кресленні. – Тріщини в підмурівку… заходять у глибину гори… шари зміщуються… Замок може завалитись у будь-яку хвилину. А якщо ми почнемо щось робити, укріплювати, добудовувати… Разом із замком, скоріше за все, просяде цілий шар, гора осяде в річку, повністю зміниться ландшафт… Найкраще, що можна зробити, – тікати звідси, тікати якнайшвидше!
Будівничий зрозумів, що каже в мертвій тиші. Затнувся. Відірвав очі від плану, заглянув в обличчя Бранові, Кривулі, вартівникам, Луксові. У відчаї повернувся до Розвіяра:
– Благаю. Повірте мені. Я багато будував, зокрема в горах. Ми всі тепер підвішені над прірвою… Дозвольте мені піти!
Його голос зірвався.
Дуже довго всі мовчали. Потім у надрах гори щось лунко тріснуло, і підлога здригнулась під ногами. Будівник втягнув голову в плечі.
– Мені потрібні дерев’яні носилки, – безбарвним голосом сказав Розвіяр. – Добрі, міцні й легкі. Мені потрібен оксамит, найдорожчий, який тільки лишився, і подушка з золотим шитвом. Мені потрібен серпанок, парча, золоті й срібні прикраси…
– Ти що, хочеш улаштувати коронацію? – гостро спитав Кривуля.
– Ні. – Розвіяр осміхнувся. – Луксе, допоможи мені. Треба зробити важливу справу. Сам я не зможу… Боюсь.
* * *
Вони покрили носилки оксамитом.
Повільно й обережно переклали на оксамит те, що лишилось від Ранку-Без-Похибки. Усіх, хто спускався в його печеру, потім довго трусило.
Вечоріло. При запалених смолоскипах поховальна процесія рушила до замку. Розвіяр ішов попереду.
Платформа для спуску в шахту була сяк-так зрихтована й привішена до блоків. Лукс усе витирав спітнілий лоб тильною стороною долоні.
– Друзяко, – сказав йому Розвіяр. – Ти… якщо хочеш – лишайся.
Лукс помовчав.
– Прийми за мене рішення, вершнику, – попросив ледве чутно.
– Якщо даєш вирішувати мені… Тоді ходімо.
Лукс затрусився від носа до хвоста, але нічого не сказав. Разом із Розвіяром вони встановили носилки на підвісній платформі. Ранок-Без-Похибки був тепер дуже легким. Оксамит, парча, золоте шитво прикрашали його поховальне ложе. Два смолоскипи горіли в узголів’ї.
– Спускайте повільно, – сказав Розвіяр. – Якщо смикну за мотузку – стій. Два рази – підіймайте.
Запрацювали заново змащені блоки. Платформа хитнулась і пішла вниз. Угору поповзли стіни зі слідами зубів: колись тут трудилися скельні черв’яки.
Тріщини в стінах, спершу тонкі, ширшали тим більше, чим нижче спускалася платформа. Розлами обплутували шахту, ніби кровоносні судини. Усе гучніше й виразніше розлягався хрускіт, ніби від перемелюваних кісток.
– Розкажи мені про озеро Плодючості, – сказав Розвіяр.
– Не можу. – Лукс ковтнув. – У роті сухо.
– Розкажи, як піднімається туман над водою.
У світлі смолоскипів коричневе лице мерця здавалось майже чорним.
– Ну? Ти ж казав мені? Ніби тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. Розкажи, як ви купалися в струмку. Як співали ляскуни, доладно, мов люди. І всі гори квітли жовтим трилисником, і пилок плив по воді…
